Музикознавець, геральдист, громадський діяч, директор музею музичної культури імені Кароля Шимановського, виконавець фольклору в автентичній манері, учасник міжнародного фольклористичного колективу Virtual Village ensemble («Віртуальне село») та співкерівник фольклористичного колективу «Млиночок», викладач і голова об’єднання поляків Кіровоградщини «Полонія» імені Кароля Шимановського, організатор музичних фестивалів та відомий ще у кількох іпостасях кропивничанин Олександр Полячок – відома особистість не лише в нашому місті. Зважаючи на його багатогранність, розмова з ним вийшла довгою й розлогою.
Музикознавець, що став артилерійським розвідником
– Ви, Олександре Івановичу, змалку в нашому місті?
– Так, я народився тут 20 жовтня 1962 року в учительській родині. Навчався в шостій школі, а коли відкрили сімнадцяту, то батьки перевели мене до неї, бо мешкали ми біля Колгоспного ринку в хрущовці, від якої та школа недалеко. А після закінчення восьмого класу вступив до музичного училища на теоретичний відділ.
– За власною волею чи батьки наполягли?
– Мама свого часу не змогла навчатися музиці, хоча мріяла про це. Тож коли побачила, що я чисто співаю, то відвела мене до третьої музичної школи, яка тоді знаходилася на Новоолексіївці. Її вже пізніше перевели ближче до автовокзалу № 2. Навчався грі на фортепіано як основному інструменті в Марії Плотнікової. Учитися музиці мені подобалося, саме тому після восьмого класу вступив до музучилища. Наш курс теоретиків взяв молодий викладач Олег Нагорний. Навчатися в нього було цікаво. І не тільки в нього, зокрема велику роль у моєму становленні як музиканта відіграв Кім Шутенко – наш відомий композитор. Зокрема, коли мене приймали в училище, бо на той час я мав недостатню підготовку для вступу на теоретичний відділ. Однак він побачив у мені перспективу й наполіг на дещо вищих балах для мене, аби пройшов конкурс. А пізніше підмовив поїхати на консультації до своїх студентських друзів у Москві, оскільки закінчував там Гнесінський інститут музики.
Побувавши у столиці СРСР, я зрозумів, що зможу конкурувати з іншими абітурієнтами Московської державної консерваторії ім. Петра Чайковського, куди вирішив вступати на теоретичне відділення теоретико-композиторського відділу. І мої батьки підтримали мене в цій авантюрі. Кажу про авантюру, бо, здається, ні до мене, ні після мене з нашого міста в тому найпрестижнішому за часів СРСР музичному навчальному закладі ніхто не навчався.
Мій ризик виявився виправданим, я вступив і провчився в консерваторії п’ять років за фахом «Музикознавство», закінчив її з червоним дипломом і певними перспективами. Однак у Москві існувала доволі жорстка конкуренція, в аспірантурі місць було мало, а на нашому курсі вчилися діти відомих музикантів та музикознавців. Тож гарантованої можливості продовжити навчання не мав. Натомість виникла реальна – відслужити строкову службу, яку півтора року проходив в артилерійській розвідці у військовій частині в Горьківській області.
– П’ять років навчання, півтора – військової служби… Не скучили за домом?
– Скучив і вирішив повернутися до тодішнього Кіровограда. Уже був одружений, мав із дружиною Світланою Концедаловою сина Дмитра, який народився під час моєї служби в армії. Зі Світланою ми навчалися на одному курсі, разом співали у фольклорному ансамблі консерваторії, їздили у фольклорні експедиції, де записували залишки того, що пам’ятали бабусі з часів своєї молодості. Це були дуже цікаві, незвичні пісні. Вони стали для нас великим відкриттям, яке позначилося на нашому подальшому житті. Окрім цього захоплення, мали й інші спільні інтереси, погляди, зокрема й політичні. Батьки мене виховували загалом у дусі несприйняття радянської реальності й політичної системи. Бабуся й мама чимало розповідали про репресії й голод, мама застала дівчинкою повоєнний час, а бабуся пам’ятала й довоєнний. Мій дід був репресований. Тому я абсолютно не мав симпатій до тодішньої влади. Родини дружини, яка родом з Воронежа, репресії безпосередньо не торкнулися, але вона товаришувала, навчаючись у Москві в училищі при консерваторії, з дівчиною, батько якої подав документи на еміграцію з СРСР. І тоді Світлану викликав «на килим» директор училища й суворо наказував не дружити з подругою. Тому вона теж була не надто добре налаштована до такої влади, що нас теж зблизило.
