Президент України Петро Порошенко до Дня соборності України та сторіччя проголошення Акта злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки відзначив високими державними нагородами кропивничан, які самовіддано долучилися до будівництва української держави. Серед нагороджених – тренер-викладач з плавання комплексної дитячо-юнацької спортивної школи №1 міської ради міста Кропивницького заслужений працівник фізкультури та спорту України Олена Кузніцова. Вона отримала орден Княгині Ольги ІІ ступеня.
Про свій тренерський шлях, вихованців-чемпіонів, успіхи юнаків і дівчат з обмеженими можливостями, яких вона тренує, Олена Кузніцова розповіла при зустрічі з кореспондентом «Вечірньої газети».
– Я – майстер спорту з плавання, – каже Олена. – Тренувалась у Юрія Поліщука і Володимира Манька з дев’яти років. Потім вступила на факультет фізичного виховання нашого педагогічного університету. В 1998 році закінчила його з відзнакою. Ще у 1996 році почала працювати тренером в СДЮШОР «Надія». Спочатку – зі звичайними дітками. А в 2000 році мені запропонував попрацювати разом Юрій Андрюшин. Це був перший мій спортсмен в напрямі інваспорту. Потім до нього приєднався Андрій Ковальов. Юрій Андрюшин у 2004 році під моїм керівництвом виборов бронзову нагороду на паралімпійських іграх в Афінах. З 2005 року я почала набирати дітей віком 8 – 9 років з різними ураженнями опорно-рухового апарату, органів зору тощо для підготовки їх як спортсменів-професіоналів. Тепер вони вже виросли. По-різному склалися їхні життя: хтось продовжив спортивну кар’єру, хтось вступив до вищих навчальних закладів, закінчив їх. Руслан Нагорний зараз працює зі мною тренером з плавання. Даміан Муратов закінчує Львівський університет. Денис Румянцев – наш університет, але вже поїхав працювати до Польщі. У 2006 році до мене прийшла відома нині спортсменка Ольга Свідерська. На той час їй було вже 17 років, була кандидатом у майстри спорту. Її перший тренер – Юлія Ковальова. Дівчина пройшла довгий шлях до того моменту, як у 2011 році потрапила в збірну команду України, здобула всі свої нагороди і визнання у світі. У 2011 також приєднався Андрій Деревінський.
Згодом я почала працювати зі спортсменами, які мають проблеми зі слухом. До цього вони займались із тренером Володимиром Маньком. Я вивчила мову жестів, щоб спілкуватись з цими дітками. Мені цікаво з ними. А ще я хотіла спробувати себе в іншому напрямку. І тепер розумію, що не помилилась.
– Наскільки ця молодь цілеспрямована у досягненні спортивних результатів?
– Найбільш мотивовані спортсмени з ураженнями опорно-рухового апарату. Кожне досягнення для них – результат наполегливої і важкої роботи. У вихованців з вадами слуху – все трохи простіше, адже вони більше адаптовані до звичайного життя. Хоча, зрозуміло, що коло їхнього спілкування досить обмежене, і не кожного вони туди допускають. Це треба заслужити. Вони мені почали беззастережно довіряти лише після двох з половиною років роботи з ними. Зараз, слава Богу, ми стали справжніми друзями.
– А це дуже важливо, щоб тренер і вихованці були справжніми друзями? Як ви будуєте відносини з ними?
– Зрозуміло, у нас більш близькі взаємовідносини, ніж між учителем і учнями, бо багато часу ми проводимо разом – на тренуваннях, в поїздках, на зборах, далеко від дому. Я для них – не просто наставник, а й психолог, лікар, подруга, мама, якщо хочете. Хто дасть необхідну пораду, прийде на допомогу, коли батьків немає поряд? Вони йдуть до мене із своїми маленькими секретами, бідами, проблемами зі здоров’ям. І я допомагаю, раджу, стараюсь завжди бути поряд. Діти в школі не завжди прагнуть здобути знання. А у нас вони дуже мотивовані – прекрасно знають, чого хочуть домогтися у житті. Для них успіхи у спорті – розширення світогляду, кола спілкування. Вони знаходять друзів в інших країнах. Приходить розуміння того, що вони не гірші за інших людей. А завдяки своїм успіхам вони можуть не лише самоствердитись у житті, а й досягти певної фінансової забезпеченості, побачити світ, отримати нові враження, підняти свій соціальний статус, отримати у майбутньому роботу.
Добре те, що в нашому суспільстві докорінним чином змінилось ставлення до людей з обмеженими можливостями. Зараз швидкими темпами розвивається інваспорт. Так, наприклад, спортсмени, як входять до збірної України, отримують заробітну плату, за особливі досягнення – обласну та міську стипендії. Всюди їм шана і повага.
– Зі скількома спортсменами ви зараз займаєтесь?
– Працюю лише з, так би мовити, елітними спортсменами. На інших просто немає часу. Беру кількох маленьких дітей. Працюю з ними тоді, коли перебуваю у Кропивницькому. А коли їдемо на збори чи на змагання, з ними займається Руслан Нагорний. У мене тренуються четверо спортсменів з вадами опорно-рухового апарату і четверо – з порушенням слуху. Всі вони входять до збірної команди України або перебувають у резерві, або є кандидатами у члени збірної. На виїзді перебувати доводиться досить часто. Так, у минулому році на зборах я була місяців вісім, у позаминулому – дев’ять.
– А як же особисте життя?
– З цим досить складно. Але вдається якось поєднувати його з роботою.
– Як сприйняли звістку про нагородження?
– Я знала, що міська рада подала документи на нагородження. Але не знала, чи підпишуть їх, бо орден Княгині Ольги третього ступеня я отримала після Паралімпіади-2016. На нинішній – другого ступеня – можна подавати лише через три роки. Але, мабуть, було прийнято рішення, що я справді гідна цієї нагороди. Приємно відчувати, що тебе цінують, твою працю. Зроблю все, щоб не підвести у майбутньому. Я просто працюю і намагаюсь свою роботу виконувати на “відмінно”, бо люблю свою справу. Люблю – всіх своїх вихованців. Вони ж віддячують мені сторицею – своїми виступами, нагородами. Над собою працювати доводиться постійно. Якби я не вдосконалювалась як тренер, то до мене б не йшли спортсмени. Вони ростуть, і я разом із ними.
Інколи мені дорікають і вимагають якнайшвидших результатів. Але я завжди кажу, що швидкого результату не буває, адже досягнення в спорті – це наполеглива повсякденна праця. Інколи навіть не розраховуєш на високий результат після тестових перевірок спортсменів, коли вони мають прекрасні показники. На змаганнях може статись будь-що. Тут на допомогу приходить психологія. Хто не бував на паралімпіадах чи дефлімпіадах, навіть уявити не може, які пристрасті там вирують, наскільки потужний психологічний тиск відчувають спортсмени. А тренер, як переживає! І так за кожного свого вихованця.
– Найбільші досягнення ваших вихованців?
– У минулому році були чемпіонати Європи для спортменів з порушеннями опорно-рухового апарату та з вадами слуху. Там Ольга Свідерська отримала три срібні і дві бронзові нагороди, Андрій Деревінський – “золото” і рекорд світу. Дівчата з порушеннями слуху Ірина Терещенко і Дар’я Тарасенко на двох мали 20 нагород.
– Яку зараз ви перед собою ставите мету?
– Попереду – два чемпіонати світу. І нам потрібно гідно виступити на них. Тож будемо докладати максимум зусиль. Думаю, мої спортсмени мене не підведуть, адже ми – одна команда, націлена на високий результат.
Оксана ВЕРСТЮК
