ПРОЕКТ «ЮЩЕНКО»

Пародоксом і феноменом українських реалій стала наявність політика, що не вдається у пояснення, що таке мораль, але відкрито заявляє, що він „моральна людина" і веде „моральний спосіб життя". Хто ж цей „месія", що раптом став символом національно-патріотичних ідей і постійно нагадує про свою любов до України?

Почнемо здалеку. У пресі неодноразово і досить переконливо писалося про те, що Віктор Ющенко є безпосереднім „продуктом", що сформувався під впливом справжнього архітектора банківської системи Вадима Гетьмана. Ще 1987 року в АПБ „Україна", який очолив нині покійний Гетьман, Віктор Андрійович зайняв одне з ключових місць, а з 1992 року став його правою рукою, тобто — першим заступником. У зв'язку з тим, що з березня того ж року Вадим Петрович став одночасно виконувати обов'язки голови Нацбанку, то Ющенко став повноправним „господарем" в АПБ „Україна". Тут слово „господар" взято в лапки не випадково — Віктор Андрійович за життя Гетьмана ніколи не був абсолютно самостійним банкіром і прямо чи опосередковано брав участь у всіх тих діях, які розробляв і втілював талановитий банкір Вадим Гетьман.

Починаючи з 1992 року, в уряді України було пролобійоване питання про необхідність представлення бюджетних кредитів сільгоспвиробникам для проведення посівних і збиральних кампаній. Оператором розподілу цих „вливань", звісно, виступив АПБ „Україна". Нацбанк не заперечував навіть проти додаткової грошової емісії для покриття цього кредитування. Одночасно, під приводом дефіциту в Україні достатньої кількості готівки, значна частина іноземних кредитів ввозилася в країну у вигляді реальних зелених грошових знаків. Ця валюта у вигляді міжбанківських кредитів під скромні проценти також надавалася у розпорядження комерційних банків.

У кінці 1992 року, працюючи у комерційній структурі, я познайомився з начальником валютного управління одного із обласних управлінь АПБ „Україна". Десь чи в кінці того року, чи на початку 1993-го у довірливій розмові він запропонував мені відкрити власну фірму і взяти у його ж банку кредит на рік. На моє питання: „ У якому розмірі?" відповідь була неочікуваною: „ Той кредит, про який я говорю — не менше 200 тисяч доларів". Подальший діалог був не менш цікавим:

— Під які відсотки кредит?

— Для тебе — 360 річних.

— Які ще умови?

-15 відсотків відразу „відкачуєш" готівкою.

— А де я її візьму?

— Ми тобі її відразу видамо.

— А що я робитиму з 85-ма відсотками при таких річних? Це ж який обіг треба на них мати?

— Ми всі гроші, що залишаться, обміняємо на долари США і нехай вони у тебе будуть. Згоджуйся! У нас мільйонами беруть.

Тоді купоно-карбованець ще не наблизився до курсу одна тисяча за один долар, і хоча девальвація українських „фантиків" була стабільною, але не в такому темпі, щоб сподіватися на те, що при запропонованій річній ставці можна було прогнозувати раціональність подібного кредиту.

У жовтні 1993 року один долар уже коштував 30 тисяч карбованців, і тоді я взяв калькулятор і підрахував, що, взявши кредит у 200 тисяч у.о., віддавши хабар у 30 тисяч у.о., проконвертувавши суму, що залишилася, через дев'ять місяців повернувши кредит з усіма відсотками, я міг би залишити собі на абсолютно законних підставах 140 тисяч американських доларів.

Незабаром зустрівши того самого знайомого, я запитав, чи знав він, що буде така інфляція? Відповідь була простою: виграв той, хто ризикнув. „Але ще більше виграв той, хто знав, що так буде", — був підтекст у його відповіді. Це приватний випадок, але не єдиний. Тоді одержати кредити у банку „Україна" було дуже просто. І саме вони стали основою багатьох сьогоднішніх велетенських статків.

Зовні вся ця операція по наданню кредитів мала вигляд вельми законної. Іноземні кредити у валютній готівці стали державним боргом. Комерційні структури повернули банкам кредити у девальвованому вигляді, якими ті у свою чергу розрахувалися з бюджетом. Останній покрив свій супердефіцит, що утворився, за рахунок чергової емісії.

Народу, чий реальний дохід знизився у десятки разів, пояснили, що це „падіння виробництва", „вимивання оборотних коштів", „інфляція, викликана реформуванням економіки", „неконкурентоздатність вітчизняного виробника" і т.п. Насправді ж це були продумані на вищому банківському рівні, чудово сплановані і прекрасно проведені акції.

Побічним ефектом „реформи", що відбулася, стало те, що більшість підприємств дійсно стали нерентабельними, неконкурентоспроможними, а значить готовими до майбутньої приватизації на вельми привабливих умовах. І архітекторами цього процесу по праву можна вважати керівників банківської системи України.

Наступною, але вже більш тонкою комбінацією, проведеною тими ж людьми, стала домінація національної грошової одиниці під псевдопатріотичними лозунгами.

НАША ГРИВНЯ — НАЙКРУТІША

До початку 1996 року український купоно-карбованець стосовно американського долара став найбільш багатонулевою одиницею в СНД. Виходом бачилося введення повноцінної грошової одиниці, якою повинна була стати гривня.

Переживши шок гіперінфляції 1993 року, купоно-карбованець досяг з відмітки 34 тисячі за один долар уже 190-200 тисяч за один долар. Після цього і з'явилися у промовах голови нацбанку Віктора Ющенка слова про жорстку монетерну політику, чітке валютне регулювання і недопущення грошової емісії.

Умови введення гривні, призначеного на вересень 1996 року, були простими і ліберальними. Але недовірливий українець, уже не довіряючи запевненням уряду, перед реформою почав позбуватися старих грошових знаків, намагаючись перевести їх у долари, купуючи останні навіть по 220 тисяч купонів за одну у.о.

Вводячи гривню, нацбанк заявив, що віднині вона стає однією з найстабільніших у Європі, і встановив курс 1,72 — 1,75 грн. за долар. Тобто, зовсім невідповідний тому, який склався на ринку на момент реформування. Багато про що можна здогадатися, якщо уявити, що той, хто мав на руках американські гроші, відразу на кожному доларі втратив від 22 до 28 копійок. Той же, хто перед самою реформою перевів іноземні грошові знаки в українські купони, на кожному доларі одержав такий же прибуток. Прибутковість операції долар-карбованець-гривня-долар, якщо вона була проведена оперативно і грамотно, склала від 12 до 16 відсотків за один місяць. Навіть за рік такий прибуток вважається вельми високим.

Тепер можна лише замислюватися: чи ризикували фінансисти, чи знали, що так буде? Питання риторичне, адже просто неможливо припустити, що керівництву НБУ і Віктору Ющенку за одну ніч приснився новий курс і був ними затверджений. Хто володіє інформацією, той володіє всім!

На рівні спеціалістів валютного ринку України досі побутує тверде переконання, що в передреформенній ситуації дефіциту купоно-карбованців зумів взяти участь і тодішній прем'єр Павло Лазаренко, мав повне уявлення про ці операції і Вадим Гетьман...

Саме по собі введення гривні не було трагедією для України. У морально-психологічному плані деномінація навіть укріпила довіру народу до власних грошей, чим і скористався голова НБУ Віктор Ющенко, зігравши на патріотичних почуттях співгромадян. Але як це було зроблено і до яких наслідків привело, навряд чи дає привід пишатися самою грошовою реформою. Особливо, якщо думати про благо України.

Сергій СУХОБОК,
заступник головного редактора obkom.net