Коли привіз дружину й малого сина з Воронежа, то побачив, що за час моєї відсутності в нашому музичному училищі відкрили кімнату-музей польського композитора Кароля Шимановського (він народився в селі Тимошівці Кам’янського району Черкаської області й певний час жив у Єлисаветграді, де Шимановські мали свій будинок на теперішній вулиці Гоголя). Під час навчання в училищі я не чув, що він був пов’язаний з нашим містом. А після відзначення його сторіччя 1982 року розпочався активний рух за створення у нас його музею в колишньому будинку Шимановських. З’явилися ентузіасти, які підтримали цю ініціативу пропагандистки творчості Шимановського музикознавця з Москви Ольги Левтонової. Серед них були партійні діячі Євгенія Чабаненко, Алевтина Кошелєва, тодішній директор музучилища Юрій Любович, енергійні молоді викладачі музучилища, музикознавці, теоретики Ірина Горгоц і Марина Таранець. Останні двоє почали збирати матеріали, листуватися з багатьма людьми, установами і разом з іншими створили кімнату-музей Кароля Шимановського в музучилищі. Але коли я повернувся до Кіровограда, то вони з різних причин відійшли від цієї справи, тому кімната-музей лишилася без фахового кураторства.
Наприкінці 1987 року розпочалася підготовка до сторіччя Генріха Нейгауза. Із січня 1988-го до нас почали приїздити його учні з концертами й майстер-класами. Тож я одразу поринув у вир музичних подій, дуже тісно пов’язаних із консерваторією, в якій навчався, бо Генріх Нейгауз більшу частину своєї педагогічної діяльності провів саме в Москві, хоча був і професором консерваторій у Києві та Тбілісі.
Кімната-музей є, а повноцінний музей буде
– Це тоді в нашій обласній філармонії відбувся концерт видатного учня Генріха Нейгауза – Святослава Ріхтера?
– Так, учні Генріха Густавовича приїздили до нас самі або зі своїми учнями й давали концерти. Це був найвищий рівень музичної культури тодішнього СРСР. І я не відчув великого контрасту між Москвою, де навчався п’ять років, і музичним Кіровоградом зразка 1988 року. Цю серію подій увінчав приїзд Святослава Ріхтера, найвидатнішого піаніста того часу, який у липні дав концерт у нашій обласній філармонії. Незважаючи на мертвий сезон, звістка про це облетіла музичну, і не тільки музичну, громадськість, на концерті був абсолютний аншлаг! І ці події, звичайно, переконали мене залишитися разом із сім’єю в рідному місті й продовжувати тут свою діяльність. Тим паче, що існувала потреба в директорі на громадських засадах кімнати-музею в музичному училищі. Тож почав працювати викладачем в училищі і збирати матеріали для кімнати-музею, проводити там екскурсії. Побачив, що залишилися рештки будинку, в якому мешкала родина Шимановських. Точніше на той час будинок був майже цілий, якраз тоді з нього відселили мешканців у зв’язку з аварійністю. Тож разом з Ольгою Левтоновою ми почали бити в набат, щоби врятувати його. Але ситуація не сприяла цьому: почалися політичні, соціальні пертурбації, мітинги, демонстрації, зміна влади. Наші надії й сподівання на Польщу теж не виправдалися, бо польські фірми, пов’язані з реставрацією пам’яток історії й культури, припиняли свою діяльність в СРСР через несплати, руйнувалася структура, яка існувала доти, зникла дисципліна, почали виникати борги, зростала інфляція. Тому ані польська сторона, ані місцева влада не змогли оперативно зробити щось, аби врятувати будинок. І це, і подальші невдалі рішення призвели до того, що 1991 року прийняли єдине можливе на той час рішення: розібрати залишки будинку, зафіксувавши все, що можна, щоб відтворити його як копію.
Ідею створення повноцінного музею, а не при музичному училищі, як він тоді існував, просувала як музична громадськість, так і журналісти. Як один з лідерів цього руху я розумів значення Шимановського у світовій музичній культурі й ті перспективи, які дає нашому містові пропагування його особистості, зокрема контактів насамперед з польськими діячами культури, музикантами. Але не тільки з ними, бо Шимановський поцінований в усьому музичному світі. Подібне розуміння було й у голови нашого міста, який тоді нещодавно ним став, Василя Мухіна. Він теж усвідомлював необхідність і потребу в створенні такого музею. Існувала й ширша підтримка. Тож визріло рішення про його створення. І це стало доволі значним кроком у розвитку культури, бо в Україні не так багато повноцінних музеїв, присвячених композиторам. Є музей-садиба Левка Ревуцького в селі Іржавці, музеї-квартири Віктора Косенка та Бориса Лятошинського в Києві, музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові. І ще, можливо, декілька. Загалом, діячам культури складно пробити бюрократичні й часто провінційні погляди владних осіб. Тож те, що в звичайному обласному центрі таке рішення прийняли, – доволі велике досягнення.
