Звертаюсь до тих, з ким мав приємність познайомитися в галереї Миколи Цуканова та на своєму 90-річному ювілеї в театрі. Мої роздуми у "Вечірній газеті" в публікації "Перед’ювілейні спогади" (№ 46 від 20 листопада 2015 року), можливо, зорієнтують моїх молодших колег на моєму прикладі будувати своє майбутнє.
Мені допомагали люди, яких уже немає, а інші такі ще не народились, тому вам буде нелегко. Але за віком ви маєте час, щоб знайти себе в нашому мистецтві. Життя – це рух у всьому, починаючи з думок і закінчуючи реакцією оточення. Бажання бути кращим – це рух, бажання пізнати якомога більше, тобто вчитися, – це теж рух. Мені подобалось вчитися, можливо, тому, що було в кого. Щастило на розумних та порядних людей, яким вдячний за науку та життя в радості, бо творчість духовно збагачує людину. Успіх у нашій професії залежить від виконавців, які мають майстерно донести задум свого твору.
Одиницями виміру, визнаними людством, є грами, секунди, міліметри, мілілітри і т. д. У мистецтві О. Ширвіндт запропонував, жартуючи, вимір у "Моцартах". У людських взаєминах основним виміром залишається СОВІСТЬ, що, на жаль, завжди було дефіцитом. Усі, хто вижив та залишив свій слід у мистецтві, були тими, кого зберегли меценати або керівництво. Тих, кому не пощастило з підтримкою, вже немає серед нас, бо хтось когось не помітив, хтось не захотів помічати або, не дай Боже, хтось комусь перейшов дорогу.
Я не збираюсь давати пораду, як виживати в мистецтві, бо такого рецепта не існує, усе залежить від вашого творчого потенціалу та підтримки впливових людей. Мені, незважаючи на тимчасові неприємності, все ж у житті щастило. За відсутності серйозних конкурентів мене зразу помітили, але мій перший директор Будинку культури спитав у мене: "Ти славиш себе своєю роботою, а яка мені від того користь?" Я вдячний йому за те, що він не заважав, бо допомагали мені згори.
Л. Калінін, балетмейстер з Києва, допомагав із засвоєнням українського танцю, закінчуючи роботу, він сказав: "Чим краще в тебе підуть творчі справи, тим більше ти матимеш ворогів". Правду сказаного ним я відчув, коли П. Вірський запросив мій колектив на Декаду українського мистецтва в Москву. За десятки років бувало всякого, але найстрашніше відбулося, коли, минаючи Київ, з допомогою Москви (І. Мойсєєва) ансамбль "Ятрань" виїхав на гастролі до США. Визнання та висока оцінка моїх робіт у газеті "Нью-Йорк Таймс" перекреслили мої добрі стосунки не тільки в Києві, а й у Москві. Врятували мене тоді Олімпіада-80 та XII Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Москві, куди я мав готувати зведені колективи від України. Незважаючи на успіх моїх робіт такого масштабу, спокійного майбутнього не намічалось.
З початком перебудови в країні мені порадили перейти на роботу до обласної філармонії, де я вперше побачив життя, яке не піддавалось ніякому виміру. На концертах у селах адміністратор продає квитки, а водій відбирає їх на контролі та передає знову на продаж. У кращому випадку набирали лімітну вартість концерту, а решту ділили вдома. Метода користі не скрізь мала успіх, тому через конфліктні ситуації з імпресаріо все закінчувалось розривом співпраці, починаючи з Франції. Була Богом послана перспектива співпраці з Українською федерацією Америки, яка за власні гроші за участі віце-президента федерації Тараса Левицького готувала наш колектив до світових гастролей у США. Через амбітні вимоги директора філармонії контракт співпраці було знищено. За зразком театру В. Назарова в Москві мені не дали закінчити роботу над новою мистецькою формою в Україні.
З різних причин найкращі виконавці залишили колектив. Знову безвихідь, бо колектив, де не вистачає виконавців, тривалі гастролі не витримає, навіть якби хтось і захотів їх запросити. У керівників колективу за відсутності творчого потенціалу відсутній і високий рівень сприйняття, тому їх ніколи не хвилювала якість виконання програми, бо то треба було ще бачити. Усе переробляли на менший склад, руйнуючи авторський варіант твору, вже не кажучи про загальну режисуру програми. Виміром таких діянь мала б бути СОВІСТЬ, бо до "Моцартів" вони не дотягли.
Тепер, у своїх 90 років, пам’ятаючи, що рух – то є життя, я займаюсь питаннями теорії нашого мистецтва. З допомогою добрих людей видаю свої теоретичні роботи, допомагаючи цим навчальним закладам в Україні.
Анатолій КРИВОХИЖА,
заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, художній керівник (1957–1985) заслуженого самодіяльного ансамблю народного танцю УРСР "Ятрань" і засновник академічного театру народної музики, пісні і танцю "Зоряни" , почесний громадянин Кіровограда
