Про Климовича

Напередодні Дня незалежності урочисто відкрито меморіальну дошку Семену Климовичу Сороці на будинку, де він жив. Минулорічного вересня міська рада міста Кропивницького прийняла рішення, яке ще не так давно видавалося неможливим і нереальним: звання почесного громадянина міста присвоєно колишньому зв’язковому УПА Семену Сороці. Офіційне формулювання звучить так: «… за видатні заслуги перед територіальною громадою міста, вагомий особистий внесок у відстоюванні національної ідеї, становлення і розвиток української незалежної держави, сприяння патріотичному вихованню підростаючого покоління в дусі поваги до історичного минулого свого народу, активну громадянську позицію». Що ж стоїть за цими словами?

Кіровоград стає Кропивницьким?

Багато років Семен Климович Сорока у нашому місті вважався певною мірою маргіналом. Так було в часи СРСР, коли КДБ відслідковувало кожен крок колишнього в’язня ГУТАБу. У часи незалежності, особливо у перші роки, його тверда україноцентрична позиція теж часто викликала несприйняття, осторогу, а часом – і агресію. Пригадую, коли у нашому місті створювалась перша громада української церкви (УАПЦ), то розмови Семена Климовича з парафіянами московського патріархату, які цьому активно противились, важко було назвати мирними дискусіями.

І щоб оцього невисокого, худенького літнього чоловіка, який на всіх публічних заходах з’являвся незмінно з прапором – чи то із синьо-жовтим, чи з червоно-чорним, було названо почесним громадянином міста?! Міста, яке не так давно належало до червоного прокомуністичного поясу України і де склад депутатів міської ради і досі ще значною мірою або проросійський, або космополітичний . Це чітко продемонстрував процес перейменування. Які б дискусії не велися, скільки б обговорень не проводилось, які б аргументи не звучали, а міська рада не змогла остаточно відмовитися від просування імперської назви Єлисаветград і підтримати єдину українську назву міста. Добре, що Верховна Рада тоді діяла з чітких державницьких позицій.

Та й серед почесних громадян нашого міста досі не було жодної людини із відверто проукраїнською позицією. Починаючи із великого корупціонера Російської імперії та одного із нищителів Запорізької Січі Дмитра Остен-Сакена, перших місцевих більшовиків Тимофія Гуляницького та Григорія Кочерещенка, пізніше пішли герої-визволителі від нацизму – Іван Конєв, Олексій Жадов, Михайло Степанов, Михайло Каліхов, Михайло Кандідов, діячі радянського ветеранського руху Василь Дацький, Микола Єрещенко. Були ще й Василь Сухомлинський та Ігор Тамм. Кілька лікарів, митців, спортсменів, міцних господарників. Переважна більшість із тих, кого я знаю й пам’ятаю, а інші – своєю діяльністю, декларували прорадянську і проросійську позиції. Деякі – нейтральну, просто добрі професіонали. Але щоб – вояк УПА, націоналіст?!

Це рішення міської ради і відкриття меморіальної дошки, до виготовлення якої фінансово долучився міський голова Андрій Райкович, свідчать про чималі зрушення у свідомості депутатів і, очевидно, значної частини моїх земляків, які сталися буквально в останні роки. Кіровоград таки поступово стає Кропивницьким.

Пройшов шлях героя «Тигроловів»

Як же опинився уродженець села Кричильська, що на Рівненщині, Семен Сорока у наших степах? Для цього йому буквально довелося пройти шлях, дуже схожий на той, яким пройшов герой твору Івана Багряного «Тигролови», – пішки через вічну мерзлоту російської Півночі.

Виростав майбутній зв’язковий УПА в українському середовищі. У селі активно діяла «Просвіта», що мала велику бібліотеку. Його батько – в’язень сумнозвісної Берези Картузької. Тож Семен і його брат Пантелеймон у червні 1943-го року приєдналися до УПА. Молодшому Сороці тоді було 15. Прийняли його зв’язковим. Тоді якраз УПА підривала навколишні залізниці, аби перешкодити вивезенню молоді та награбованого нацистами до Німеччини.

Пізніше Семен Сорока займався організацією молодіжних осередків ОУН в містечку Дубно. Там його й арештували у лютому 1952 року. Свою біографію Семен Климович розповідати не любив. Досі жалкую, що не наполягла на тій розмові і не записала детальну розповідь про його унікальний шлях. Усе думалось – ще встигну. Увесь час нашого знайомства (а це майже тридцять років) здавалося, мені принаймні, Климович був постійно одного віку – небайдужого, запального, легкого на підйом. І так начебто мусило тривати вічно…

Восени 1952-го Семен Сорока прибув у табір на станції Інта. В’язні працювали у шахті. Один з них запропонував зробити підкоп і тікати. На глибині 70 метрів кілька сміливців рили його більше півроку. Їм вдалося прокопати 130 метрів тунелю і знайти вихід в тундру. Тікали п’ятеро. Сорока пішов у інший бік сам, а через певний час чотирьох затримали. Вони сказали, що Семена з’їли. Не відомо, чи повірили їм емгебісти, але, коли Семен повернувся тайкома у рідне село, дізнався, що за затримання небезпечного злочинця Семена Сороки оголошено винагороду – 20 тисяч рублів. На той час це були величезні гроші.

Але зустрічі з рідними передували п’ять з половиною місяців небезпечного шляху. Пройшов три тисячі кілометрів. Спав, де доведеться. Їв те, що вдавалося вполювати (мав при собі ножа) чи знайти. Полювали й за ним. Якийсь час йшли назирці дві росомахи. Потім вовк кілометрів 30 йшов слідом. Рятувала вода. Переходив річку убрід або перепливав на саморобному плоту. Тварини через воду не йшли.

