Не знаю, чи це випадковість, але саме напередодні роковин початку подій на Майдані, мені до рук потрапив диск, свого часу забутий і загублений у дальньому кінці шухляди серед десятків подібних із різноманітними записами музики, урочистих подій, якихось виступів. На його білій лицьовій поверхні чорним, трохи розпливчастим фломастером написано: «РІ Чміленко Леонтій Ів. Сахно Супрун і Гриць».
Зваісно, увагу привернуло прізвище нашого героя Майдану Віктора Чміленка, але я не одразу пригадала, що це. І лише відкривши диск, зрозуміла: там були фото документів архівних справ двох дідів Віктора Чміленка, свого часу знищених радянською владою. За кілька років до Майдану ми розмовляли на цю тему, а вона мені не байдужа, бо довгий час співпрацювала із науковою редакцією «Реабілітовані історією. Кіровоградська область», тож пан Віктор разом із другом-товаритшем Олексієм Цокаловим і залишили мені копію диска. Очевидно, тоді, переглянувши його, переконалась, що справи не унікальні, таких сотні, до того ж зображення на диску було досить невиразним, тож відклала його. І ось він знову попросився до рук.
Цей диск – ще одне свідчення, що Віктор Чміленко не став героєм водночас. Його усвідомлення себе і свого місця на цій землі тривало через осягнення трагічної історії власного роду, тих коренів, які комуністична псевдоінтернаціональна ідеологія старанно обрубувала і без яких ми у масі своїй і досі не можемо міцно стояти на своїй землі.
Обоє дідів фермера Віктора Чміленка були куркулями. Першою під коток радянських репресій потрапила родина Сахнів, діди по материнській лінії. Григорій Артемович Сахно 1898 року народження у 1919 та у 1930 роках брав участь у куркульських повстаннях у селі Шишкіному, розкуркулений у 1931-му. Його брат Сафрон 1892 року народження народився у селі Рівному, у 1932-1933 роках за невиконання твердих завдань (очевидно, відмовився вступати до колгоспу) господарство було конфісковане. Останні роки проживав у селі Новоандріївці. Обоє отримали вирок: вища міра соціального захисту – розстріл. Їх розстріляли опівночі 27 грудня 1937 року.
Їхній сват Леонтій Іванович Чміленко, трохи старший – 1880 року народження, із села Захаро-Абрамівки Компаніївського району. Теж був розкуркулений, згадки про це досить туманні, бо арештували його вже після Другої світової війни. Очевидно, Леонтію Івановичу якось вдалося пристосуватися до колгоспної дійсності. Але коли в Україну зайшли німці, він, схоже, належав до тих, хто покладав надії, що загарбники знищать радянську владу й армію і дозволять Україні стати самостійною державою та розвиватись. Тоді було чимало людей, які мали такі ілюзії, адже німці на перших порах справді дозволили українське громадське життя, у нашому краї почало виходити кілька газет, які писали про сталінські репресії, українську історію, культуру. Звісно, це тривало недовго, і уже з лютого 1942 року усіх, хто був причетний до цього короткого українського відродження, стали переслідувати і кидати у концтабори.
Але низи, селянство жили цією ілюзією довше. Адже нові загарбники забирали частину зібраного урожаю чи майна, а більшовики вимітали все до зернини і нитки. Тож Леонтій Чміленко, розуміючи, що української потуги немає, й покладав певні надії на німецьку. Агротехнік колгоспу імені Петровського, де після війни працював і Леонтій Іванович, Микола Краснощок у березні 1946-го року свідчив: «У 1941 році я працював у кузні, і хтось, закурюючи, відірвав із газети портрет керівника ВКП(б) і причепив на стіні у кузні. Якось прийшов Чміленко, побачив на стіні портрет керівника партії і сказав: «Досить керувати жидо-більшовицькій комуні, тепер їй прийшов кінець». Колгоспник Олександр Романенко: «Восени 1941-го року Чміленко говорив, що при Совєтах не можна було жити». Євдокія Савенко: «Чміленко говорив, що радянська влада нас грабувала, тепер треба забирати скот у комуністів. У мене забрали корову».
Згадала тільки невеличкі фрагменти, які побіжно вдалося розібрати на фотографіях. Цих справ серед репресованих нашої області немає, очевидно, вони знаходяться у архіві сусідньої Миколаївської (є згадка про її НКВС).
У кінці 50-их років і Сахнів, і Чміленка було реабілітовано. Це значить, що великої вини перед радянською владою за ними таки не було. Хіба єдина – вони були і хотіли залишатися господарями на своїй землі, були і хотіли залишатися українцями, що мають свою державу і право. Фактично та ж сама ідея й те ж зло, які знищували дідів Віктора Чміленка, поцілили кулею і в нього.
Світлана ОРЕЛ
