Кажуть, що перше враження найсильніше і найточніше. Мабуть, це дійсно так, хоч час вносить свої корективи. Людина відкривається по-новому, але загалом перше враження найчастіше не міняється.
У цій думці переконався після знайомства з кіровоградцем учасником Другої світової війни Павлом Олексійовичем Банниковим – колишнім розвідником-десантником, який у мирний час став пілотом цивільної авіації, майстром спорту СРСР, абсолютним чемпіоном України та тричі рекордсменом світу з парашутного спорту, здійснив 987 стрибків з парашутом, підготував 9 майстрів спорту та понад 30 першорозрядників, був учасником кількох повітряних парадів у Москві.
Народився він у козацькій станиці Нижньоозерній Оренбурзької області. З початком колективізації родина Банникових виїхала до Магнітогорська, а 1936 року перебралася до Казахстану. По закінченні семирічки довелося Павлові стати до дорослої роботи у місцевому радгоспі. Хвалиться тим, що працював трактористом і майже без сторонньої допомоги виконав через тиждень ремонтні роботи з перетяжки підшипників у двигуні колісного трактора, а через невеликий проміжок часу був визнаний переможцем змагання серед сільських механізаторів з економії пально-мастильних матеріалів.
– З початком війни наш батько Олексій Прокопович пішов на фронт, залишивши удома своїх п’ятьох малолітніх дітей. Він загинув у сорок чотири роки у бою під Сталінградом 12 грудня 1942 року, – гортає сторінки спогадів мій співрозмовник. – Так склалися обставини, що саме того дня я був призваний Чимкентським військкоматом до армії. Протягом шести місяців навчався в снайперській школі на території Середньоазіатського військового округу разом з представниками різних національностей, з яких не всі розуміли мову "єдиного совєтського народу". Проте саме ця обставина допомагала деяким з них повернутися живими з німецького полону із короткими записками уїдливого змісту: “Вам не вояка, а нам не "язик"!”.
По закінченні навчання Павло отримав новенькі сержантські погони і посаду командира відділення взводу, а після проходження медичної комісії був зарахований до складу 5-ї гвардійської повітряно-десантної бригади, яка дислокувалася у російському місті Киржачі. Там він виконав два перших самостійних стрибки з парашутом, а вже пізніш дізнався, що 17 вересня 1943 року Ставкою Верховного Головнокомандувача було прийнято рішення про проведення Дніпровської повітряно-десантної операції з метою подальшого використання парашутно-десантних військ у наступі радянських військ на головному київському напрямі.
До операції залучалися авіаційно-транспортна група у складі 180 літаків типу "Дуглас", Лі-2 та 35 планерів. Для форсування Дніпра в крутому завороті на південь від столиці в районі населених пунктів Малий і Великий Букрин, у тому числі й плацдарму, який пізніш дістав назву Букринського, було вирішено в ніч на 25 вересня 1943 року викинути понад 4,5 тисячі десантників у складі 3-ї та 5-ї повітряно-десантних бригад (усього в наступальній операції, яка тривала до 5 листопада, взяло участь близько 10 тисяч десантників, які вели бої в тилу противника окремими групами. – Авт.).
Тодішньому вісімнадцятирічному Павлові Банникову здавалося, що й повітря світилося від трасуючих куль та ракет. А далі вдарили великокаліберні кулемети, і вогняні цівки понеслися в бік парашутистів, під якими десь внизу була рятівна земля, звивалася чорна й бурхлива смуга води величного Дніпра. І ніхто тоді навіть не уявляв, що через прагнення до героїчної пропаганди радянським командуванням було допущено масштабну стратегічну помилку, яка полягала у недостатній підготовці до Дніпровської операції, прийнятті командирами обох повітряно-десантних бригад рішення провести воєнну операцію за півтори години до посадки особового складу в літаки, отриманні бойового завдання лише в повітрі, а також хибному метеозведенні та неврахуванні умов місцевості, де проводилося десантування.
– Нам важко було виконувати бойову операцію у нічний час та в умовах підвищеної хмарності, – розповідає Павло Олексійович. – Викид озброєного особового складу на Букринський плацдарм для здійснення диверсійних операції в тилу противника здійснювалося наосліп, бо летіли туди першими і стрибали теж першими. Внаслідок цього нас, розвідників, відділяла велика відстань від точки приземлення, тому спроби зібратися протягом однієї ночі, привести зброю в бойову готовність та висунутися у конкретний район для виконання бойового завдання не завжди були успішними. Лише з допомогою місцевого населення вирішувалися питання забезпечення бійців продуктами харчування, бо із собою ми брали більше боєприпасів, аніж продуктів. Дуже боялися поранень у нижні кінцівки, бо тоді товариші мусили нас нести на саморобних ношах. Пам’ятаю пораненого в обидві ноги десантника під час форсування річки Рось, якого доглядали у себе вдома дві жінки. Вже на визволеній території поранених відправляли до військового госпіталю, розташованого на підмосковній залізничній станції "Відпочинок"
Разом із бойовими побратимами з 5-ї повітряно-десантної бригади старший сержант Павло Банников пройшов рейдом по тилах противника сотні кілометрів. Необхідність у використанні в операціях повітряно-десантних військ відпала, за його словами, після прориву лінії оборони в районі Лютежа на північ від Києва, коли 6 листопада наші війська увійшли у столицю України. Тоді ж надійшов наказ вивести 5 повітряно-десантну бригаду зі складу 52-ї армії і відправити в Киржач – постійний пункт дислокації.
– На березі на нас вже чекали плавзасоби та понтонний міст, по якому на східний берег пішла військова техніка, – продовжує згадувати ветеран. – На ділянці 55-ї стрілецької дивізії її командир, генерал, доручив нашому командирові лейтенанту Пугачову всіх зібрати і знову відправити в тил для збору розвідувальних даних. Це доручення залишилося невиконаним, бо у відповідному наказі Сталіна була вказівка, щоб десантників, які виходять з тилу, ні за яких обставин не затримувати. Більше нас по дорозі ніхто не зупиняв.
Довелося брати участь моєму співрозмовникові 1944 року в першому етапі Білоруської стратегічної наступальної операції з кодовою назвою "Багратіон" зі знищення ворожого угруповання у районі Бобруйська під суцільною завісою артилерійського, мінометного та кулеметного вогню. За героїзм та мужність він був нагороджений орденом Червоної Зірки. Пізніше на його грудях золотом засяяли ордени Вітчизняної війни І ступеня та "За мужність", медаль "За перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.", інші державні нагороди та пам’ятні знаки.
Звістка про закінчення війни командира відділення розвідувальної роти гвардії старшину Павла Банникова наздогнала у місті Мар’їна Гірка на території Білорусії.
– А датою знайомства з Кіровоградом вважаю 19 травня 1947 року, – розповідає десантник. – Саме того дня до Кіровограда була переведена Червонопрапорна сота гвардійська парашутно-десантна бригада "Свирська" Київського військового округу, яка раніш дислокувалася у місті Біла Церква. Перед демобілізацією 24 лютого 1950 року начальник штабу полковник Ігнатьєв поцікавився моєю професією. Відповів одним словом: "Тракторист". Він порадив поїхати до міста Рибінська Московської області, у якому для сержантів фронтовиків були організовані шестимісячні курси, по закінченні яких вони діставали звання молодших лейтенантів і направлялися у війська. Відмовився, бо не хотів бути кадровим офіцером. І тоді у розмову втрутився незнайомий мені полковник авіації, який назвався Павлом Юхимовичем Лазенком – начальником обласного аероклубу. Радо зустрів його запрошення посісти посаду інструктора з парашутної підготовки, бо на той час вже мав 104 стрибки, брав участь у випробуваннях нових парашутів, мав високу технічну підготовку. А вже 1 березня у клубі аероклубу по вулиці Кірова, 56 провів заняття з юними спортсменами. Під моїм наглядом і керівництвом вони здобували знання з наземної підготовки: навчалися користуватися підвісною системою та запасним парашутом, відділятися від літака, імітувати примусове розкриття парашута і висмикування витяжного кільця в повітрі, розвертатися за вітром у повітрі тощо.
Тринадцять років життя Павло Банников навчав курсантів аероклубу. 22 травня 1954-го він став майстром спорту СРСР. Кілька років поспіль тренував жіночу групу, був членом збірних команд України та СРСР з парашутного спорту. Успішним для мого співрозмовника був 1955-й – рік підготовки до першості світу за участі спортсменів Польщі, Чехії, Болгарії, Румунії. За результатами змагань у Мордовії збірна України посіла друге місце у командному заліку, а Павло Банников встановив два світових рекорди: індивідуальний – на точність приземлення, другий – груповий у складі трьох спортсменів: Щербиніна, Банникова та Першина. На республіканських змаганнях у Дніпропетровську парашутистів ДТСААФ у 1959 році завоював звання абсолютного чемпіона України.
Під час розмови розповів ветеран про свій третій світовий рекорд, встановлений на змаганнях у Києві, участь у трьох повітряних спортивних парадах в Москві, а ще вдячним словом згадав головного тренера збірної команди Павла Андрійовича Сторчієнка, за порадою якого закінчив єдину в колишньому Союзі вищу школу ДТСААФ, яка готувала пілотів-планеристів. Труднощів не відчував, бо мав достатню теоретичну та льотну підготовку, тому навчався екстерном, а вже через два з половиною місяці 1947 року його розподілили у 95-й загін авіатранспортного об’єднання, що дислокувався в Кіровограді.
Протягом 1950 – 1985 років працював пілотом-нструктором, пізніше – заступником директора музею Кіровоградської льотної академії, головою первинної організації ветеранів України.
Кілька років тому Павло Олексійович втратив ногу, однак тримається ветеран війни та спорту, авіатор. Вже пішла з життя і незабутня дружина – Міла Миколаївна, з якою прожив майже шістдесят років. (каже, що сниться йому ночами). Однак не залишився ветеран на самоті. Його провідують вірні друзі-десантники, онучка, яка за прикладом бабусі обрала професію медика (працює лікарем в обласній лікарні), онуки та правнуки , яких завжди чекає на гостини.
У червні Павлові Олексійовичу виповнилося 90 років. Вітали ювіляра найрідніші йому люди. Серед них і три рідні сестри, які живуть в Олександрії, колишні колеги з Державної льотної академії, друзі з Кіровоградської обласної організації ветеранів повітряно-десантних військ, підрозділів спеціального призначення та ветеранів військової розвідки, учасники художньої самодіяльності з клубу "Авіатор".
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ
Фото з домашнього архіву П. Банникова
