Перипетії знаменитого походу Олега Віщого на Константинополь, коли князь на знак перемоги прибив щит до воріт грецької столиці, сьогодні відомий кожному школяреві. Та й останній за княжих часів страшний морський похід сина Ярослава Мудрого Володимира, коли, незважаючи на розгром авангарду флотилії русів, шалену морську бурю, візантійську ескадру київська дружина потрощила вщент.
Були невдачі – поразку походу князя Ігоря у 914 році описали візантійські історики.
Що дали Київській державі морські походи? Мирні договори, укладені після битв, посилювали розвиток морського і торговельного судноплавства. У сферу сталих водних комунікацій увійшли Балтійське, Чорне, Біле моря, великі річки Східної Європи та України: Волга, Дніпро, Десна, Прип’ять, Дністер.
Поліпшилася корабельна архітектура. На зміну однодеревним човнам прийшли палубні, вітрильні, якорні лодії, струги, насади, паузки з екіпажем до 100 чоловік. Розвивається власна кораблебудівна галузь: Київський літописець, оповідаючи про події 1151 року, розповів про талант Київського князя Ізяслава Мстиславовича, проявлений під час будування лодій річкової флотилії. Монгольська навала не знищила потяг українців до моря. У 16 ст. до вже відомих класів суден додався ще один – чайка. Ото клопотів завдала вона супротивникам! Цьому невеликому суднові, яке будували два тижні, з командою 50 – 70 чоловік, озброєному кількома гарматами, за чверть тисячоліття життя довелося битися з усіма класами корпусних суден – галерами, бригами, фрегатами. Однак майже завжди козацька тактика морського бою дозволяла чайкам брати гору над ворогами у морських баталіях. Більше того, козаки Дунайської та Чорноморської козацьких флотилій використовували чайки у Кримській (1853 – 1856 рр.) та російсько-турецькій (1877 – 1878 рр.) війнах. Простіше кажучи, протистояли паровим та панцерним суднам. І дивуватися немає чого! Універсальне судно, пристосоване і для річок України, і для Чорномор’я, чайка була кораблем легким, маневреним, швидким. Її конструкція витримувала всі бурі Чорного моря. А от на інших морях чайка не прижилася. Була кораблем захисту, а не кораблем нападу чи завоювань. Вона разом з екіпажем відчайдухів, які знали, що боронили Україну чи захищали низини Дніпра від турецьких галер, чи, висаджуючи козацькі десанти для штурму прибережних міст Чорноморського узбережжя, де господарювали турки з татарами, виступала як зброя жорстокої кривавої помсти ворогам, якої вони жахалися. Бо добре знали, що атакувати козаки можуть і з-під води.
Першими з козацькими підводними човнами “познайомилися” турки у 1595 році. Тоді запорожці легко здобули Синоп, чим здивували і турецького султана, і цілу Європу.
Виготовлялися такі підводні човни із суцільних стовбурів. У них робилося подвійне дно зі стулками. Для баласту на дно насипали пісок. При потребі спідні стулки другого дна розгиналися і човен випливав на поверхню. Угорі також були задраєні стулки люка. Щоб усередину надходило повітря, видовбували отвір і в нього вставляли очеретяні трубки. Інколи замість них на герметичній палубі будували шахту, всередині якої знаходився козак, що керував човном. Також саме через шахту до човна надходило повітря для гребців. Судно обшивали шкірою. Рухалось воно за допомогою весел, вмонтованих у бортові отвори. Перепоною для проникнення води всередину човна на веслах були шкіряні манжети із щільною припасовкою. Французький історик Монжері у 1820 році у книзі “Про підводне мореплавання і війну” зазначив: “Запорозькі козаки користувалися гребними суднами, спроможними спускатися під воду, долати у зануреному стані великі дистанції, а відтак повертатися зворотнім курсом під вітрилами”.
Не помер героїчний дух козаччини з появою на морі пари і криці. Розуміння обов’язку захищати Україну передалося наступним поколінням чорноморців. Наприклад, правнук С. Білого був нагороджений Георгіївським хрестом (один із п’ятьох членів екіпажу) за участь у бою пароплава “Вести” проти турецького панцерника під час російсько-турецької війни 1877 – 1878 років.
Цей факт лише підтвердив прорахунок правителів імперської Росії, які, знищуючи національні військові формування (а Чорноморську козацьку флотилію спіткала така доля), намагалися розчинити українців серед інших народів імперії і поховати отак будь-які надії на визволення, а також убити природний потяг до військової справи, щоб перетворити у вірних імперії малоросів. Та споконвічний український дух войовничості, непокори кривді продовжував палати. І вибухнув полум’ям повстання крейсера “Очаків” та панцерника “Потьомкін” під час революції 1905 – 1907 років, що й закономірно! Бо комплектувався ЧФ Російської імперії українцями. Та й у роки громадянської війни, як відомо, більшість кораблів українізувалася. Не противився також командний склад Чорноморського флоту. Бо адмірали Колчак, Саблін, Остроградський, Німіц самі були чи вихідцями з України, чи мали українське коріння.
До речі, точнісінько така ж картина повторилась у 1991 році. Хоча тоді більшість чорноморців ще залишалась у полоні дурману комуністичної пропаганди, про минуле України і флоту мала жалюгідне уявлення. Та все ж моряки, довірившись почуттям, зробили правильний вибір. Зараз незалежній Україні – 14 років!
Іноді, замислюючись над історією українського флоту, задаєшся двома запитаннями: чому славне минуле маловідоме більшості українців? Чому байдуже мовчать, коли великоросами називають М.Маклухо-Маклая, П.Гамалію, Є.Ковалевського, К.Шиловського, О.Колчака, П.Нахімова, Г.Павленка, Ю.Лисянського, Д.Чайковського, В.Зарудного, В.Костенка, В.Завойка, В.Блаватського, А.Римського-Корсакова, Л.Мацієвича, Д.Григоровича, І.Сікорського? Ці генії і таланти наочно довели, що вихідці з України можуть не тільки вирощувати хліб та сало, а й бути видатними особистостями в мореплавстві, літакобудуванні, науці і техніці. Чого варта лише одна особистість — К.Шиловський? Він створив гідролокатор, генератор електроколивань, винайшов можливість використання рідкісних металів у ядерній енергетиці.
Напевно, виховувала байдуже мовчання примітивна „совітізація”, яка зробила все для знищення історичної пам’яті українського флоту. А ще у липні 2004 року було схвалено Стратегічний бюлетень (Білу книгу), який визначив зведення кількісної складової українського флоту до 2015 року до 15 невеличких кораблів! Цим самим приречено на списання і передачу органам влади й іншим структурам 147 кораблів. Знаючи минуле і перспективу майбутнього, мимоволі замислишся про долю флоту, без якого, як свідчить історія, суверенітет стає ілюзією. Для такого скептицизму сьогодні є всі підстави. Ось факти. Зараз до складу МВС України входять тільки 33 катери і кораблі. За оцінками незалежних експертів, боротися з кораблями „віртуального супротивника” можуть лише... два ракетні катери порівняно недавньої побудови, яким „усього” 15 років(!) та один протичовниковий літак із 14 наявних. Зате наші чорноморські сусіди – Туреччина, наприклад, має 14 підводних човнів (проти нашого одного) і планує до 2020 року мати їх уже 20 одиниць. Росія поновила програму будівництва сучасних підводних човнів типу „Амур” з планом озброєння ними власного Чорноморського флоту. Цікаво, навіщо наші сусіди озброюються? Мабуть, для захисту незалежності України?
Олег ГОЛОВАТИЙ
