Серед наших земляків – багато не просто видатних лікарів, а справжніх світил медицини.
Сьогодні уродженця Єлисаветграда Льва Розенштейна (1884 – 1934) називають яскравим представником Московської психіатричної школи, ставлять поруч з В. Сербським, П. Ганнушкіним, С. Корсаковим та іншими всесвітньо відомими російськими психіатрами. Помер він, не доживши навіть до 50 років, не заставши розгрому радянської психіатричної науки.
У 1929 році Сталін виявив, що серед учених природничих наук менше двох відсотків мають проле- тарське походження, і наказав замінити „буржуазних спеціалістів” „народною інтелігенцією”. Масові репресії почалися у 1934 році, коли Льва Марковича вже не було. Та все ж майже на півстоліття ім’я Розенштейна було вилучено з історії радянської медицини. А психіатрію в СРСР з клініко-профілактичної та психогігієнічної, організатором якої був Розенштейн, перетворили на каральну. Майже всі відомі радянські дисиденти були пацієнтами психіатричних лікарень, де їхнє „інакодумство” намагалися „вилікувати”.
На жаль, про дитинство та юність Розенштейна в Єлисаветграді, про його навчання в гімназії, якихось подробиць повідомити поки що не можемо. Відомо лише, що батько Льва Марковича працював у Єлисаветграді лікарем. Після закінчення гімназії юнак вступив на медичний факультет Новоросійського університету в Одесі. За участь у революційному русі був відрахований і покараний у 1906 році семимісячним тюремним ув’язненням. У 1908 році Розенштейн закінчив медичний факультет Московського університету, він – учень видатного ученого-психіатра В. Сербського. У 1910, 1911 та 1913 роках перебував у наукових відрядженнях у Німеччині, Франції, Великобританії, Австрії, вивчав досвід кращих психіатрічних клінік. Під час Першої світової війни у 1914 – 1916 роках був полковим лікарем у діючій армії. У 1919 – 1921рр. Розенштейн – старший асистент психіатричної клініки Другого МДУ ім. М. Ломоносова З 1921 року – приват-доцент кафедри психіатрії Першого МДУ, якою керував П. Ганнушкін.
У 1924 році Лев Маркович був призначений завідувачем Московського державного невро-психіатричного диспансеру Міністерства охорони здоров’я РРФСР, який він реорганізував у 1928 році на Державний науковий інститут невро-психіатричної профілактики (нині – Московський науково-дослідний інститут психіатрії), директором якого був до самої смерті. Одночасно з 1931 року і до кінця життя професор Розенштейн – завідував кафедрою психіатрії і психогігієни Центрального інституту удосконалення лікарів. Розенштейн залишив помітний слід у вітчизняній психіатрії як психопатолог-клініцист та організатор системи психіатричної допомоги. У 1930 році Лев Маркович представляв СРСР на I Міжнародному психогігієнічному конгресі у Вашингтоні, став віце-президентом Міжнародної психогігієнічної асоціації. А у 1933 році його обирають першим головою правління Всеросійського товариства невропатологів і психіатрів.
Основні наукові праці Розенштейна (всього їх близько 100) присвячені аналізу впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на розвиток психічних хвороб, симптоматології маніакально-депресивного психозу, професійній психічній патології та ін. Він першим у вітчизняній психіатрії описав онейроїдний синдром, виділив та описав м’яку (непсихотичну) шизофренію.
Уже в 1914 році Лев Маркович висунув ідею організації мережі державних антиалкогольних диспансерів (спочатку їх називали наркоприймальниками, згодом – просто витверезниками). Відповідна постанова Раднаркому РРФСР була прийнята 29 січня 1929 року. Перший витверезник відкрили 14 листопада 1931 року в Ленінграді. А взагалі, не Лев Маркович їх придумав. Історія зберегла ім’я лікаря Федора Архангельського, який ще 7 листопада 1902 року заснував у м. Тулі „приют для опьяневших”, однак поширення ця ідея тоді не набула. Її розвинув та науково обгрунтував у радянські часи наш земляк.
У 2007 році в Москві побачила світ книга „Выдающиеся психиатры России (история и современность)”. Нарис про уродженця Єлисаветграда під назвою „Реформатор отечественной психиатрии – Лев Розенштейн” написав провідний російський психіатр президент Незалежної психіатричної асоціації Росії, головний редактор „Независимого психиатрического журнала” Юрій Савенко, який відзначає: “Для него клиницизм и психопатология были неразрывны. Этот синтез, использование феноменологического метода сделали его тончайшим диагностом, которому оказалась по плечу задача выявления мягких форм шизофрении, и что, в свою очередь, сделало оправданным создание им клинико-профилактического и психогигиенического направления в психиатрии. Ни в ком так ярко не проявился талант организатора психиатрической службы и социальной психиатрии”.
Володимир Босько
