20 січня 2021 року відбудеться засідання конкурсної комісії з присудження щорічної літературної премії імені Євгена Маланюка, нашого земляка, всесвітньо відомого поета, есеїста, патріота-державника, який значну частину свого життя-буття провів в еміграції, будучи ідейним ворогом совєцької влади і апологетом незалежності Матері-України. Про рівень творів, які висуваються на здобуття цієї престижної премії, не один рік точаться гострі дискусії.
Сьогодні ми друкуємо відгуки на твори двох авторів у різних номінаціях, а в ідеалі хотілося б, щоб усі твори перед розглядом комісією проходили чистилище громадського обговорення. І результати цього обговорення впливали б і на остаточну оцінку компетентного журі.
Редакція.
Про червонців Примакова,
Про Котовського й ЧеКа
Сунуть книжечку на конкурс
Імені Маланюка.
Такими рядками Сергій Коломоєць, учитель історії однієї із шкіл Кіровоградської області, емоційно відреагував на мій допис у соцмережі, опублікований з метою привернення уваги до книжки Івана Задої «Сонечку мого життя», яку той присвятив своєму вчителеві Сергієві Тасіну (Гончарову). Цю книгу на здобуття літературної премії імені Євгена Маланюка запропонувала Кіровоградська обласна організація Національної спілки письменників України в особі Василя Бондаря. Текст допису викликав бурхливе обговорення в мережі. У більшості коментарів висловлювалося обурення, нерозуміння, як таку книжку могли взагалі допустити на номінування в престижній премії?
Спробуємо пояснити таку реакцію. Спочатку трохи про власне розуміння постаті Маланюка. Вперше про «імператора залізних строф» та учасника визвольних змагань 1917 – 1921 років я дізнався з книжок Леоніда Куценка, але глибше відчути й зрозуміти поета та есеїста Маланюка допомогла участь у неофіційному Маланюківському товаристві, заснованому 2017 року Володимиром Панченком. Це було невеличке коло істориків, філологів, краєзнавців, які збиралися в бібліотеці імені Маланюка, на вулиці, яка з жовтня 2020 року носить ім’я Володимира Панченка. Саме тоді пощастило потрапити до кола таких особистостей, як Володимир Панченко, Григорій Клочек, Олександр Ратушняк, Федір Шепель, Василь Бондар, Валерій М’ятович, Андрій Домаранський, Олександр Домаранський. Маланюківське товариство, так його називав Панченко, займалось маланюкознавством, тобто готувало публічні доповіді, які торкалися різних аспектів життя та творчості Євгена Маланюка.
Ці зустрічі сприяли кращому розумінню величі різноманітних талантів Є. Маланюка – поета, есеїста, літературознавця. Вони стали своєрідним продовженням думок Леоніда Куценка, викладених ним у книжках, присвячених цій непересічній у нашій історії постаті. Під їхнім впливом для мене остаточно викристалізувався образ Є. Маланюка – безжально-талановитого критика більшовизму, русифікації, графоманства, ґрунтовного аналітика історії та літератури, який чудово поєднував у своїй творчості раціональне та емоційне.
Цим розлогим відступом хотів пояснити своє ставлення до постаті Євгена Маланюка, щоб надалі читачі краще зрозуміли критичне ставлення до САМОЇ МОЖЛИВОСТІ присудження премії імені поета-уенерівця Маланюка книзі, що містить тексти, які вихваляють «славні діла громадянської війни».
Однією з форм увічнення та популяризації пам’яті Євгена Маланюка було заснування літературної премії його імені. Щороку вручення премії відзначається скандальними перипетіями. Чому? Частина членів журі вважає, що тільки висока художня форма – це основний критерій для книжки-переможця. Але, відповідно до Положення про премію, тільки цього критерію недостатньо, бо твори мають ще й відповідати вимозі положення про «утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення й демократизації суспільства». Інакше існує ризик, що номінантом може стати талановита високохудожня, але антиукраїнська за змістом книга, наприклад, написана в дусі Олеся Бузини.
Тож проаналізуємо згадану книжку відповідно до критеріїв, визначених Положенням про премію. Василь Бондар (Йван Байда) в статті «На празник Маланюкового пошанування» наголошує, що «особисто він у проминулих трьох роках не бачить кращого видання для номінації «літературознавство і публіцистика», як книга Івана Задої». Звісно, це особиста думка В. Бондаря, але хіба не заслуговувало на увагу дослідження Надії Частакової «Іван Дзюба: дух і творчість», номіноване на премію в 2019 році? Цю книжку помітив та профінансував фонд Богдана Гаврилишина, а також позитивно оцінив найвимогливіший критик – сам І. Дзюба. До речі, ця книга стала лауреатом міжнародної премії імені Пантелеймона Куліша. По-друге, мені важко уявити дослідження Задої, при всій повазі до автора, який зібрав цікавий епістолярій, поруч з книжками Л. Куценка – про Є. Маланюка, В. Панченка – про Ю. Яновського та В. Винниченка. Саме ці праці є прикладом справжнього аналітичного літературознавства, наповненого змістом і сенсом, а високохудожні тексти цих авторів насправді читаються, як захопливі романи.
