Старший розвідник старший сержант 3-го окремого полку спеціального призначення Віталій Федитник 16 лютого 2015 року виконував бойове завдання у складі групи в районі міста Дебальцевого. Група вступила в бій, натрапивши на засідку російських найманців-терористів. БТР, на якому перебував Віталій Федитник, був підбитий. Старший сержант вступив у бій з ворогом, під час якого отримав смертельне поранення.
– У найгрізніший для України час він став на захист територіальної цілісності України й упав на полі слави. Віталій пішов на контрактну службу й готував себе до захисту Батьківщини. Достойно служив у полку, пройшов випробовування в АТО, був умілим солдатом, вірним другом і побратимом, дисциплінованим воїном. На жаль, ворожа куля скосила його, наш обов’язок – помститися, щоб вороги знали, що неминуча розправа очікуватиме на кожного, хто замірився на нашу державу, на життя наших людей, – сказав під час прощання зі старшим сержантом заступник командира 3-го окремого полку спеціального призначення підполковник Микола Поровський.
Народився Віталій Федитник 2 липня 1988 року в селі Докучаєвому Устинівського району. Закінчив навчання у школі рідного села і вступив до ПТУ № 45 у Кривому Розі, де здобув фах автослюсаря. Після училища відслужив строкову військову службу в тому ж місті. Побувши вдома декілька місяців, підписав військовий контракт із командуванням 3-го окремого полку спеціального призначення. До цієї славетної військової частини його привела мрія бути розвідником, побувати в небі і стрибати з парашутом. Там він служив на посаді старшого розвідника, командира відділення. Оволодів усіма видами стрілецької зброї, неодноразово брав участь у показових заняттях з рукопашного бою, за що отримував заохочення від командування частини.
– Чоловікові дуже подобалася його професія спецпризначенця, – розповіла після його загибелі Наталія Федитник. – Він з однополчанами часто їздив на полігон, постійно перебував на різних навчаннях. У його десантному доробку – 29 денних стрибків і два нічних. Дуже мріяв стрибнути зі спортивним парашутом. Був цілком відданий службі, і навіть сварив мене, коли я йому телефонувала на роботу, а він був зайнятий. І на роботі був командиром, і вдома – головою сім’ї. Дуже любив грати у футбол і переглядати футбольні матчі.
Познайомилися ми 2012 року в одній із електронних соціальних мереж. Потім зустрілися, почали спілкуватися, одружилися, у нас народився син. Чоловіком і батьком Віталій був турботливим, для мене й сина Сергійка, особливо для сина, нічого не жалів. У нас удома дуже багато іграшок, які для Сергійка купив Віталій. Якось приніс іграшковий БТР і сказав: «Ми разом збережемо цю іграшку, щоб син, коли виросте, знав, на якому тато БТРі їздив». Чоловік цілком усвідомлював, коли відбулася анексія Криму й почалися бойові дії на сході країни, що його служба є дуже небезпечною. Та він був справжнім чоловіком, тому виконував свій військовий обов’язок до кінця. І вдома старався сина виховувати чоловіком. Намагався робити все так, як мало бути в хорошій родині. Приїжджаючи з війни, постійно займався із сином, допомагав мені. А коли синок тільки народився, зранку вставав йому варити кашу. Після служби бавився з ним, памперси міняв, мастив йому ясна, коли в сина зубки прорізалися, колихав його.
Віталій дуже любив свою матір, яка померла, коли він був підлітком, постійно про неї розповідав. Поважав бабусю, яка замінила тоді йому матір. На війні чоловік за мене й сина дуже хвилювався. Переживав, що з нами буде, якщо із ним щось трапиться… На війну Віталія викликали 11 квітня 2014 року по тривозі, щойно він повернувся з полігону. Він там захворів, я йому навіть «швидку» викликала, температура була 40 градусів. І тут – телефонний дзвінок пів на двадцять третю годину: прибути за годину в частину. А я навіть не встигла його військові речі випрати. Швидко почали збирати їх, надавала ліків – і він з високою температурою поїхав у частину. Прибули спецпризначенці з 3-го окремого полку у Кривий Ріг, а звідти літаком у Донецький міжнародний аеропорт. Там їх по різних секторах розподілили. Віталій звільняв міста Краматорськ і Слов’янськ, був у Макіївці, Дебальцевому. Коли наші спецпризначенці звільнили Краматорськ і їхали на БТРах, то діти й дорослі кидали їм квіти й гроші, зустрічали з плакатами, маленькі діти махали руками. Чоловік розповідав, що йому та його друзям було дуже приємно, що їх так зустрічають. Тим паче, що він дуже любив маленьких дітей…
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Віталія Федитника нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). А в Кропивницькому 2017 року на його честь названо одну з вулиць.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
