Таємниці творчості Віталія Кривенка

Світлі, затишні зали художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна. На стінах – сповнені внутрішньої енергії та емоційної напруги пейзажі і натюрморти, портрети і розмаїті композиції, які явно контрастують з фотозображенням їх автора – заслуженого архітектора України, почесного громадянина міста Віталія Кривенка (1937 – 2020).

Завжди сповнений енергії, нових ідей, принциповий у відстоюванні власної думки і в той же час толерантний до розумних рішень сьогодні він постає в образі художника. Понад 70 творчих доробків презентовані в музеї на виставці під знаковою назвою «По-перше, художник: Виставка живописних та графічних творів заслуженого архітектора України Віктора Кривенка» в рамках музейного проєкту «В майстерні художника», ведуть неспішну розповідь про цю невідому частину його творчого життя. Ідея проведення саме такої виставки належить вдові митця Людмилі Іванівні Кривенко, яка надала до експонування його твори та фотографії з родинного архіву, що також стали основою оригінального науково-мистецького видання – каталогу виставки та фотопрезентації, продемонстрованої під час урочистого відкриття під живий музичний акомпанемент студентки Кропивницького музичного коледжу Катерини Місько, яка на скрипці надзвичайно емоційно виконала «Adagio flebile» Нікколо Паганіні.



Віталій Кривенко з дитинства йшов до мети стати художником. Той романтизм, яким сповнені його пейзажі, натюрморти, сюжетні композиції, та численні пошуки жіночих образів, які відверто чи утаємничено промовляють до нас енергійною графікою ліній та ефектністю живописних рішень, швидше за все, походять саме з дитячих вражень. Першим, хто професійно розповідав йому про основи малювання, був Борис Михайлович Вінтенко. Факт навчання під його керівництвом є значимим у розумінні формування Віталія Кривенка як митця. Адже творчість заслуженого художника України Бориса Вінтенка вирізняють чуттєвість до природи, особливий стиль у відтворенні пейзажу як закінченої знакової системи картинного сюжету, часто зі зверненнями до історичних паралелей – якості, які зустрічаються і в пейзажних мотивах Віталія Кривенка від ранніх творів студентської молодості під час навчання в Івановському художньому училищі, коли познайомився з творчістю нашого земляка Оссовського та його соратників – художників «суворого стилю», до робіт 1990-х -2000-х років, в яких природний мотив він перетворює на своєрідний знак, символ, що слугує вираженням його власної думки. Тут є все – і пережиті в дитинстві трагедії війни, і невідповідність життєвих мрій конкретиці існування, і бажання вирватися з лещат рамкових обмежень, встановлених суспільним життям. Та на відміну від того ж Оссовського його твори сповнені живої емоційності, власної дієвої правди. В образотворчості він відверто говорить те, чого не може сказати в архітектурі.

Коли дивишся на твори виставкової експозиції, спадає на думку, що захоплення Віталія Кривенка історією, роботою над проєктуванням меморіальних музеїв Марка Кропивницького та Олександра Осмьоркіна, створенням геральдичної системи, пам’ятниками – це його спроба оживити місто, надати його існуванню сенс. З реальних значимих образів минулого, які принципово відстоює, він як художник на полотні неначе формує новий портрет полісу. Можливо, ця ідея перетворення радянського провінційного міста на європейську форму з особливими міфами і традиціями свідомо чи несвідомо народилася в нього на вуличках стародавнього Таллінна ще під час служби в армії в далеких 1950-х і, можливо, саме тому він відмовився від долі живописця, безперечний талант якого був дарований йому природою, на користь архітектури, в якій вбачав більш продуктивні можливості втілення власних ідей. Але залишився художником, натурою цілісною, енергійною, експресивною, живою, хоч і утаємниченою за щитом суспільних дисциплінарних правил. Не випадково ж в автопортреті 1995 року художник зображає себе як постать з прихованим обличчям в геометрії просторових площин, яку вирізняють лише світло на руках та зачісці і білий комірець. Усім своїм виглядом з глибини простору митець неначе звертається до публіки: «Ви думаєте, що знаєте мене? А ось і ні. По-перше, я – художник!» Що й засвідчує виставка його живописних та графічних творів, відкриття якої стало вечором пам’яті заслуженого архітектора України, почесного громадянина міста, а перш за все, Людини – Віталія Єфремовича Кривенка.