Голод у Зінов’євську
Голодомор був відчутний не лише на селі, а й у місті. Серед справ репресованих мало тих, де йдеться про крадіжки чи відвертий кримінал. Але в одній з таких, де звинувачуються одинадцятеро наших земляків (робітники заводів та службовці) у тому, що розкрадали просо та соняшникову олію, у обвинувальному висновку чітко окреслена картина, яка панувала тоді у Зінов’євську.
«Продовольчі труднощі, що утворились у Зінов’євську в результаті відомих неправильностей при проведенні хлібозаготовчої кампанії …викликали випадки розкрадання продовольчих вантажів з боку неорганізованого населення під час транспортування вантажів вулицями міста, а також місць їх зберігання. Постійно розростаючись, ці випадки …стали масовими: у крадіжках почало брати участь і працююче населення. Крадіжки здійснювалися групами до 50 чоловік, вони діяли, оточуючи комори, склади, підводи, автомашини, які перевозили вантажі. Заходи, застосовувані для боротьби з крадіжками, як то: супроводження вантажів озброєними міліціонерами, застосування останніми зброї, не дали результатів, хоча про рішучість заходів говорять три випадки вбивств міліціонерами нападників, які виявились робітниками місцевих підприємств.
В крадіжки втягнулись не тільки шофери й підводчики, які почали відкрито продавати вантажі, що перевозили, але й міліціонери, які супроводжували їх на підводах та автомашинах.
Врешті-решт, крадіжки ці стали набирати організованої форми, поряд із дрібними і стихійними крадіжками почали зникати цілі вантажівки і підводи з продовольством, а також експортними товарами, які через певний час потрапляли на ринки. Ці обставини свідчать про наявність організованих груп осіб, зв’язаних з представниками відповідних установ».
У справі двох звинувачених розстріляно, двоє отримали по десять років таборів, семеро – по п’ять.
Небезпечна кавшкола: «Котю, ти пішов би бити цих Сталіних?»
Українська кавалерійська школа імені Будьонного була ліквідована владою навесні 33-го. Діяла вона з 1920 року і була організована на базі славнозвісного Єлисаветградського кавалерійського училища. Історик, автор ґрунтовного дослідження про цей навчальний заклад «Вершники на Інгулі» Сергій Шевченко висловлює припущення, що ліквідація кавшколи була прямо пов’язана із побоюванням влади, що вихідці із довколишніх сіл – озброєні курсанти можуть повернути зброю проти неї.
Тоді ж, у квітні 33-го, коли кавалерійська школа в Зінов’євську перестала існувати, ДПУ арештувало цілу когорту її випускників 1931-го року, направлених у 14-ий кавполк третьої кавдивізії у місто Бердичів, де вони зайняли посади командирів та заступників командирів взводів. Хлопці жили на квартирах по кілька чоловік, часто зустрічалися і, звісно, не могли не звертати уваги на той жах, який творився на селі.
Тим більше, що й більшість з них були вихідцями звідти: Василь Молчанов – із села Михайло-Жукового Зінов’євської округи (нині Братський район Миколаївської області), Григорій Косяков – із Соколівки нинішнього Кіровоградського району, Прокіп Молчанов – із Суботців Знам’янського району, Лаврін Підвальний – із Рівного Новоукраїнського району, Костянтин Невдаха – із Голопристанського району, що на Херсонщині, Андрій Назаренко – із села П’ятихатки Криворізької округи. Молоді військовики часто говорили про злидні на селі, загальний занепад, відсутність хліба, падіж коней. Їхній колега Кардаш, повернувшись із села, де він брав участь у якійсь політичній кампанії, розповів про жахливе становище селян і як доказ привіз чорну скоринку хліба, яка своїм виглядом вразила хлопців. Та й листи від рідних не приносили заспокоєння: сестра Прокопа Молчанова писала про напівголодне існування її сім’ї, це притому, що її чоловік був членом ВКП(б) та колишнім червоним партизаном. Що вже говорити про розкуркулених та звичайних селян…
Ясна річ, на політзаняттях, які активно насаджувались тоді у військових частинах, молоді командири не могли вірити жодному слову доповідачів. Як же було вірити, коли у газетах СРСР пишуть, що ліквідоване безробіття, а навколо панують безпросвітні злидні. Костянтин Невдаха на одному з політзанять, коли розбирали виступ Сталіна на пленумі партії, де йшлося про те, що колективізація ліквідувала бідність на селі, висловив сумнів, адже люди там мерли з голоду. Але чіткої відповіді не отримав.
