П’ятнадцятого лютого 2015 року група з 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас» прийняла бій біля блокпосту сепаратистів під Маріуполем (поблизу села Широкиного Новоазовського району Донецької області), до якого її навмисне привів провідник. У цьому бою загинули двоє українських бійців, один з них – кіровоградець Євгеній Тельнов з позивним «Усач». Перед загибеллю він під ворожим вогнем витягнув одного з поранених товаришів з поля бою.
Народився він 20 листопада 1961 року, навчався спочатку в школі № 8, а потім у школі № 17. Строкову військову службу проходив у Києві – радистом у Внутрішніх військах. Згодом працював на Кіровоградському заводі радіовиробів токарем, потім – лаштувальником верстатів з числовим програмним керуванням. Заочно навчався в Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування за спеціальністю «Обробка металів». Працював інструктором зі спорту в Кіровоградському обласному відділенні ДТСААФ (тепер – ТСОУ). Із початку 90-х років займався приватним підприємництвом.
Після вторгнення росіян у Крим та початку війни на сході України Євгеній Львович облишив бізнес і пішов до військкомату, аби його призвали до армії. Та на той час відставників, старших п’ятдесяти років, не брали до війська, тож він 10 червня 2014 року прибув до тоді ще добровольчого батальйону «Донбас» у село Нові Петрівці, де його й зарахували до складу підрозділу. З 13 липня по 31 серпня перебував у зоні АТО (Артемівськ, Попасна, Іловайськ). Двадцять шостого серпня гранатометник «Усач» зазнав поранення лівої руки уламком міни на околиці Іловайська, а 29-го опинився в оточенні. Під час виходу батальйону з кільця через так званий зелений коридор росіяни розстріляли колону з танків: 109 бійців потрапили в полон, більше сорока п’яти людей загинули, вийшли зі зброєю, за різними даними, від десяти до сорока бійців, у тому числі й наш земляк. При цьому він підбив два ворожих танки Т-72 і разом з однополчанином із позивним «Брест» дві машини десанту БМД-2.
– Коли ми виходили з міста Іловайська, – розповідав Євгеній Львович, – то росіяни пообіцяли нам «зелений коридор» в обмін на п’ятнадцять полонених. Але перед селом Червоносільським російські танки і БТРи стали обстрілювати колону. Видовище страшне: машини «розкриваються» навпіл, як іграшки, шматки м’яса летять в різні боки. Скільки там загинуло людей, точно невідомо, повністю останки зібрали тільки через місяць, 29 вересня, і відвезли в Дніпропетровськ на експертизу, 87 осіб – ще в полоні, тому поки що важко відтворити картину. Ми через поле рвонули до найближчого села. Там відстрілювалися. До вечора почалися переговори: нам пропонували здатися і обіцяли відправити в буферну зону. Але наша група, 12 осіб, після настання темряви змогла вийти з кільця. А 31 серпня я добрався до бази батальйону в місті Кураховому Мар’їнського району Донецької області. Мене часто запитують, навіщо я туди пішов у п’ятдесят два роки. Чесно кажучи, це питання не перестає дивувати. Якщо не я, то хто? Наші діти? Якщо кожен буде думати «мене це не стосується», «мені це не потрібно», то скоро чужі війська будуть стояти під Кіровоградом. У нас у батальйоні був молодий чоловік з невеликого містечка під Донецьком (він зараз у полоні), то він, коли обстрілювали його рідне місто, говорив: «Так їм і треба». Я дуже здивувався, а хлопець пояснив: «Коли в місті було двадцять сепарів, я кликав: “Ходімо наб`ємо їм морди, виженемо з нашої землі”. Та ніхто не хотів втручатися, вступати в конфлікт, усі думали, що і без них обійдеться. Не обійшлося». Ось і я про те ж: не можна сидіти і чекати, що хтось зробить щось за тебе, – потрібно йти і робити. Інакше те саме буде і з Кіровоградом…
Побачивши руїну на сході і зрозумівши, що країну потрібно змінювати не лише на фронті, Євгеній Тельнов 2014 року взяв участь у виборах до Верховної Ради України на виборчому окрузі № 100 в Кіровоградській області.