– Відомо, що створення цього музею, будівництво якого досі не завершено, стало справою вашого життя.
– Так, і, на жаль, створення будинку-музею Шимановського досі ще зовсім не на стадії завершення. Оскільки погіршення фінансової, а потім і політичної ситуації, нестабільність, а згодом зміна керівника міста Василя Мухіна завели цю справу в глухий кут. За його головування відбулося відкриття музеїв Осмьоркіна й Карпенка-Карого. На жаль, будинок Шимановського, який потребував найбільше коштів, часу й зусиль, відновити повністю не вдалося – лише коробку будівлі. Як головний ініціатор цієї справи намагаюся її продовжувати. Ми були близькі до порозуміння з польською організацією «Спільнота польська», яка уповноважена польським урядом опікуватися об’єктами польської культури й польськими організаціями за межами Польщі. Її представники побували в нашому місті. І 2006 року в бюджеті Польщі навіть заклали кошти на перший етап робіт. Але знову наші місцеві нестабільність і суперечки не дали можливості укласти угоду, отримати гроші й продовжити будівництво. Не вдалося досягти порозуміння й у 2009–2010 роках. А на даний час ця організація і польська влада мають дещо інші пріоритети. Нині триває будівництво великого польського культурного центру у Львові, тож принаймні до завершення цього об’єкта інші пропозиції поляки не розглядатимуть.
– Однак якісь же плани маєте стосовно музею Шимановського?
– У Польщі ім’я Кароля Шимановського широко відоме й уславлене. Його ім’я носять і філармонія у Кракові, і музична академія в Катовіце, і декілька музичних шкіл по всій Польщі, і вулиці країни. Разом з Товариством імені Кароля Шимановського в Закопаному, де знаходиться його меморіальний музей у Польщі, я подав проект створення експозиції музею в Кропивницькому до Міністерства культури Польщі. І його профінансували. Тобто концепція музею на сучасному рівні вже готова. Але щоб розконсервувати будівельні роботи, треба насамперед розібратися зі статусом цього об’єкта, бо українське законодавство змінювалося. Документи вже тривалий час знаходяться в Міністерстві культури України. Після вирішення цього питання можна буде говорити про подальші дії щодо капітального ремонту й створення повноцінного музею. Польська сторона готова долучитися до створення його експозиції й до оснащення. До того ж виникла концепція поєднання музею з польським культурним центром, що дасть можливість іще краще його оснастити й іще ширше проводити наукову й культурну діяльність, брати участь у різноманітних проектах і грантах. Я сподіваюся, що вона буде реалізована протягом п’яти, а то й менше років.
А загалом, музей і зараз існує як інституція, веде збиральницьку, наукову, експозиційну діяльність, організовує щорічні музичні фестивалі «Осінь з музикою Кароля Шимановського». На даний час він тимчасово знаходиться в музичній школі № 1 ім. Генріха Нейгауза (до речі, троюрідного брата Кароля Шимановського) поруч з музеєм Генріха Нейгауза. Однак розміри приміщення музею (одна кімната) не дають можливості розгортати серйозну й на високому рівні роботу. Тож створення повноцінного відкриє набагато ширші можливості й перспективи для культурної діяльності, спрямованої на підняття рівня культури в нашому краї й потужний розвиток міжнародних контактів.
