Нині йому б виповнилося 60, і був би він сивочолим, сивовусим чоловіком все з тією ж мерехтливою, м’якою, хитруватою усмішкою на вустах, ось тільки очі… Можливо, погляд змінився б, став менш відкритим та більш заглибленим у власні думки після пережитих розчарувань, а можливо, й ні, адже за життя його сила оптимізму й віри в людину здавалась мені безмежною. Мова про художника Андрія Ліпатова, якому доля відміряла півстоліття руху, дії і творчості. А натворив він стільки, що, думаю, вистачить ще не на одне століття, адже силу мистецтва вирізняє енергія творця, він же викладав її сповна, щедро віддаючи свій талант.
Я познайомився з ним ближче у 1999 році, коли облаштовувалася його персональна виставка в художньо-меморіальному музеї О. Осмьоркіна. Що я знав про нього? Що він народився 1960 року в Коломні Московської області в сім’ї військовослужбовця. З 1966 року живе в Україні в нашому місті. Після закінчення КІСМу (Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування) працював інженером-конструктором на заводі «Гідросила». Ще студентом захопився карикатурою, хоча й не мав системної професійної мистецької освіти, але друкувався в періодичній пресі. Поступово почав займатися олійним живописом. З 1993 року повністю присвятив себе улюбленій справі. А в 1998-му вже став членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Визначний майстер українського наїву прокладав шлях до мистецтва класичними кроками художника. Спочатку, особливо в мистецьких колах, було нерозуміння: що це за творчість? Якісь мультяшки? Потім – розглядини, можливо, в цьому щось є? А потім визнання, до якого він ішов тихою, але впертою ходою творця, в чомусь нагадуючи образ кота з його численних творів. 2002 року став призером Міжнародного арт-конкурсу (Японія), 2007-го – переможцем дванадцятого Салону Деогенес Таборда (Аргентина). Брав участь у четвертому бієнале наївного мистецтва (Франція, 2006), другому Міжнародному фестивалі наївного мистецтва «Фестнаїв» (Росія, 2007), третьому Міжнародному пленері наївного мистецтва (Словаччина, 2007), третьому і четвертому фестивалі наївного мистецтва (Франція, 2007, 2008), Арт-Ірландія (Ірландія, 2008), Бірмінгемському арт-ярмарку (Великобританія, 2008).
Його твори знаходяться в колекціях художньо-меморіального музею О. Осмьоркіна, обласних художніх музеїв у Черкасах і Кропивницькому, музеях наївного мистецтва в Москві та Беро (Франція), Вихорлатському музеї в Гуменне (Словаччина), Фонді культури Volpe Stressens в Буенос-Айресі (Аргентина) та численних приватних колекціях. І все це за фактичного мистецтвознавчого мовчання на Батьківщині, в Україні, яку він щиро любив. Його Україна – це його місто, історичне і не історичне, середмістя, насичене літературним фольклором, міфотворчістю минулої та сучасної культури, які він пізнавав та переосмислював, поступово втілюючи у все нові й нові композиції від «Променаду на Дворцовій» до «Останнього вареника». Україна, за яку він стояв на морозному помаранчевому Майдані.
Його Всесвіт простягається від Сковороди, Рабле і Гауфа до сповненої іронічної, ностальгійної ноти епохи механіки з «Майстром корабля» Юрія Яновського, з биттям годинника на старій ратуші, радощами людства від перших польотів дирижаблів, крутіння колеса веломашини, гудіння парової турбіни... Парадоксальна суміш іронічного шаржу, народної картини і анімаційного світобачення, «гоголівщини» і східноєвропейської естетики, на кшталт Генералича або Лацковича, в його картинах завжди створює враження грайливої чистоти й сонячності. Це відкритість, притаманна класичному наїву. Іноді зовні бурлескні, але внутрішньо стримані композиції для мене нагадують картини Катерини Білокур. Звісно, не за манерою письма чи сюжетом, тут все інше, а скоріш, бажанням окультурення території свого мистецького простору. Він органічно поєднував художницьке і ремісниче, загальнофілософське і особистісне. Сила його думки і спроможність таланту формували навколишній світ в особистий мистецький космос, в якому він став теплим, всеосяйним сонцем. А як інакше, адже світ художника – це і є його істина, яку він залишає нам в дар, покидаючи землю.
Тож саме в день його народження, 29 травня, художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна оголошує про початок нового АRT-проєкту «Бієнале наївного мистецтва та мистецтва примітивізму ВЕЛЮРОВИЙ КІТ імені Андрія Ліпатова» до Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, метою якого є зацікавлення широкого кола населення творчістю митців, що представляють дані художні напрямки, й увічнення пам’яті оригінального українського майстра наїву, художника-земляка Андрія Ліпатова. З концепцією проєкту можна ознайомитися на офіційному сайті музею та надіслати свої пропозиції на електронну пошту. Маємо надію, що цей проєкт розширить горизонти розуміння та сприйняття розвитку сучасного образотворчого мистецтва та дасть можливість реалізації мистецьких ідей художників, які не мають професійної освіти, а також тих професіоналів, які використовують у своїй творчості художні форми, що беруть початок від архаїчних культур. Адже нині наїв та примітивізм є втіленням свіжого, чистого погляду на світ, свідомості, не обмеженої правилами та умовностями цивілізації, природності та органічності, що додає нових елементів виразності сучасному образотворчому мистецтву.
Андрій НАДЄЖДІН, провідний науковий співробітник художньо-меморіального музею О.Осмьоркіна