Переховуватись довго не хотів – хіба для цього тікав? Поїхав на Львівщину, пробував відновити старі зв’язки по ОУН, не вдалося. Згадав, що колись мав такі на Кіровоградщині, тож поїхав у село Петрівку колишнього Хмелівського району. Влаштувався там на роботу. Пізніше перебрався до Кіровограда, працював столяром на заводі «Червона зірка». Навесні 56-го КДБ його таки вирахував і заарештував. Але часи змінились, і через три роки він був уже на волі. А ще через три вступив до Кіровоградського педінституту на спеціальність «Біологія». Та його більше цікавила біохімія, тож перевівся на вечірнє відділення біофаку Київського держуніверситету, де й здобув вищу освіту. Вчителював потім у кількох селах області, один час і у селі Павлиш Онуфріївського району, де директором школи тоді був Василь Сухомлинський.

Прапороносець

Більшість мешканців нашого міста пам’ятає Семена Климовича Сороку як незмінного прапороносця на чолі колон під час державних свят чи громадських акцій. Причому і там, і там – і з участю влади, і без, він був і бажаний, і шанований. Саме у такому амплуа – своєрідного прапороносця, він і з’явився на громадському обширі нашого міста.

…Восени 1989-го у міському саду відбувався перший у новітні часи демократичний мітинг. На той час уже було сформоване ядро міської організації Народного Руху України, першої альтернативної Комуністичній партії політичної організації, відбулася її установча конференція. Національна символіка тоді ще тільки входила у свідомість активнішої частини суспільства, і багато хто, навіть з рядових громадян, реагував на неї як бик на червоне – далися взнаки десятиліття замовчування та агресивної зневаги до синьо-жовтих кольорів.

Звісно, ми хвилювались, адже досі подібного досвіду не мали. На мітинг зібралося чимало людей – близько тисячі, це було більше, ніж ми сподівались. І ось коли мітинг підходив уже до завершення – виступили новообрані члени ради міської організації НРУ, на сцену раптом вийшов невисокий дідусь (так ми його сприймали, хоча він тоді був хіба трохи старшим за нас нинішніх), вийняв невеличкий саморобний прапор і почав розповідати про національні символи. Розповідь його була сумбурна, очевидно, він хвилювався та й не мав досвіду виступів перед такою чималою аудиторією. Його слова сприйняли трохи насторожено – і учасники мітингу, які, мабуть, ще не були повністю готові до такої інформації, і самі організатори, бо ж не знали, як люди сприймуть таке.

Ми вже знали цього дідуся, бо він приходив на пікети, які ми організовували біля колишнього кінотеатру «Комсомолець», але ще не знали, хто він і що він. І тільки зараз я розумію, як у ті хвилини рвалося його серце. Адже йому так хотілося передати усім те, з чим він виростав, і що стало смислом його життя, ми ж тоді тільки-тільки підходили до усвідомлення, що таке українські святині.

Ще одна історія, яка приходить мені на пам’ять, коли згадую Климовича, теж пов’язана із прапором. Це трапилось на річницю проголошення декларації про незалежність – 16 липня 1991 року. Ми вже були добре знайомі із Семеном Климовичем. Тим більше, що й жили на той час поряд. Отож, тоді ми вирішили встановити біля пам’ятника Шевченкові, де проводили свої мітинги, флагшток і підняти синьо-жовтий прапор. Він ще не був державним і на нього погано реагувала влада, але люди вже сприймали його як символ змін і надії. Встановлення було фактично несанкціонованим. Флагшток підготували члени осередку, що діяв на заводі імені Таратути (голова – Віктор Полтавець). Його вдалося встановити під час самого мітингу, коли навколо було чимало людей. Але коли вони розійшлися біля флагштока залишилось всього троє – Юрій Матко, Володимир Погрібний (робітник заводу) та Василь Бондар. Коли стемніло, під’їхала міліцейська машина, хлопців пов’язали і відвезли в каталажку.

Семена Климовича з ними не було. Але саме він відразу ж прийшов до нас (ми вже із чотирирічним сином повернулись додому) і повідомив про затримання. Ми з Климовичем почали дзвонити тодішньому керуючому справами міськвиконкому Петрові Руденку. Не знаю, чи йому ще перед цим відомо було про затримання, але хлопців через кілька годин відпустили (наступного дня суд їм впаяв штраф, який скасували після проголошення незалежності). Але того вечора було страшнувато й тривожно. Климович заспокоював. Які ж то були дрібниці, порівняно з тим, що довелося пережити йому!

Можна ще пригадувати, як він послідовно відстоював українську церкву, як незмінно (не лише останніми роками, коли це вже стало звичним і для представників влади) бував у дні пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій біля хреста на валах. Климович у всьому був справжнім – не завжди зручним, а іноді навіть агресивним, коли йшлося про принципові речі, але незламним і невтомним у всьому, що стосувалося української справи, української церкви, української пам’яті.

У свої роки він незмінно перебував на Майдані, а коли почалася нинішня російсько-українська війна, готовий був вирушати на фронт. Та куди ж? Дев’ятий десяток пішов. Позаминулого року на Покрову, у символічний день заснування УПА, який став днем Української армії, Семен Климович гордо ніс червоно-чорний прапор на чолі міської колони, що йшла з квітами на могили загиблих. А через місяць, якраз у день Гідності та Свободи, його не стало.

І ось тепер він – на меморіальній дошці роботи скульптора Віктора Френчка. Здається, зараз підійде, обійме міцно, розпитає про справи, як це було за життя…