Я вважав своїм обов’язком взятися за цю справу, бо мій учитель в консерваторії, доволі визначний музикознавець Євгеній Лєвашов, так відповідав на мої зауваження з приводу складності певної роботи: «Але хто, як не ти, її має зробити?!» Та й батьки мене так виховували. І я розумів, що так воно і має бути, треба впрягатися у лямку й тягнути. Це стосується й створення повноцінного музею Кароля Шимановського. Не можна допустити, щоб наше місто втратило шанс згромадити ще більше цінних матеріалів, пов’язаних із ним, а через нього і з усім розвитком музичної культури. Та й не тільки музичної, бо з Шимановським пов’язані і письменники, і ширше коло діячів нашого краю. Тому якби не взявся за цю справу, то боюся, що на той момент навряд чи хтось зміг би зберегти й віднайти те, що вдалося здійснити: зібрати ще декілька надзвичайно цінних експонатів, науковий матеріал, залучити провідних знавців творчості Кароля Шимановського. Проведено декілька наукових конференцій: «Кароль Шимановський і Україна», «Кароль Шимановський і його мала батьківщина», «Блюменфельди: родина на перехресті культур» (разом з Мариною Долгіх, знаною у нас і провідною дослідницею життя і творчості родини Нейгаузів, проведено й конференцію, присвячену Генріхові Нейгаузу). До цієї діяльності мене спонукало й моє польське коріння: по материній лінії я є поляком. І володів уже на час очолення кімнати-музею польською мовою. Тож професійна підготовка й знання мови давали мені підґрунтя, на яке можна було спертися, щоб ефективно зайнятися справою, яку вважав і вважаю дуже корисною для розвитку культури в нашому краї.
Сімнадцять років на чолі «Полонії»
– Ви тривалий час працювали викладачем теоретичних дисциплін у музичному училищі та музичних школах нашого міста. Чув, що долучилися до створення нової програми зі свого предмета.
– Я й зараз працюю викладачем у музичній школі № 1 імені Генріха Нейгауза, щоправда, за сумісництвом: викладаю теоретичні дисципліни – сольфеджіо й музичну літературу. Але коли це було моєю основною роботою в музичній школі № 3, то тоді оголосили конкурс на всеукраїнському рівні на найкращу програму з предмета «Зарубіжна й українська музичні літератури». Розуміючи необхідність змін у програмі уже в час української незалежності, взяв участь у цьому конкурсі. А до того, на початку двотисячних років, уже створив авторську програму, мав багато напрацювань. Тому фактично виграв цей конкурс, хоча першого місця не присуджували, мені дали друге. Після цього запропонував створити робочу групу, адже потрібно було здійснити великий обсяг роботи. Одна справа – взяти участь у конкурсі, інша – написати документ, який слугував би протягом тривалого часу Україні й розвитку її музичної освіти. Таку групу створили при методичному центрі Міністерства культури і туризму України. Тож я є одним зі співавторів програми з предмета «Українська й зарубіжна музичні літератури» для музичних шкіл та шкіл мистецтв України. Вважаю, що ми зробили гарну роботу, оскільки замість завеликої кількості російської музики, яка за радянського часу в СРСР домінувала, внесли світову. І в українській поміняли акценти. За оцінкою деяких професіоналів, це була фактично перша вже сучасна навчальна програма серед різних музичних предметів.
– Певний час, близько десяти років, був автором та ведучим програм нашої обласної дитячої філармонії, а згодом організував на базі Палацу культури ім. І. Компанійця міську музичну академію для дітей та юнацтва. Щороку проводив цикли з близько тридцяти концертів для школярів під назвою «Сходинки до музичного Олімпу», на кожному з яких було від 400 до 800 слухачів. Виступав також як ведучий концертів колективів обласної філармонії, музичного училища, камерних ансамблів «Бароко», «Єлисаветградська музична колегія», хореографічного колективу «Пролісок» та інших, у тому числі на фестивалях в Україні та Польщі. А 1996 року був художнім керівником постановки на сцені філармонії «Вечорниць» Петра Ніщинського до сторіччя від дня смерті композитора.
– Варто дізнатися читачам про вас і як працівника міськради, геральдиста, очільника польського товариства.
– Коли взявся за порятунок будинку Шимановських, то мене запросили на посаду начальника відділу культури міської ради, яку обіймав близько восьми років. Під моєю опікою перебував не лише музей Шимановського, а й інші міські заклади культури. Як уже згадував, тоді вдалося завершити створення музеїв Осмьоркіна й Карпенка-Карого. Закінчити разом з нашим міським архітектором Віталієм Кривенком будівництво пам’ятника Богданові Хмельницькому, проектування пам’ятника Ангелові-охоронцю, розробити символіку теперішнього Кропивницького й Кіровоградської області. Разом з Віталієм Кривенком, Василем Мухіним, Костянтином Шляховим ми створили обласний осередок Українського геральдичного товариства, який ініціював заснування обласної премії в галузі архітектури, геральдики, вексилології й декоративно-ужитового мистецтва імені Якова Паученка. Члени осередку створили герби багатьох населених пунктів і районів області.