Перейдемо до аналізу змісту книжки про «Сонечко…». «Невеличкої книжечки» за визначенням самого автора, яку В. Бондар назвав «захоплюючим романом». Перша частина – це три невеликих за обсягом (50 сторінок) нариси про С. Тасіна. Вони не містять, за невеликим винятком, аналізу літературного доробку їх автора, а стосуються лише опису його педагогічної діяльності та людських стосунків вчителя й учня. Зворушливо, але хіба це літературознавство? Нариси ознайомлюють нас з біографією автора, з них ми дізнаємося, що той служив у білогвардійців та червоних, і передують, на думку Бондаря, «кращим зразкам творчості С. Тасіна: 14 поезій, дві новели, 1
спомин».
Пропоную вам ознайомитися з цими «кращими зразками»:
Про Котовського:
Кошовий Грицько Котовський –
Лицар шаблі та коня,
Де пройде, промайне,
Порубає всіх, змете!
Про більшовиків:
Смертна втома, ніг нема.
На кінець ми дерлись лігма
В той шалений рейд.
Все ж дійшли, добились все ж –
Більшовик не знає меж!
І на завершення – про друга-чекіста Колю:
Він був боєць Чека.
Не знав тремтіння він руки.
Водив на розстріл юнкерів.
І був насуплений важкий
Тоненький лук юнацьких брів.
Нагадаю, книжка висувається на «празник Маланюкового пошанування»! Ось таке воно, чекістсько-більшовицьке пошанування! Та й «високохудожню» форму теж важко відшукати.
Аналіз цих творів знову відсутній, як і аналіз епістолярної спадщини С. Тасіна, і це в книжці, яка висувається на премію в номінації «Літературознавство»! Тобто в книжці, яка претендує на перемогу в «Літературознавстві», відсутнє літературознавство! Хоча епістолярний матеріал, зібраний автором, безумовно, заслуговує на повагу. Іван Задоя спромігся лише на кілька коментарів, які можна вважати претензією на аналіз. Один з них стосується рядків про червоноармійців, «які й досі готові захищати наші непорушні кордони».
Світлана Орел, ще одна «адвокатка» книжки Задої, переконує, що це цитата давня, тому, мовляв, відчепися, «бо з тебе сміятися будуть»! Погоджуюся, цитата точно не першої свіжості, але що вона робить у книжці, яка побачила світ у 2020 році, та ще й номінується на премію Маланюка?! Нагадаю, Маланюк боровся проти червоноармійців, тому й потрапив до еміграції й не міг перетнути кордони, які ця окупаційна армія захищала!
Із прози в книжці – одне оповідання «Кінець кампанії». Стисло про сюжет: у серпні 1920 року на берегах Бугу будьонівці захопили в полон молоду польку, уважно розглядали її «прекрасні опуклості» і реготали. Вона благала командира будьонівців не віддавати її на поталу воякам, але він, пограбувавши напередодні налякану єврейську родину, стоячи біля вбитого поляками червоноармійця, пояснив дівчині, що відпустити її тепер не може. Зберігаючи свою честь, полонянка під час хаотичного відступу червоних стрибнула в Буг і потонула. А Сергій Тасін, свідок подій, автор оповідання, «справжній Інтелігент» (саме так з великої літери пише про нього Іван Задоя), завершив його реченням: «В суворому мовчанні відступали дивізії шляхами своїх незабутніх ПЕРЕМОГ».
Оповідання побачило світ у 1930 році. Ось такі «демократичні, гуманістичні цінності» знаходимо в творах С. Тасіна. Ну, а про його ставлення до української державності, свідчать такі рядки «справжнього Інтелігента»:
Наступали ми на Фастів.
Січові стрільці тікали.
Довгі китиці жупани
Тільки п’ятами кивали.
Незабутні перемоги…
Незабутній той похід.
Нагадую, що одним з тих, хто відступав, а за версію С. Тасіна, «кивав п’ятами», був Є. Маланюк, який згодом напише рядки, що передають увесь трагізм тих подій:
«І на Захід, на Захід», –
Ридають вагони
З хаосу і смерті,
З пекла твоєї краси.
Отже, шановні читачі та члени журі, ще раз звертаю вашу увагу, що на здобуття премії імені Маланюка претендує книжка, на сторінках якої висміяно саме Маланюка і його побратимів-патріотів та знецінено боротьбу за незалежність України!
Юрій МИТРОФАНЕНКО