Після загибелі свого бойового побратима боєць батальйону «Донбас» із позивним «Авер», якого врятував «Усач», так написав на сторінці культурно-історичної інтернет-енциклопедії: «Перебуваю зараз у госпіталі і плачу. “Усач” єдиний, хто пішов витягати мене пораненого. Я лежав напівпритомний із закривавленою рукою. Побачив, як уся техніка розвертається назад і подумав, що мене залишили. Я був останній до сепарського посту. Лежав і думав, що моя місія в цій війні закінчилася. Навколо мене рвалися міни, АГСи, розривалися РПГ. Поруч – КрАЗ, у якому знаходився мій друг “Цар”. Йому снайпер поцілив прямо в ліве око. Я лежав години півтори. І раптом почув знайомий голос. Це був “Усач”. Він кричав: “Хто залишився попереду?” Ви не повірите, як я був радий цьому голосу. Я кричав, що ще живий, але йти не можу. На що він відповів: “Лежи, я йду”. Йти потрібно було метрів сто. Я кричав, що не треба, бо працюють снайпер і ПКМ. Дивлюся, а він іде до мене навприсядки. Я не знаю, звідки у мене взялися сили, але я поповз йому назустріч. Коли ми зустрілися, він почав, відстрілюючись, тягти мене назад. Підбігли “Святослав”, “Свєт” і “Карпо”. Посадили мене в БТР і відправили в тил. По приїзду в госпіталь я дізнався, що “Усач” загинув. Я клянуся всім, що у мене є, що не забуду його. Він врятував мені життя. Спи спокійно і нехай тобі буде пухом земля».
– Ми познайомилися 1987 року, коли обоє працювали на Кіровоградському заводі радіовиробів, — розповіла про чоловіка його вдова Світлана Тельнова. – Зустрічалися п’ять років, а потім одружилися. Він тоді працював токарем-фрезерувальником на верстаті з числовим програмним керуванням. Був відповідальним, працював по дві зміни. Мав багато грамот, нагород, надзвичайно діяльним був, трудоголіком, дуже багато читав.
У школі займався легкою атлетикою, хотів вступати в мореходку, але через проблеми із зором не пройшов медичну комісію. Строкову служив проходив у Внутрішніх військах у Києві, їхній полігон був у Нових Петрівцях. Чоловік, коли пішов добровольцем на війну, потрапив у ту ж частину, в якій служив у молодості. Він тоді зателефонував мені і сказав: «Справжнє дежавю: через тридцять років потрапив знову у свою частину!»
Після радіозаводу й декількох інших робіт чоловік зайнявся бізнесом, починав з нуля. Я пішла в декрет, у нас народилася донечка, а коли знову вийшла на роботу, то побачила, що Євгеній може бути й суворим, і вимогливим. Адже вдома я його бачила лише дбайливим чоловіком і турботливим батьком. Коли ми їздили відпочивати, то він відключався від роботи, від цифр, від обліків-переобліків, йому подобалося бути разом з родиною. Він веселився, жартував, нам було дуже добре утрьох.
Бути попереду всіх він звик іще зі школи, був відмінником і на строковій військовій службі (уже тоді про нього писали в газеті). Коли ми з донькою їздили отримувати чоловікову державну нагороду, то заступник керівника Нацгвардії при врученні ордена сказав про те, що був особисто знайомим із Євгенієм, який не лише служив на сході, а й приїздив у Київ, де йому доручали серйозні справи, які стосувалися батальйону «Донбас»…
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» солдата 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас» Євгенія Тельнова нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Указом № 19 від 1 жовтня 2016 року — відзнакою «Народний Герой України» (посмертно), а Указом Президента України № 81/2017 від 27 березня 2017 року «за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» присвоєно звання «Герой України» (посмертно).
На честь Євгенія Тельнова 2016 року у Кіровограді (тепер – Кропивницькому) перейменовано проспект Правди, а на школі № 17 йому відкрито меморіальну дошку. У центральному музеї Нацгвардії України й Льотній академії національного авіаційного університету в Кропивницькому відкрито присвячені йому експозиції. У Міжнародному навчальному центрі підготовки підрозділів Національної гвардії України з 2016 року відбуваються змагання на найкращий гранатометний розрахунок РПГ-7В та РПГ-1 на честь пам’яті Героя України солдата Євгенія Тельнова. На церемонію нагородження переможців змагань запрошують рідних нашого земляка.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