А 2002 року мене обрали головою обласної організації об’єднання поляків Кіровоградщини «Полонія» імені Кароля Шимановського, створену 1998 року за ініціативи режисера й ведучого з обласного телебачення Володимира Мощинського, який і керував організацією на початку її існування. І от уже сімнадцять років я є її керівником на громадських засадах.
«Полонія» також опікується справою створення музею Кароля Шимановського, але, звичайно, має й інші напрямки діяльності, зокрема проведення концертів, фестивалів польської культури. Останніми роками від окремих фестивалів ми відмовилися й зосередилися на фестивалі «Осінь з музикою Кароля Шимановського», на якому, окрім українських, побували виконавці й музикознавці з Великої Британії, Франції, Італії, Польщі, Австрії та інших країн. Згуртовуємо людей, які мають польське коріння, а також тих, які просто цікавляться польською культурою й загалом Польщею. Відзначаємо традиційні для поляків свята: як спільні з українцями, зокрема Різдво Христове, Великдень, так і суто польські (свято Конституції Речі Посполитої 3 травня 1791 року, День польського прапора тощо). Протягом доволі багатьох років в Україні проходить загальноукраїнський диктант з польської мови. У Кропивницькому їх проведено, здається, уже шість. На написання диктанту приходять більш ніж сто учасників. Цього, звичайно, не могло бути на початках існування нашого товариства. Протягом багатьох років у нас працюють учителі з Польщі за домовленістю між міністерствами освіти Польщі й України.
На запрошення місцевих органів освіти польська сторона надсилає в Україну вчителів польської мови, а українська – до Польщі вчителів української, які викладають у загальноосвітніх навчальних закладах. У Кропивницькому – в колегіумі. Свого часу його директор Маргарита Борисова стала однією із засновників «Полонії» (разом з Володимиром Мощинським, Віталієм Плінським, Миколою Ткачем). І от за її директорування ще до офіційної реєстрації «Полонії» 1997 року вже з вересня 1996-го в колегіумі почала працювати перша вчителька з Польщі Мирослава Томчак. Відтоді їх там було вже близько десяти. Сьогодні вчителькою польської мови є пані Галина Зєнюк, родом з Підляського воєводства, що на кордоні з Білоруссю й Литвою. Там, до речі, велика українська діаспора. У Підляському воєводстві неодноразово бували делегації від «Полонії», а також від нашого обласного телебачення. Там же на фестивалі «Підляська октава культур» представники «Полонії» й обласного телебачення представляли фільм Марії Ларченко й Зої Богдашової «Кароль Шимановський: українські стежки польського генія», знятий у нас. Це – перший великий український документальний фільм про цього композитора, він був доволі високо оцінений і в Україні, і в Польщі та здобув декілька відзнак як найкраща телевізійна стрічка. На фестиваль української діаспори в Польщі 2017 року мене вже запросили як одного з керівників фольклорного ансамблю «Млиночок», що співає український фольклор.
Як лисички заощадили долари
– А от про це розкажіть детальніше...
– «Млиночок» ми створили разом з моєю дружиною. Вона, як і я, ще в консерваторії захопилася автентичним фольклором. Але слід сказати, що й до «Млиночка» в нашому місті колеги успішно вели цей напрямок. Так, наша хороша знайома й колега Ніна Керімова, яка закінчила Київську консерваторію й приїхала працювати до Кіровограда, створила фольклорний ансамбль «Гілка». Він побував і на декількох фестивалях у Польщі, де записав диск «Пісні українських степів». Та цей колектив припинив своє існування наприкінці дев’яностих – на початку двотисячних років. Потім виник фольклорний колектив «Дике поле». Його започаткували Олександр і Наталя Терещенки. Ми з дружиною пишаємося тим, що коли почали працювати в музичному училищі, то Олександр Терещенко його закінчував. І, можливо, наше виконання автентичного народного співочого набутку наштовхнуло його на думку стати фольклористом. Він повернувся разом з дружиною, яка також співає в автентичній манері і яка з дев’яностих років по сьогоднішній день очолює фольклорний ансамбль нашого музичного коледжу. Учні Олександра й Наталі заснували гурт «Гуляйгород», який згодом укоренився в Києві й нещодавно випустив новий диск. Свого часу колектив працював над спільним проектом з гуртом «Тартак». «Гуляйгород» записав декілька суто фольклорних дисків, доволі часто виступає як в Україні, так і за кордоном. І це дуже добре, що його учасники пропагують автентичні пісні нашого краю. Тож можна сказати, що естафету «Гілки» й «Дикого поля» підхопив «Гуляйгород».
