Марічка ПАДАЛКО: НЕ ДОЗВОЛЯЙТЕ ОБКУРЮВАТИ СЕБЕ ТА СВОЇХ ДІТЕЙ

– Марічко, розкажіть про ваших батьків, звідки вони родом?

– Мама – киянка. А батько – з Полтави, приїхав у Київ навчатися на факультет іноземних мов в університеті ім. Т.Шевченка і був практикантом у школі, де моя мама навчалася в 11-у класі. Так вони і познайомилися. Мама потім теж вступила до університету ім. Шевченка на англійську філологію. До цих пір вона викладає в інституті іноземних мов, а батько працює перекладачем з англійської.

Узагалі, по маминій лінії мій дідусь був композитором. А дідусь по татовій лінії 25 років викладав українську мову в Полтавському педагогічному університеті, був автором підручника для 8-го класу в 70-х роках.

– На вас якось позначилося, що ви із сім’ї інтелігенції?

– Коли була підлітком – ні. Я навчалася в Києві в центральній російській школі №57 ім. Леніна на Прорізній. Там свого часу навчалася моя мама, і батьки дуже хотіли, щоб я в неї потрапила. Українська мова там викладалась не на дуже високому рівні. Але наприкінці 10 класу я почала серйозно вивчати українську мову. Зараз я дуже горда тим, що мої діти розмовляють гарною українською мовою. Я стежу за тим, щоб у сина і українська, і російська були дуже правильними. Мій чоловік Єгор Соболєв – з Росії, в Україну приїхав у 1996, а громадянство отримав в 2005 році. Звичайно, з його батьками діти говорять російською.

– Як вас виховували батьки?

– Як єдину дитину, повною егоїсткою – все для неї. Вона – найголовніша, вона мусить піти в найкращу школу, в неї має бути все найкраще, але не розбещували. Заради того, щоб я в хорошій школі вчилася, вони поміняли гарну квартиру на Оболоні на гіршу, але близько до школи. Мама мене народила молодою, в 21 рік, тому я дуже багато часу проводила з бабусею і дідусем. В мене було багато матеріального, але, з іншого боку, як я розумію вже сьогодні, мало емоційного. Мабуть, це стиль радянських сімей, тоді було складніше матеріально. Зараз усе інакше.

– Що запам’яталося з дитинства?

– Пригадую, коли мені було чотири роки, я закохалася в олімпійського ведмедика. Тоді якраз Олімпіада в Москві проходила. І ось на 5 років мені його подарували, поклали під ліжко, сказали, що відчинили вікно вночі, щоб він до мене залетів. Це була моя улюблена іграшка. Можливо, тому я захотіла назвати свого сина Мішею.

Все дитинство батьки мене готували до вступу на англійську філологію до Київського лінгвістичного університету. В мене була спеціалізована школа, з 9-го класу – приватний викладач з університету з англійської. До речі, я перші гроші заробила завдяки знанню мови. У нас тільки почали з’являтися закордонні товари. Хтось приніс мамі інструкцію від радіотелефону, і я за переклад отримала 30 доларів. Це були на той час дуже великі гроші.

– Як з перекладача ви потрапили в журналістику?

– Коли я прийшла на перший курс, була дуже розчарована тим, що люди розмовляли англійською гірше, ніж ті, які мали "трійки"–"четвірки" в моїй школі. І тоді я захопилася ідеєю, що можна всього досягти своїми вміннями. На той час був розквіт студентських програм за обміном. Я написала аплікацію і пройшла. Мені дали стипендію, я на рік поїхала навчатись до Флориди.

В Америці, у Флориді, я зайнялася журналістикою – спочатку писала для університетської газети, потім мене відправили на практику в місцеву газету, ходила в поліцію. Тоді я здобула основи журналістського ремесла. Я з дитинства була захоплена фігурним катанням, а в 1994, коли я була в Америці, на зимовій Олімпіаді перемогла Оксана Баюл, фігурне катання стало ще популярнішим. Тому я дуже хотіла займатись спортивною журналістикою.

