Пам’яті Сергія Колесникова і тих, чиє життя перетнулося з Чорнобилем, присвячую
ПРОЛОГ
Квітень. Двадцять шосте.
День такий чудесний!
Мов безлюдний острів
Прип’ять… Не воскреснуть
Ті, хто став на вахту
В час пекельний. Ляже
Плямою на карті
Зона, ніби сажа.
І. ТРАВЕНЬ. РОЗПАЧ
Феєричним вибухнули цвітом
Яблуні в травневому саду.
Зачарований казковим світом,
По безлюдній Прип’яті іду.
Я не чую пахощів цвітіння…
І куди ж поділись солов’ї?..
І лелечі гнізда опустіли…
Чом роси немає на траві?...
І тріпоче серце від розпуки.
Чи від дії невідомих бер,
А чи від нежданої розлуки?..
То коли ж зустрінемось тепер?...
Лиш учора тут сміялись люди.
Ще дзвенять дитячі голоси,
Ще тепло любові видно всюди
В пелюстках рожевої краси.
Вернемось! Іще жива надія!..
Адже обіцяли на три дні…
Чом дезактивація не діє?..
Чом у вікон погляди сумні?..
Виникає сумнів мимовільний, –
І чи дасть хто на усе одвіт?
Оживе той квітень обгорілий,
А у травні – яблуневий цвіт?..
Бо зникають під асфальтом трави…
І на стінах – розчину наліт…
А у небі ані тіні з хмари,
Лиш – один за одним – вертоліт…
ІІ. ЛИПЕНЬ. БІЛЬ
Я в Прип’яті… Бажать дощу даремно.
Пече!.. На сонці десь під п’ятдесят!
Наказано було «цілком таємно»:
Над зоною хмарини розстрілять.
Колодязі навколишні забиті –
Із дощок – хрест… Як вікна у війну.
Я «хімік». Збудженої сонцем миті,
Будинки «причащати» вранці йду.
Нестерпно страшно заглядать у вікна
Назавжди вже залишених осель, –
Не пройде юність в них чиясь тендітна,
Не пролуна ніколи сміх дітей…
Он лялька усміхається привітно,
Скуйовджений ведмедик геть розм’як,
Мопед іржавий в мріях мчить у літо –
Смертельний смерч вже заступив той шлях.
І майже скрізь розкидані альбоми…
Всі поспішали взять з собою мить,
Щоб нагадала найдорожче в домі –
З минулого… Й допомагала б жить.
Я – «хімік». Я очищення проводжу.
І хочу якнайкраще це зробить.
Відчужено усе сприйнять не можу,
Тому по зміні й серце так болить…
Та ще воно із болем реагує
На петель у дверях іржавий рип,
Або коли неждано так почує,
Як оглядове колесо:
«Скрип-скрип…».
А ще ця тиша… Неймовірна тиша!..
До болю в мозку тиша ця бринить, -
Історію «Чорнобиль» тінню пише,
Для поколінь фіксує чорну мить.
У сад ще повертаю по дорозі,
Де так казково яблуні цвіли.
Я обминути їх чомусь не в змозі:
Мені так часто снилися вони!..
Ось знову сад моє милує око:
Солодким соком налились плоди
І падають своїм червоним боком
У тричі перекопані ґрунти.
Висять засохлі вишні на осонні
І зморщились від спеки кавуни…
А за похиленим парканом сонях
Не поверта за сонцем голови…
А тисячі машин все мимо, мимо…
Ще тисячі зариті у пісок…
«Період напіврозпаду» незримо
Рахує з ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО
свій строк…
ІІІ. ГРУДЕНЬ. ПАМ’ЯТЬ
Зима. Ця зустріч з Прип’яттю остання.
Я обминути сад свій не посмів, -
Тривожними морозними ночами
У снах мені він ніжним травнем цвів.
На місці квітки миттю виростало
Червонобоке яблуко в саду,
Й дитятко рученята простягало,
А я йому на допомогу йду…
Зима у саван місто загорнула,
Під снігом сум згорьований лежить.
На гілці чорне яблуко заснуло,
Як пам’ять про оту смертельну мить.
Посадять люди на землі обжитій
Сади, гаї зелені і лани.
За образи сховають колос житній
Й привезені із зони полини.
Та не забути й правнукам довіку,
Яку біду їм ранок той припас,
Й ту навіжену «полинову зірку»,
Яка вогнем зметнулась в небо враз.
Як двадцять вісім крок туди ступили,
Звідкіль вже не буває вороття.
Собою світ квітучий захистили,
Подарували сонце і життя.
Щодня встають на вахту з-під бетону,
Бо їх чекає місто і рідня…
Скількох святих ефіру голубому
Щораз дарує зранена земля?..
У Прип’яті я тричі за півроку,
Тож рідна ти мені вже на роки.
Тут яблуко своїм червоним боком
Знімало втому з дружньої руки.
Ми все робили, що було можливо,
Щоб дарувати місту майбуття,
Щоб воскресить це рукотворне диво,
Щоб повернути віру у життя.
Тоді нам мріялось, що ми – туристи,
А з вікон ніжна музика звучить.
І оглядове колесо над містом
Щасливим сміхом дітвори дзвенить.
У тисячах – без апеляцій – свідчень,
Які пред’явить цей жорстокий світ,
Постанемо, як обгорілий квітень,
Як той, у травні, яблуневий цвіт.
Тоді воскреснем птаством над полями,
Чи квітами в Поліссі на лугах,
А чи у небі вічними вогнями
З синівською любов’ю у серцях.
Тут наші діти виросли й онуки,
За них ми йшли відкрито у вогонь
І світ передали в надійні руки, -
Візьміть його в тепло своїх долонь!
ЕПІЛОГ
Не дожив, не устиг, не судилось…
Цвинтар, хрест і дві дати життя…
В Книзі Пам’яті лиш залишилась
Прип’ять, щоб не пішла в небуття…
Тихо скрипка виводить сумної…
Побратими, не цокнувшись, п’ють…
Не сумуйте, братове, за мною!
Мій на Прип’ять скерований путь.
Тетяна МИКИТАСЬ
