Юрій Андрухович – поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську (хоча більшу частину свого життя проводить у різних містах різних країн), віце-президент Асоціації українських письменників. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.
Минулого тижня зустріч із письменником відбулася в ОУНБ ім. Д. Чижевського, де останнім часом і проходять організовані "УК" "аудієнції" з відомими в Україні митцями. Слід зауважити, що приїхати до нас метр постмодерної української літератури мав намір уже давно, бо тут мешкає його давній студентський товариш – художник Ігор Смичек, з яким він навчався в поліграфічному інституті у Львові. Саме його у своїй книзі "Таємниця" Юрій Андрухович назвав тією людиною, яка вплинула на формування його світогляду, відкрила перед ним як багатий світ українського мелосу, так і обшири світової музичної та образотворчої культури.
Тож зовсім не дивно, що представлення нової книги переплелося з публічними спогадами друзів про студентське минуле, представленням невеличкої виставки картин Ігоря Смичека та його ж грою на саморобному ріжку, який свого часу пробудив в Андруховичі жваве зацікавлення українською автентикою.
Та ближче до книги. Як написано на сайті її видавця, "Лексикон інтимних міст" – найбільший за обсягом твір Юрія Андруховича. Невтомний мандрівник Україною, Європою, Америкою, автор розповідає нам 111 історій про 111 міст, з якими йому пощастило пережити щасливі й не дуже, але завжди інтимні – у широкому значенні цього слова – пригоди. Розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами, ці різножанрові тексти – від есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Крім того, кожна "лексиконна" пригода є чітко вписаною не лише у просторові, а й у часові координати, що дає змогу читачеві здійснити слідом за автором 111 приватно-історичних стрибків від середини 60-х років минулого століття до наших днів".
На представленні книги неможливо було обійтися без зачитувань уривків з твору: ними стали розділи, присвячені Гвадалахарі, що у Мексиці, Севастополю та Ялті. Вразили як яскраві, соковиті, насичені різноманітними художніми "примочками" тексти, так і вміння автора майстерно їх читати. А ще – тембр голосу читця, який не лише приємно слухати, а і який зачаровує слухачів і веде за собою, як звуки сопілки (на щастя, не в море!). Частину відповідей на запитання Юрію Андруховичу (яких назбиралося від учасників зустрічі з ним цілий міх) подано нижче.
Про місце автора у його творах. Зокрема, й у "Лексиконі…":
– Німецький письменник-романтик Жан Поль (Ріхтер) на запитання з приводу реального й вигаданого у своїх творах відповідав: "Це про мене, але це не я. Це я, але це не про мене". От десь приблизно так і я можу відповісти на це запитання. Письменникові складно назвати у своїй історії те, що він пережив особисто, і те, що є вигадкою…
Про те, чи має бути щасливим кохання в художньому творі:
– Навіщо про щасливу людину писати роман? У неї все добре. У романі ж мають бути перешкоди, які долає літературний герой, випробування, драма. Для художнього твору нещасливе кохання набагато цікавіша річ, аніж щасливе…
Про доцільність уживання в літературному творі нецензурної лексики:
– У літературі не повинно бути заборонених слів. До лексики потрібно ставитися як до матеріалу, з яким працює письменник. Немає хороших і поганих слів, а є слова як матеріал. Завдання письменника – поєднати їх таким чином, аби в нього вийшла художня правда. Якщо ті слова, які прийнято називати нецензурними, вжито в певному аспекті, у певній ситуації, де вони цілком виправдані з погляду художньої правди, то вони мають там бути вжиті, на них не повинно бути цензури. Письменник же, в даному випадку я, не закликає вживати ці слова в буденному житті, у громадських місцях, зокрема в цій бібліотеці. Але доцільно вжиті в художньому творі, вони виконують свою художню місію. І будь-яка цензура в цьому випадку – це погано…
Про співпрацю з польсько-швейцарським музичним гуртом "Карбідо":
– У будь-якому випадку, я не співак. Намагаюся разом з музикантами творити – щось виходить краще, щось – гірше. Дійшов висновку: якщо багато працюватиму, то вони витягнуть мій рівень. І вже хочеться не просто декламувати свої вірші під їхню музику, пробую проспівувати хоча б якісь окремі фрази…
(В одному з інтерв’ю Юрій Андрухович сказав: "На шляху до нашого третього альбому "Абсент" (попередні два – "Самогон" та "Цинамон", які є частиною триптиху "Самогон. Цинамон. Абсент") ми вирішили зіграти кілька концертів, що явили б собою своєрідний "зе бест" із двох попередніх”.
Про самоповтори та ставлення до поезії і прози:
– Щодо самоповторів у різних творах, то це, швидше, повернення до улюблених образів, алюзій, цитат, ремінісценцій. Хоча тим, кому моя творчість не до вподоби, усе це видається списуванням у самого себе…
Ніхто ще не довів, що проза – це не поезія. Не йдеться ж лише про записування слів у римовані рядочки. Загалом, це нелегке запитання…
Про віднесення письменника Юрія Андруховича до сонму класиків:
– Невесело це – бути класиком забронзовілим. Я намагаюся весь час перебувати на певній дистанції від цього процесу, критично ставитися до себе, бути самоіронічним. Класик – це щось закам’яніле. А найцінніша здатність людини – здатність змінюватися. А класики нехай спочивають з Богом…
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА
