Які новорічні свята без Діда Мороза та Снігуроньки? Цих улюблених персонажів завжди чекають біля ялинки і дорослі, і малі. Але хто ж вони, ці люди, які дарують нам прекрасний святковий настрій? У Кіровограді ми знайшли одну таку людину – Миколу Барабулю, колишнього начальника відділу культури і туризму міськради, який має чималий стаж роботи Дідом Морозом і який вітав зі святами не одне покоління маленьких кіровоградців.
– Мій перший виступ у ролі Діда Мороза відбувся, коли я був ще студентом Дніпропетровського театрального училища, – згадує Микола Іванович. – Тоді мені було років 16, і був це 1970 рік. Тоді я був малим та худим, але мав низько поставлений голос. І товариш попросив його підмінити на одному із святкувань. Сказав, хто там зрозуміє, що тобі лише 16 років. Одягнеш шубу Діда Мороза, начепиш бороду, вуса, ми тебе загримуємо, і впораєшся. Так воно й сталось, хіба що у мене, як то кажуть, перед виходом тряслись і ноги, і руки. А наступного дня довелось ще ходити по домівках друзів та знайомих і вітати із Новим роком їхні родини. Тоді я зрозумів, як це важко, коли всі відпочивають, а ти йдеш на роботу, створюєш людям гарний настрій. З тих пір так і повелось – кожного Нового року, я одягаю костюм головного героя новорічних свят і працюю Дідом Морозом.
З юності у мене є одне незворушне правило – мій Дід Мороз ніколи не вживає спиртного і не палить. Адже не має бути нічого такого, що могло б якось негативно вплинути на дитину. Лише позитивний настрій, добрий гумор та професійне ставлення до своєї роботи.
Якось знайомі запропонували прийти до їхніх дітей на новорічні ранки. Я не міг, бо мав бути на інших святкуваннях. Тоді чоловік моєї родички визвався попрацювати Дідом Морозом, мовляв, нічого важкого в тому немає. А коли ми зустрілись вже після свят, то я поцікавився у нього: “Як же твій дебют?”
– Ой, не питай, тих новорічних ранків я, мабуть, ніколи не забуду. Перед такою кількістю дітей я просто розгубився, потім забув слова, коли мені почали підказувати, то не міг нічого ні зрозуміти, ні почути. Словом, пережив чималий стрес. І з тих пір зарікся виступати у ролі Діда Мороза. Це потрібно вміти. Шкода, що цьому ніде не навчають.
І я думаю, що потрібно навчати, бо що то за новорічний персонаж, який не знає, як організувати дітвору, потанцювати з ними, похвалити та навіть правильно вручити подарунок?
Ось на цьогорічному відкритті міської ялинки, де я вкотре вже виконував роль Діда Мороза, після офіційних привітань, святкової вистави та концерту кіровоградці побажали сфотографуватись зі мною. Площею ходило чимало Дідів Морозів, але мені запам’яталась розмова мами та її маленької доньки. Мала хотіла обов’язково сфотографуватись саме зі мною, а мати її відмовляла, мовляв, ми вже сфотографувались із Дідом Морозом. Дівчинка на це відповіла, що хоче саме із справжнім Дідом Морозом. Тобто я в її очах саме таким і виглядав.
Як мало потрібно дитині, щоб повірити у казку. Був у моєму житті й інший випадок, коли на святі у дитсадку до мене звернувся хлопчина і попросив: “Зроби так, щоб у мене під подушкою були цукерки ”Золотий ключик". Чи то родина була така бідна, що найбільшою радістю для дитини були саме ці цукерки, чи батьки просто малюкові не приділяли уваги, але його прохання мене настільки зворушило, що дав нянечці грошей і попросив її покласти цьому хлопчикові під подушку від Діда Мороза цих цукерок. Тож у наших дітей інколи бувають такі прості бажання, що дорослому втілити їх у життя дуже легко. Не треба якихось дорогих подарунків – увага і розуміння дитячої душі, допоможуть знайти з малечею спільну мову.
Або інший приклад. Це було також у дитячому садочку. Діти у казкових костюмах, ошатні батьки, заклопотані вихователі і я – у ролі головного новорічного персонажу. Дитячий ранок розпочався: малюки добре підготувались – читали вірші, співали, танцювали, і лише батьки незворушно стояли, не даючи волю емоціям. Тому відчувалась певна напруга у залі: всім було якось незатишно. Тому я сказав, що мені не подобається так святкувати Новий рік і, мабуть, я піду до іншого дитячого садочка. Присутні захвилювались, а я підійшов до батьків і тихенько сказав їм, щоб підтримували своїх дітей, щиро раділи кожному їхньому виступу, а всю цю поважність та манірність залишили для своєї роботи. Якими ж потім оваціями зустрічали дорослі виступи своїх чад, кричали: “Браво!”, словом, стали справжніми учасниками цього святкового дійства. І наче справді радість завітала до цього залу, піднявся настрій, очі засвітились як у дорослих, так і у малечі.
Ще випадок. Було це у восьмій школі. Після новорічного ранку до мене звернулась вчителька молодших класів з проханням окремо привітати її другокласників та вручити їм подарунки. Я погодився, а потім підслухав дитячу розмову. Хлопчик дівчинці каже: “Нам в цьому році пощастило, що буде справжній Дід Мороз”. Запитую: “А в минулому, що, був не справжній?” – “Ні, була якась перевдягнена тітка”. Діти відразу відчувають фальш.
У бажаннях та мріях кожного з нас присутня дитяча віра в чудеса. Коли вітаю з Новим роком старшокласників, то прагну також розтопити їхню напускну дорослість. Колись на одному вечорі вже наприкінці свята, після жартів та примовок, запропонував молоді: “Хто вірить в існування Діда Мороза, нехай доторкнеться до мене і задумає бажання. Воно обов’язково збудеться ”. Та мене мало з ніг не звалили та шубу не розірвали, так повірили у можливість здійснення бажань. Якщо я зумів розворушити таких “колючих” підлітків, то, значить, своє діло знаю добре.
А професіоналізм у кожній справі – то найголовніше. І мій чималий “дідморозівський” стаж – тому підтвердження. І так щороку, наприкінці грудня, я обов’язково одягаю синю шубу й іду вітати земляків із Новим роком. І не збираюсь конкурувати із новомодними Санта-Клаусами. Ой, скільки їх розвелося! І вони мають право на існування. Але мій Дід Мороз, як сказала та дівчинка – справжній. І завдяки йому кожен з нас не втрачає віри у прекрасне, добре, вічне.
Записала Оксана ВЕРСТЮК
