Торік "ВГ" розповіла про загиблих протягом 2014–2015років земляків – учасників антитерористичної операції, які полягли в боях із російсько-терористичними військами, що окупували частини Донецької і Луганської областей, а також АР Крим. У даній і низці наступних публікацій ми повертаємося до розповідей про загиблих мешканців Кропивницького (на час їх загибелі – Кіровограда), що віддали свої життя у 2014-2016 роках, захищаючи територіальну цілісність України.
Стояв горою за рідних і товаришів
Дев’ятнадцятого квітня 2014 року близько 1:30 в Міжнародному аеропорту "Донецьк" імені Сергія Прокоф’єва загинув військовослужбовець 3-го окремого полку спеціального призначення молодший сержант військової служби за контрактом старший розвідник Дмитро Андрусенко.
Товариш по службі Дмитра стояв на варті, раптово він почув якийсь шум. Солдат розцінив це як проникнення в будівлю аеропорту і застосував зброю. За фатальним збігом обставин він не впізнав у темряві свого однополчанина. Від отриманого поранення Дмитро загинув. Однак в офіційну версію загибелі чоловіка його цивільна дружина Катерина Грушова не вірить. На її думку, вона не відповідає дійсності.
Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України" Дмитра Андрусенка нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). А за рішенням Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 року – відзнакою "За вірність народу України" І ступеня.
– Народився мій чоловік 24 вересня 1992 року в місті Салаваті (Башкортостан, РФ), але більшу частину життя прожив з матір’ю в Кременчуці та Піщаному й Кривушах (села в Кременчуцькому районі Полтавської області), – розповідає дружина загиблого бійця. – Прожили ми з Дмитром усього рік, який був вартий багатьох. Прослужив за контрактом чоловік майже три роки, після його завершення планував переходити до правоохоронних органів.
Коли його разом з іншими бійцями полку направляли в аеропорт у Донецьку, то він мені сказав (а я тоді була вагітна і просила залишитися: відчувала, що він звідти вже не повернеться), що не стане дезертиром. "Як мої хлопці, так і я, ми ще повоюємо…" – сказав тоді він.
З 14 років Дмитро займався спортом – боксом у спортивному клубі "Фортуна", що в Кременчуці. З його тренером Сергієм Довгим я й досі спілкуюся. Сергій Валерійович став для Дмитра другим батьком, наставником і у спорті, і в житті, навчав його лише хорошому й доклав зусиль, аби чоловік у юності не потрапив у погану компанію. Він дуже поважав свого тренера, постійно спілкувався з ним по телефону, ми удвох часто приїздили до нього в гості, разом зустрічали Новий рік.
Дмитро рано пішов працювати, велику роль у його вихованні відіграла його бабуся з Кривушів, яку він дуже любив і до якої часто приїздив, допомагав поратися на городі, рубав дрова на зиму. Навчався він у різних школах Кременчука й у ПТУ № 26, де опанував професію автослюсаря й де тепер встановлено меморіальну дошку на його честь.
Наша дитина, донечка Вікторія, народилася вже після загибелі батька. Через горе, загибель чоловіка, я не доносила її, тому зараз у неї багато проблем зі здоров’ям. Я вже два роки не можу дитину на ноги поставити. Про чоловіка можу ще сказати, що він був дуже позитивним. Він мав мого старшого сина Єгора за рідного, замінив йому батька, робив усе для мене, для Єгора, якого хотів усиновити, але не встиг. Добрий був, справедливий, усе ладен був віддати заради друзів, прийти в будь-який час на допомогу. Дуже мріяв стати батьком, казав, що дуже хоче мати доньку. І коли дізнався, що в нього буде саме донечка, то нетямився від радості. Запевняв, що вона не знатиме нестатків, що її дитинство буде кращим, аніж було в нього...
Поховали молодшого сержанта Дмитра Андрусенка 21 квітня 2014 року в селі Піщаному, що неподалік від Кривушів. Туди його привезли з Кременчука, куди доправили військовим гвинтокрилом.
Його не можна було не любити й не поважати
Дванадцятого червня 2014 року в районі села Степанівки Шахтарського району Донецької області на розвідувальний дозор у складі бійців 3-го окремого полку спеціального призначення, який рухався далеко попереду колони техніки, напала диверсійно-терористична група. Під час бою заступник командира розвідувальної групи сержант Євген Бурко отримав поранення, але продовжував вести вогонь у відповідь, доки не почала відмовляти рука.
Товариші почали витягувати його з поля бою. Як дісталися безпечного місця, то намагалися врятувати йому життя. Та ворожа куля зайшла під бронежилет, після чого в Євгена почалася внутрішня кровотеча, яка і стала причиною смерті." border="0">
Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України" Євгена Бурка нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Згодом, 5 травня 2015 року, – відзнакою Кіровоградської області "За мужність і відвагу", а 1 червня 2016 року – медаллю "За жертовність і любов до України".
