Продовжуємо розповідь про земляків, які поклали свої життя на вівтар боротьби за свободу нашої країни у війні з російсько-терористичними військами на сході України, що триває вже третій рік.
Любив родину і дбав про підлеглих
Заступник командира підрозділу 17-ї танкової бригади 40-річний старший лейтенант Юрій Токар, за висновком медекспертів, пішов з життя через загострення панкреатиту. Учасник АТО помер на полігоні в селищі Широкий Лан, що під Миколаєвом, а вічний спочинок знайшов на Новолелеківському цвинтарі в Кіровограді.
Мобілізованого в серпні 2015 року старшого лейтенанта знайшли мертвим у наметі на полігоні 20 грудня того ж року. Родині військового про втрату повідомили за два дні. За цей час у Миколаєві провели судмедекспертизу, діагностувавши гострий панкреатит, і навіть закрили кримінальне провадження. Однак дружина померлого Вікторія Токар добилася повторної експертизи в Кіровограді, яка засвідчила смерть військовослужбовця від гострої ішемічної хвороби серця. На даний час Військова прокуратура Миколаївського гарнізону розслідує цю справу.
– Для мене трагічна подія з моїм чоловіком – і досі загадка, – розповідає про наболіле дружина старшого лейтенанта. – Слідство кваліфікує справу як навмисне вбивство, слідчі з Миколаєва надсилають мені листи, що розслідування триває. Але сина, чоловіка й батька вже не повернути…
Народився Юрій у селі Гарманівці Компаніївського району Кіровоградської області 22 листопада 1975 року. Там же навчався в середній школі, після чого вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства, де ми з ним і познайомилися: він навчався на механіка, а я – на бухгалтера. Зустрічалися рік і три місяці, а потім одружилися 1995 року, будучи ще студентами. Він тоді після технікуму вчився вже в Державній льотній академії України. На жаль, влаштуватися за фахом після закінчення навчання чоловік не зміг, тож працював у різних місцях і на різних посадах, перед мобілізацією трудився інкасатором на підприємстві Укрпошти.
У дитинстві займався спортом, на карате ходив, машини йому подобалися, любив техніку, згодом піклувався про мене і дітей, любив нас (нашим синові Олегу зараз 20 років, доньці Софії – вісім), був життєрадісною, оптимістично налаштованою людиною. Ми прожили душа в душу 20 років, я не хотіла його відпускати в армію, але він усе для себе вирішив і сказав: "Якщо до нас у хату прийдуть, то хіба я ховатимусь? Треба йти". Не змогла я його тоді переконати.
Перебуваючи в зоні проведення АТО, по телефону майже нічого про свою службу не розповідав, уникав відповідей на мої запитання щодо війни. "Усе добре, усе нормально", – та й по всьому. Казав, що волонтери привозять їм продукти. А про бойові дії – нічого, лише перед трагедією скаржився на біль у грудині. Так і прослужив у зоні АТО півроку.
Хлопці, що приїхали з Миколаєва на його поховання, казали, що чоловік дбав про підлеглих, хвилювався за них, був хорошою людиною, не мав конфліктів з іншими бійцями, з ним можна було обговорювати будь-що…
"Я – командир відділення, тому не можу кинути хлопців"
Двадцятого січня 2016 року біля села Новоселівка Друга Ясинуватського району Донецької області від кульового поранення під час боєзіткнення з противником, обороняючи укріплення підрозділу, загинув командир відділення, заступник командира взводу 13-го окремого мотопіхотного батальйону (який спочатку був батальйоном територіальної оборони "Чернігів-1") 58-ї окремої мотопіхотної бригади сержант Валерій Бочарніков.
Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" його нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
Двадцять шостого січня із Валерієм Бочарніковим попрощалися в Кіровограді, а вже наступного дня його поховали в сусідньому із селом Ігнатполем селі Рудні Овруцького району Житомирської області, де мешкає його матір.
Народився полеглий 10 грудня 1973 року в селі Ігнатпілі Овруцького району Житомирської області. Навчався в тамтешній школі та в музичній школі (клас духових інструментів) у сусідньому містечку Овручі, вступив на навчання до ПТУ № 35 там же, де навчався на тракториста-машиніста. Строкову військову службу проходив у Хмельницькому, у підрозділі інженерних військ. З 1993 по 1995 рік навчався в Кіровограді у вищому професійному училищі № 9, де опанував професію радіомеханіка з обслуговування та ремонту радіотелевізійної апаратури, створив сім’ю, жив і працював у нашому місті. Майже 20 років присвятив службі в органах внутрішніх справ на посадах рядового та начальницького складу. Був мобілізований із Кіровограда в березні 2015 року.
– Ми познайомилися 2013 року, коли Валерій уже працював в охороні банківської установи: супроводжував інкасаторів, постійно був зі зброєю, – розповідає про свого чоловіка його цивільна дружина Наталія Полудень. – Чоловік розповідав, що перед строковою службою він пішов працювати в Ігнатпільський кар’єр слюсарем. За словами його мами, пішов на роботу, бо його батько рано помер. Дуже відповідальним був, до всього ставився серйозно.
До окремого зошита він записував усе про міни, замінування й розмінування, йому ця справа подобалася. Коли в зоні АТО нікого поряд зі спеціалістів-мінерів не було, то він брався і за це. Під час розмов із чоловіком по телефону його товариші брали слухавку і казали мені: "Дякуємо вам за Валерія, він – молодець, один такий на весь взвод, що вміє все робити!"
На панахиду по Валерієві прийшло дуже багато людей: він мав чимало друзів, за життя ніхто про нього мені поганого слова не сказав. Один з його товаришів, коли після загибелі чоловіка нарікала на те, що він пішов у те АТО, відповів: "А інакше він і не міг вчинити"… Йому прийшли дві повістки, першу від нього сховали. Іншу – не встигли. Валерій дуже обурювався, що йому не сказали про першу. Із зони АТО йому постійно телефонували друзі, дивувалися, що він іще не з ними, кликали до себе, а він відповідав, що невдовзі буде там.
Уже звідти обманював мене: казав, що на війну не потрапить і що його друзі там не служать. А потім раз – і вже на передовій. "Чому ж ти мені не казав, що ти в Артемівську?" – "Не хотів тебе тривожить, ти тільки мамі про це не кажи". Потім служив у селищі Зайцевому, а звідти їх на самий передок перевели, місяців із сім вони там були. Приїздив у відпустку після госпіталю, де його лікували від гнійної ангіни, лікар дав йому 30 днів на реабілітацію, а він знову рветься назад: "Я – командир відділення, мене призначили ще й заступником командира взводу, тому не можу кинути хлопців". Зібрався – і поїхав…
Мені допомагали збирати продукти й речі Валерієві і його побратимам волонтери Інна і Оксана з громадської організації "Серця матерів Кіровоградщини". А я до них приходила й допомагала плести маскувальні сітки. Сказала якось, що чоловікові з товаришами теж така потрібна, адже вони в Зайцевому перебували на висоті як на долоні. Ми сплели сітку, я туди вплела маленьку жовто-блакитну стрічку, щоб він зрозумів, що це й моя робота. Але попросила, аби вийняв її, бо, сказали дівчата, сепаратисти можуть помітити в бінокль цю стрічку. Разом з Інною і Оксаною ми передавали на передову ще й продукти, одяг, консервацію, цукерки, каву і цигарки.
А потім чоловік зателефонував і сказав, що їм потрібен бінокль, так дівчата і його передали. Допомагали чим могли. Валерій замерзав узимку в бліндажі, то я йому переслала й теплу ковдру. Її волонтер Гоча відвіз разом з відрами і лопатами, які вкрай потрібні були хлопцям для побудови захисних споруд. Старший брат В’ячеслав з Києва й ще один столичний волонтер приєдналися до нас і пересилали на передову цвяхи, сокири, молотки.
Чоловік дуже любив свого сина Владика, якому зараз 15 років. Радо з ним спілкувався, і син так само до нього ставився і ставиться зараз. Він у нас, бувало, залишався на декілька днів, подружився з моїми дітьми – сином Юрієм та донькою Олею. Коли Валерій приїздив додому, то одразу біг або у школу до сина, бо там замок у дверях зламався, або комусь іншому допомагав. Жодної вільної хвилини не сидів удома, усім був потрібен…
Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО
