Перед останніми виборами знову виразно запахло нафталіном. Середовище вщерть наповнилося проблемою гендерної нерівності між статями. Як водиться в подібних випадках, краща половина журналістського загалу першою кинулася на амбразури. І, парадокс, найактивніше — членкині тих засобів масової інформації, де й натяку не було на чоловіче засилля, а швидше — навпаки.
Відшуміли вибори, і вмить відхлинула емансипаційна хвиля. Чому б це? Тому, мабуть, щоб набратися снаги до 2006 року. А щоб електорат не нудьгував, у міжвиборчий період закроюється новий виток змагання. Уже за прем'єрський пост. Здається, яснішого питання немає: прем'єр-міністерське крісло повинна опанувати Юлія Володимирівна Тимошенко, бо чого хоче народ, того хоче Бог. Вона наділена енергією, розумом, цілеспрямованістю, справедливістю і, будемо надіятися, чесністю, професійністю, людською привабливістю. Зрештою, усі інші претенденти також, у тій же послідовності і з тими ж наголосами, якщо хтось їх помітив у виголошеному спічі. Ось саме ця однаковість додає Віктору Андрійовичу головного болю, бо він не може не знати ще однієї сентенції, яка прийшла із глибокої давнини і яка змусила напівміфічного Хризипа відмовитися від верховенства. Кандидат у царі констатував: "Хто править погано, не подобається богам, а хто править добре — ненависний смертним".
Подібні міркування якнайприродніше припасовуються і до Маргарет Тетчер, котра давно вже стала достойним взірцем для жіноцтва з активною життєвою позицією. Але ніхто з них упритул не помічає суто чоловічих замашок залізної леді. На початку Фонклендської війни вона щиро раділа, що трапилася реальна криза після того, як половина її політичного життя пішла на нудні речі, подібні охороні навколишнього середовища. Незаангажована жінка вважала біблійного милосердного самаритянина достойним хоча б тому, що в нього були ще й гроші. Прагматичність англійки того ж кореня, що і в такого рідного нам Івана IV Грозного, котрий прибирав до рук усе, що на нього дивилося. Маргарет також залишила наступнику непорожню скарбницю.
Оглядач газети "Обсервер" з твердою рукою наших Ірини Погорєлової чи Юлії Мостової писала: "Кількість жертв у кабінеті Тетчер не менша, ніж у піхотному батальйоні Першої світової війни. З чоловіками, від послуг яких вона вирішила відмовитися, вона чи не жорстокіша, ніж Кривава Мері (Марія Тюдор)". Ну, не Леонід Данилович?
Леді Маргарет і до сьогодні впевнена, що всяка жінка, яка справляється з проблемами, що виникають у домашньому господарстві, здатна здолати всі труднощі в управлінні державою. Такий собі цезаризм — прийшов, побачив, переміг. Однак прислухаймося до англійців, які не у захваті від подібного шапкозакидальництва. Вони переконані, що Англія потерпає від масового відтоку вчителів-чоловіків із загальноосвітньої сфери, породженого правлінням нашої героїні. Правда ж, знайома тема?.. Це зайвий раз підтверджує вселенські закони розвитку, коли стать правителя не є визначальною. Уже другий десяток літ Тоні Блер намагається вийти із небажаної ситуації. Разом із ним пітніють лідери зовсім іншої структури. Такої, скажімо, як у Лукашенка чи Берлусконі. Навіть майже повністю "ожіночені" шведи з данійцями не в силі щось удіяти. Мусульмани, правда, тримаються.
Навертається думка, що в освіти, як і у війни, не жіноче обличчя, а політика — безстатева.
Ось тут як не згадати учителя математики з часів свого учнівства. Іван Федорович, фронтовик у минулому, інколи сам собі влаштовував сто грамів наркомівських і тоді ставав надзвичайно цікавим співрозмовником. До сьогодні пам'ятаю пораду: "Коли можеш щось зробити сам — роби. Не проси і не наймай іншого, бо він не зробить, а тільки виконає". Такий ось гуманітарний сенс із вуст викладача точних наук.
Історик Анатолій Юрович із висоти свого уже пенсійного віку не втомлювався повторювати: "Любіть, поважайте, на руках носіть відмінниць, але не закохуйтеся в них". Що він мав на увазі, слушні чи ні були ті слова, ми не вдумувалися.
Підозрюю, що й учительки вели бесіди з вихованками із таким же змістом, але з висновками — до навпаки. Вважаймо, що багатоваріантність думок запобігає деяким, як тепер кажуть, негараздам.
Хтось бачить комедію в історії з наколотими апельсинками. Але це трагедія, як трагічна і героїня згаданого епізоду. Природний інстинкт змушує вовчицю перегризти лапу своєму вовкові, коли він потрапить у капкан. І якщо "пан полковник її синьоокий" чогось не зрозумів та навів лад у стосунках антигендерним способом, то йому треба не в полковники. Адже ж хотілося, як краще, а вийшло, як завжди.
Чоловіки-політики закидали Маргарет Тетчер відсутність уяви і цим виключили в неї наявність жалісливості. Із останнього прикладу видно, що деякі чоловіки також страждають браком уяви.
Ще кілька думок про кумира усіх амазонок.
Франсуа Міттеран: "У неї рот Мерилін Монро і очі Калігули".
Леонід Брежнєв: "Вона на своєму сухопарому тілі намагається втримати труси тлустого Черчіля".
Джіммі Картер: "Ми бесідували сорок п'ять хвилин, із яких я говорив п'ять".
Словом, нею можна захоплюватися тим більше, чим далі заїдеш від Британії.
Але досить про Тетчер, хоча, клянуся, тут ідеться лише про своїх. І найбільше про Віктора Андрійовича з Віктором Федоровичем.
Отже, хай живуть наша залізна леді й український Георг Вашингтон, про якого так мріяв Тарас Григорович Шевченко.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