Батьки Євгена Володимир Миколайович та Людмила Павлівна розповіли, що їхній син народився 8 липня 1991 року в селі Вільному Кіровоградського району Кіровоградської області. Ріс веселою та допитливою дитиною: у півтора рочки вже добре розмовляв, а в чотири навчився писати перші букви. Хлопець з дитинства любив сільську роботу: саджав рослини, допомагав доглядати за домашньою птицею та худобою. У десять років полюбив риболовлю. Оскільки ставка в селі не було, то коли Євген у 14 років вперше заробив свої власні гроші, допомагаючи фермерові на жнивах, витратив їх на своє хобі – найняв екскаватор, який викопав копанку для риби. Пізніше хлопець розчистив біля неї джерело, де й зараз висить його залізна кружка. Люди кажуть, що із цього джерела найсмачніша вода…
Першого вересня 1998 року Євген уперше переступив поріг Кіровської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів, що в селі Вільному, в якій навчався до 2008 року. З першого класу хлопець зарекомендував себе як старанний та здібний учень. З першого до шостого був відмінником, найбільше любив математику та географію. Був учасником районних предметних олімпіад, різноманітних конкурсів та змагань з фізичної культури. У класі доглядав за квітами, не довіряючи цієї роботи навіть дівчаткам (поливав, пересаджував, улітку забирав їх додому). Завжди сумлінно ставився до доручень учителів і допомагав стареньким. За веселу вдачу та доброту його любили школярі й поважали інші односельці.
У 2008 році хлопець закінчив школу, склав успішно ЗНО і мріяв вступити до Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ, щоб вивчитися на юриста. Проте захворіла його мати. Не вагаючись, Євген відклав свою мрію, щоб допомогти батькам. Спочатку юнак працював на ринку "Престиж" в обласному центрі вантажником, а пізніше – оператором на заправці.
Восени 2009 року його призвали до лав Української армії. Прослуживши дев’ять місяців у 3-му окремому полку спеціального призначення, хлопець підписав документ про проходження військової служби за контрактом. Колеги-військовики його поважали, за відмінну службу командування нагороджувало подяками, 2013 року йому було присвоєно звання сержанта, призначено заступником командира розвідгрупи.
З початком антитерористичної операції підрозділи 3-го окремого полку спеціального призначення дислокувалися в Миколаєві, звідки їх переправили на Донбас. Дванадцятого червня 2014 року в обідню пору Євгенові зателефонувала дружина. Вона повідомила йому радісну новину – у них буде донька! Разом вони вирішили назвати її Маринкою. Того ж дня біля села Степанівки Донецької області відбувся бій, в якому Євген Бурко зазнав смертельних поранень…
Одним з переламних моментів у його житті стало знайомство з майбутньою дружиною Аліною.
– Нас познайомив 2011 року Євгенів найкращий друг і однокласник Сергій, з яким зустрічалася моя молодша сестра, – розповідає Аліна Бурко. – І вони так зробили, щоб ми познайомилися. Сестра запросила мене на Великдень до Вільного (ми з нею – із Южноукраїнська Миколаївської області). Я приїхала й познайомилася з майбутнім чоловіком, хоча про те, ким він невдовзі для мене стане, тоді навіть не здогадувалася. Через добу він запропонував переїхати до нього й жити разом. Звичайно, я дуже здивувалася цьому, цілий місяць удома міркувала над пропозицією й паралельно постійно спілкувалася телефоном з Євгеном.
Через місяць після нашого знайомства він приїхав до Южноукраїнська і попросив моїх батьків відпустити мене до нього на тиждень у Вільне. "Ти розумієш мою відповідальність і твою?" – сказав тоді мій батько. "Я все розумію, я військовий", – відповів Євген. Тож ми електричкою приїхали до нього у Вільне, а через тиждень я повернулася додому, зібрала речі й поїхала вже до Євгена назавжди, 2012 року ми побралися.
З Вільного чоловік і на службу їздив – це зовсім близько від міста. Привозив додому і котиків, і собачок, хоча такого добра у нас і так вистачало. З ним я зрозуміла, що таке бути заміжньою жінкою, а не просто мати штамп в паспорті. Євген був дуже надійним. Мій батько ремонтує побутову техніку, тому я змалку вмію міняти розетки, не відключаючи електроенергію. А за час нашого спільного з чоловіком життя забула, як це робити. А зараз знову згадую… Чоловік любив і мене, і нашу старшу донечку Анну. А коли дізнався, що буде друга дитина, то нетямився від щастя.
Зараз нам усім, рідним і друзям, його дуже не вистачає. Дуже тяжко на душі: хто не пережив такого горя, втрати коханої людини, батька твоїх дітей, той не зрозуміє цього. Я й зараз чекаю на нього, часто не можу заснути – а раптом повернеться…
Шістнадцятого червня 2014 року в Кіровограді відбулася церемонія прощання із захисником України Євгеном Бурком, після чого його поховали в селі Вільному. У Кіровській середній загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів урочисто відкрили меморіальну дошку на честь героя.
Меморіальна дошка, яку встановили на стіні школи, нагадуватиме про учня, який тут навчався і, коли настав час, з честю захистив Українську державу від ворога. Вшанувати пам’ять героя прийшли батьки, дружина, родичі, однокласники, односельці, учні та вчителі школи.
Бойові побратими не полишили дружину Євгена напризволяще: допомагали робити ремонт у будинку в селі Вільному, зустрічали її з другою донечкою Маринкою з пологового будинку, не обділяють своєю увагою родину полеглого товариша й зараз.
Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО
