Передвиборчий час – найгарячіший для політиків. Мав би бути захопливо-інтригуючим і для нас, виборців, адже вирішується не тільки їхнє, у першу чергу – наше майбутнє. Але, на жаль, ця наповратлива агітація викликає здебільшого несприйняття і відразу, бо триває змагання не свіжих ідей і проривних думок, не прагнення вивести країну із злиднів та зневіри, а брехні, цинізму, фальші, підкупу. І ми наскільки звиклися з такою реальністю, що крізь неї вже фактично не можливо пробитися чомусь справжньому і прогресивному. Чому так?
З усіх ЗМІ нам розповідають, які хороші кандидати. Вистачає і чорного піару – компромату, підкріпленого, здається, незаперечними доказами. Як не розгубитися у цій вакханалії? Кому вірити? Тут рецепт простий, винайдений тисячі років тому: вірити не словам, а ділам. Біда у тому, що й діла багатьох з них піарники подають у виключно вигідному для кандидатів світлі, хоча насправді це далеко не так. І тут дуже важливо мати свій погляд.
Саме такий свій погляд, більш-менш зблизька, і дозволяє мені прокоментувати деякі «заслуги» кандидата, якого називають найбільш «кіровоградським». Мова про Юлю Тимошенко, бо це ж вона ще в далекому 1997-му тріумфально увійшла в українську політику і владу через кілька степових районів нашої області. Нинішні агітатори підносять це як великий плюс.
Я добре пам’ятаю той час. Найсильніша і найвпливовіша політична сила початку 90-х – Народний рух України – уже розпочав своє згасання, підірваний внутрішніми суперечностями. Та й тримався він на ідеї, на одиницях – десятках відданих людей, ніколи не маючи капіталів, а тим більше, дурних грошей. Юля ж їх мала. Газовий імпорт з Росії у всі часи, аж до нинішнього, був золотим дном. Вона ж осідлала цей потік фактично першою і, мабуть, і сама була здивована тим золотим дощем, під який потрапила. Тож гроші роздавала неміряно наліво й направо. Це був фактично перший масовий великомасштабний підкуп виборців.
Українська держава тоді нічого не могла протиставити такій навалі – ні досвіду, ні законів, ні інституційного усвідомлення взагалі, що відбувається. Не міг встояти проти цього і народ – довірливий, наївний, що не так давно вийшов із цупкого тоталітаризму, а ще й обібраний тодішньою інфляцією, він не вмів не те що контролювати владу, критично ставитись до неї, протистояти підкупу, а навіть думати про це.
А його дурили професійно. Деякі колеги і досі мало не з гордощами згадують, як заробляли на цьому, переодягаючи Юлю із модельних норкових шуб у благенькі курточки, мало не у фуфайки, перед зустрічами з виборцями на фермі чи на полі. Звісно, історик-науковець, тодішній кандидат від Руху, не мав жодних шансів. Не так давно хтось з нинішньої української владної еліти назвав Юлю матір’ю політичної корупції. І це абсолютна правда.
Ця ситуація – точна відповідь на те, чому в нас з’явились олігархи. Тоталітарний СРСР розвалився, незалежна Україна нових законів надбати не встигла, у законодавстві – повно дірок, а тут – великі промислові комплекси, незліченне багатство, відсутність національного менеджменту, розпад виробничих стосунків і управління. Народ же як довірливий наївний велетень, якому відбили пам’ять, майже знищили національну свідомість, та ще й обсадили злиднями. Грабуй такого скільки зможеш. А хто на це здатен? Шахраї, хитрі циніки, відверті бандити.
Пройшов час, і Юля зуміла проявити себе у парі з Віктором Андрійовичем, навівши певний лад в енергетиці, відмінивши бартер. З’явились певна надія і довіра до неї. Варто зауважити, що Юлія Володимирівна має потужний інтелект і небуденну харизму. Їй вдається зачарувати більшість з тих, хто потрапляє у її силове поле. Пригадую, як вона зачаровувала шахтарів Олександрії на чергових виборах, якраз тоді, коли член її фракції в парламенті Костянтин Жеваго прибрав до рук комплекс «Олександріявугілля». Що лишив по собі? Мільйонні борги перед працівниками, розор та руїни. Якось Микола Сухомлин, екс-голова обласної ради, зауважив, що Жеваго з його капіталами розрахуватися з боргами по зарплаті перед людьми нічого б не коштувало, але, очевидно, не це було його пріоритетом.