Але все ж з різних причин існувала потреба в заснуванні ще одного колективу автентичного співу, яким став «Млиночок, що вперше виступив на публіці на другому фестивалі на возах «Перекотиполе» в тодішньому Кіровограді 2011 року (перший відбувся попереднього року). До гурту входять переважно викладачі й музиканти музичного коледжу й музичних шкіл нашого міста. Його вже знають і в Польщі, де він співав протягом 2015–2017 років на трьох фестивалях («Дні музики Кароля Шимановського», «Підляська октава культур» і «Підляська осінь»). Торік «Млиночок» не виїздив на закордонні виступи, натомість майже щомісяця виступав на різних святах в обласному центрі з програмами, до яких входять колядки, щедрівки, веснянки, весільні, ліричні, жартівливі пісні.
– Окрім «Млиночка», ви ще й учасник міжнародного фольклорного проекту.
– Разом з дружиною та ще однією учасницею «Млиночка», Єлизаветою Ткаченко, ми беремо участь у міжнародному співочому фольклорному проекті «Віртуальне село», у складі якого вже виступали в Нідерландах, Франції, Швейцарії, Польщі й США. Його виконавці побували й у нас, коли взяли участь у першому фестивалі «Перекотиполе» 2010 року.
– Ваша дружина також не зійшла з професійної музичної стежки?
– Вона працює концертмейстером у музичному училищі, свого часу була керівником камерного ансамблю «Єлизаветградська музична колегія», який виконував класичну музику. Також учасником колективу «Бароко», що грав здебільшого старовинну музику епохи бароко. Двічі брала участь в звітах нашої області в столичному Національному палаці мистецтв «Україна». Ну а потім ці колективи з різних причин припинили своє існування. Тепер як концертмейстер і піаністка постійно виступає зі своїми студентами, а також в різних проектах.
– З огляду на таку відданість батьків музиці ваші діти, певно, також не оминули професії музиканта.
– Так, старший син Дмитро закінчив як музикознавець Національну музичну академію імені Петра Чайковського в Києві, аспірантуру, написав кандидатську дисертацію на тему «Пісні Кароля Шимановського», продовжив- ши й доповнивши ту справу, якою я займаюся. Нині викладає в академії й виховує з дружиною дворічного сина Романа. Наша донька Марія, молодша від Дмитра на 13 років, навчається на першому курсі Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Вона обрала серед музичних професій виконавську спеціальність – грає на скрипці. І Дмитро, і Марія теж співають фольклор та беруть участь у міжнародному фольклорному проекті «Віртуальне село». Крім цього, Дмитро – учасник авторитетного столичного фольклорного колективу «Древо», який існує з 1979 року. Він долучився до нього ще будучи студентом музичної академії.
– Зважаючи на вашу різнопланову діяльність, часу ні на що інше, мабуть, уже не лишається. Чи все ж маєте й якісь інші уподобання до душі?
– На щастя, наша професія дає можливість поєднувати її з хобі. Ми з дружиною любимо подорожувати, а робимо це переважно під час гастролей. Намагаємося не тільки виступити, а й ознайомлюватися з країнами, містами, де буваємо. Лишитися там іще на декілька днів, аби побачити якнайбільше. Це – наше хобі. Ще дуже любимо збирати гриби. Якось у вересні були в резиденції французьких королів під Парижем – Версалі. І знайшли в тамтешньому парку декілька білих грибів. Та зібрати їх дуже боялися: а раптом там відеокамери десь на деревах чи при виході з парку нас просвітять – і спіймають на гарячому! Але не піддатися спокусі зірвати білі гриби не змогли. Тому як не боялися, але таки їх зірвали. На щастя, ніхто нас не впіймав на тому. А можливо, це просто можна було робити на території того всесвітньо відомого туристичного об’єкта.
До США також потрапили в грибний сезон. Усередині серпня неподалік від Нью-Йорка проходив музичний фестиваль. Стояла спека понад 30 градусів. Коли приїхали на місце, то побачили величезну кількість грибів. Усі вони були схожі на наші, але викликали сумніви. Тож боялися ризикувати й лише облизувалися, проходячи щоразу повз грибні місця. Аж одного разу натрапили на цілу галявину лисичок, ідентичних з нашими. І тут уже не встояли й таки понабирали їх. У Нью-Йорку ці смажені лисички дали можливість заощадити кошти на харчуванні. І нічого з нами не сталося, повернулися додому живі-здорові… А взагалі, моя життєва філософія така: у гостях добре, а вдома краще.
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