Звісно, усе це не додавало довіри до влади та партії, і молоді вояки цілком могли замислитись над тим, аби чинити організований спротив. Власне, у цьому їх звинувачувало ДПУ. Але матеріали справи свідчать, що реальної організації вони не створили. Немає жодного документа, який би свідчив про таке об’єднання. Не було сформульовано загальної мети та концепції, що ж до села, то двадцятирічні командири вважали порятунком для нього знищення колгоспів і роздачу землі селянам у індивідуальне користування. Та ще були розмови, які чули ті, хто мав інше розуміння справ. Наприклад, Григорій Косяков запитував Костянтина Невдаху: «Котю, ти пішов би бити цих Сталіних?» І додавав: «Ех, немає направляючої сили, яка б підхопила незадоволення мас і рушила їх проти Радвлади…»
У гуртуванні молодих командирів лідером був саме Григорій Миколайович Косяков. Він мав підготувати листівки, у яких закликати командирів і червоноармійців до збройного повстання проти влади. Але жодної листівки не знайдено. Він вигадав цифровий код для передачі інформації: у копіях листів фігурантів справи, справді є ряд незрозумілих цифр. Але зі своїми, досить критичними поглядами на тодішнє життя, військовики не особливо крились, відверто писали у листах.
Наприклад, Григорій Косяков писав Василю Молчанову у Харків, де той із жовтня 1932 року навчався у школі льотчиків, про новий призов червоноармійців: «Боєць не має духу, не має підйому, зацікавленості, ініціативи, ентузіазму, які є у арміях демократичних країн, де солдати знають, що вони й справді захищають свою батьківщину, землю, рідний дім. Наш червоноармієць, бачачи, що Радвлада розорила його господарство, зробила злиднями і прохачами дітей, примусила голодувати мільйони людей, чинить грабунок і створила безправність, на які нікому пожалітися, насильно загнала в колгоспи, він перестає вірити в Радвладу, йому набридло брехливе патякання».
Косяков також розповідає у листах, наскільки голодним приходить у армію нове поповнення: «Люди зовсім обезсиліли від трирічного недоїдання і надмірної рабської праці на верхівку. Відкрито проти Радвлади народ піти не може, бо не організований і не має керівної сили».
У собі такої потуги, аби стати керівною силою, молоді командири, очевидно, не відчували. Але органи чітко вирахували їхнє незадоволення і небезпеку для себе. Ще за два роки до цього була проведена широкомасштабна операція «Весна» під час якої репресували багатьох командирів та червоноармійців. Очевидно, влада таки боялась їхнього спротиву.
Дев’ятеро випускників Зінов’євської української кавалерійської школи отримали від трьох до десяти років виправних таборів. Дехто з них помер там же, кілька потрапили на фронти Другої світової і наклали головами там, лише Андрій Назаренко аж у 1978 році зумів добитися своєї офіційної реабілітації.
Бунтівний колгосп імені Сталіна
У селі Обертасовому Компаніївського району було організовано колгосп і названо його, на горе селянам, імені Сталіна. Тоді таке ім’я зобов’язувало виконувати і перевиконувати усі плани. І, ясна річ, у 1932–33 роках про таке не могло бути й мови. План хлібоздачі артіль виконала на 50 відсотків, чи й менше (у іншому джерелі вказано, що на 36, 6).
5 січня 33-го, як сказано у справі, сільрада намагалася застосувати до керівництва колгоспу примусові заходи, але воно, «класово чуже і наскрізь прокуркульське», вчинило страйк. У чому конкретно він проявлявся, важко сказати. Зафіксовано тільки, що, наприклад, Іван Осика, працівник колгоспної майстерні, казав: «Ми працюємо, а хліб у нас забирають, хочуть нас задушити голодом!» Закликав не виходити на роботу, молотити якомога довше, аби давали хоч щось їсти.
Усе правління колгоспу – колишній голова Кузьма Вишневський (засуджений на шість років), Федір Кривошей, комірник колгоспу. Олександр Гросул, виконував обов’язки голови після арешту попереднього, Арсен Явтушенко, завідуючий господарством, Володимир Явтушенко та Костянтин Мосендзя, колгоспники, – зібрало навколо себе куркулів, гноїло та розбазарювало хліб, саботувало осінню сівбу та хлібозаготівлю, як сказано у справі, перетворило колгосп на споживацьке господарство. Члени правління відкрито агітували проти заходів партії: часто казали людям, що хліб так чи інакше заберуть, треба ним запасатися.
У колгоспі не було дисципліни, люди часто не виходили на роботу, весною 32-го року здохло більше ста коней, під зиму загинув соняшник, більше 40 гектарів ячменю та згнило у стіжках майже усе колгоспне сіно.
Усе це було потрактовано як прямий саботаж. Президія Зінов’євської міськради ( у ті роки село, очевидно. належало до її юрисдикції) прийняла гнівну постанову: «Позбавити артіль ім’я Сталіна; заарештувати куркульське керівництво; клопотати про виселення за межі України шістьох куркулів; накласти штраф у розмірі 15-місячного додаткового завдання м’ячного податку; правління розпустити і обрати нове».
Очевидно, ця постанова відіграла вирішальну роль у долі згаданих наших земляків. Бо навіть у 1989 році, коли прийшов час реабілітації, у протесті прокурора В. Мусіяки було сказано, що ця справа порушена і вирок виконано як реалізація постанови президії Зінов’євської міськради від 8 січня 1933 року.
Світлана ОРЕЛ