Коли Юля вперше, ще за Кучми, потрапила в тюрму, у «Батьківщину», політичну партію, створену нею, йшли люди активні, ідейні, небайдужі. У якийсь момент здавалося, що її успіх та сила допоможуть і їм прийти до влади і тоді Україна почне змінюватись на краще. Але коли наближались чергові вибори і добряче запахло перемогою Юлі, серед делегатів обласної конференції раптом з’явились десятки людей, яких досі й близько не було на протестних акціях, пікетах, мітингах. Зате були в різних владних кабінетах, провладних партіях та зібраннях. Саме вони склали левову частку депутатів різного рівня рад. І це тепер агітатори констатують як одну з перемог найбільш «кіровоградського» політика. Фактично ж це були ще одна масштабна маніпуляція і обдурювання електорату.
Чому так сталося? Бо не спрацьовував механізм демократії всередині партії. Із самого початку вона створювалась не як демократична організація, а як лідерський клан. Практично всі керівники районних і міських організацій одержували заробітну плату з центру, тотально залежали від керівника обласної організації. Це була і є жорстка вертикальна система, де потрібне рішення могло прийматися чисто формально. Тому й став можливим наплив сторонніх людей-претендентів на ймовірні майбутні депутатські мандати. По суті пристосуванців, корисливих перебіжчиків, «вічних керівників», які просто пересідали на швидкоплинніший до влади човен. І пересідали вони не лише для того, щоб красуватися в президіях чи маячити на перших сторінках ЗМІ, для них влада — ресурс. Ним вони користувалися і успішно користуються досі.
Велика надія на багатопартійність, де, здавалося, автоматично працюватиме демократичний принцип відбору кращих, активніших, розумніших, професійніших, ідейніших, не справдилася. Принцип не працював, бо партії створювалися і фінансувалися згори, а партійці знизу не мали сил і можливостей хоч якось протистояти. Можливо, не варто було б і згадувати про це, якби такі механізми не працювали і досі. Виносять вони ближче до влади різних людей, але і корисливих шахраїв, і місцевих олігархів і, на жаль, багатьох бажаючих користуватися ресурсом, а не тих, хто готовий брати на себе відповідальність і має для цього відповідну підготовку та досвід.
Довелося бути присутньою на одному партійному зібранні, де з хвилини на хвилину очікувалось призначення лідера на найвищу посаду в області і де його оточення ділило сфери впливу й посади. Вражала неймовірна жадібність – не поступитися жодним кріслом, і жодного слова, жодної згадки про тягар відповідальності, про рівень підготовки та професіоналізму тих, хто у ті крісла завтра сяде. Велика ймовірність того, що такий підхід спрацьовує і на вищому, державному рівні.
Але час не стоїть на місці. І якби усе було так сумно, України вже б не було. Суспільні процеси, як і будь-які інші, на щастя, різнобіжні. І будь-які наші добрі наміри й справи не проходять безслідно. Підростають нові покоління, самодостатніші, впевненіші, обізнаніші. Звісно, негативні впливи і приклади теж нікуди не діваються. Але досвід для того й існує, щоб з нього робити висновки. Найголовніший – мусимо формувати суспільний запит на оновлений, професійний, відданий Україні політикум. Як би там не було, але влада поступово вчиться реагувати на ці запити.
І тут найбільший наш ворог – невіра у себе, схиляння до примітивного популізму. Він дуже затишний і зручний, але таїть в собі найбільші загрози. Це те саме, як у великий мороз зупинитися і піддатися розслабленню, стає тепло і приємно, але за цим – смерть. Сьогодні наше становище далеко не таке трагічне, як багато хто намагається його змалювати, наголошуючи на людських слабкостях, бідності, негараздах. Воно може стати таким, якщо ми, як спільнота, втратимо віру у себе, розслабимося і забудемо про власну відповідальність. І це стосується не лише найближчих виборів. Ми вже маємо не одне дзеркало українського політикуму, варто часом зазирати в них, щоб не повторювати провалів і помилок, щоб використовувати ті механізми, які не спрацьовували раніше або їх використовували проти нас. Вони універсальні. Мусимо подорослішати як національна держава, взяти на себе відповідальність і нарешті використати їх на свою користь.
Світлана ОРЕЛ