На той момент, у 1995 р., знання англійської було не так поширене, як зараз, тому я себе відчувала крутою.

Одразу, коли приїхала в Україну, почала займатися письмовими і усними синхронними перекладами. Навантаження були надзвичайними, але мені платили 10 доларів на годину, це було чи не більше, ніж заробляли мої батьки.

– Наступний серйозний етап – робота журналіста на телебаченні… Як ви туди потрапили?

– Оскільки я не байдужа до спорту і патріотка, я дивилась Олімпіаду в Атланті, була дуже захоплена перемогою Лілі Підкопаєвої. Так сталося, що ми з нею в’їхали жити в один будинок.

Наступного дня після того, як я дізналась, що вона там живе, я просто з квітами пішла до неї, познайомилась. Одного разу до неї приїхали телевізійники з Першого національного, і я познайомилась з ними. А оскільки в мене на той час з’явився Інтернет і я знала англійську, я могла отримувати інформацію, наприклад, про матчі Ліги чемпіонів раніше, ніж вони через телетайп. Я почала їм дзвонити, з Інтернету диктувати рахунки. А потім вони мене покликали на практику. Це був Перший національний.

– А далі як складалась ваша кар’єра на телебаченні?

– Спочатку я працювала як спортивний журналіст, стала ведучою на Першому національному. Потім перейшла на телеканал "Ера", там два роки попрацювала. Влітку 2002 року на каналі “1+1” було розширення, а через те, що УТ-1, “1+1”, і “Ера” знаходяться в одному приміщенні, "плюсівці" мене покликали спробувати. До 2005 року включно я працювала ведучою на "Проспорті".

– Ваш чоловік Єгор в одному інтерв’ю казав, що звернув на вас увагу, коли під час подій Помаранчевої революції ви досить активно відстоювали свою громадянську позицію... Розкажіть про ті події.

– На той момент Єгор очолював незалежну медіа-профспілку. Тоді, якщо пам’ятаєте, на "плюсах" виникла ситуація, коли в перші дні протестів ведучі ТСН Олесь Терещенко та Андрій Тичина відмовилися виходити в ефір, замість цього виходила програма Піховшика. А після неї мав бути наш „Проспорт”. Я вважала, що вийти в прямий ефір і розповідати про спортивні новини й не розповідати про те, що відбувається в Києві, – це як бенкет під час чуми. На жаль, це був не мій ефірний тиждень, а Сергія Полховського, який був досвідченим спокійним чоловіком. Ми вранці зібралися, я почала переконувати не виходити в ефір, і несподівано для мене він каже: "Ну страйкуємо, так страйкуємо". Так ми і не виходили до загальноканального вибачення на чолі з Роднянським.

Я на той час була доволі романтична революціонерка, яка не мала дітей. Тепер я розумію, що для людей з дітьми важче приймати якісь рішення.

– Розкажіть, будь ласка, про ваше особисте життя.

– Мій перший чоловік навчався зі мною разом в школі. Ми почали зустрічатися, коли мені було 14, а йому 15 років. І проіснували разом 15 років. Зараз він так само щасливо одружений, став батьком цього року.

– Чому ваші стосунки все ж закінчились?

– По-перше, шлюб – це робота. А ми закохалися дуже молодими, я вважала, що закохався – і справа зроблена. Насправді постійно щось треба вкладати в стосунки. Бо самі собою вони не будуть розвиватися. Крім того, ми виросли. Нам було вже не по 14, а по 30 років. Це інший світогляд, ми булим дещо різними. Хоча мій чоловік був людиною доброю, порядною, відповідальною, не пив, не курив, я зрозуміла, що, якщо не зміню щось в 30 років, то буду весь час вважати, що в мене могло б бути інше життя. Мені було дуже важко наважитись щось змінювати, бо якщо подивитися зовні, в мене все було ідеально. Порядний чоловік, з яким я з 14 років. Він був дуже забезпеченою людиною, тому мала всі матеріальні блага. Але я поїхала на своїй машині зі своїми речами, і все. Я переїхала до батьків жити. Не скажу, що Єгор не був однією з причин, але, скоріше, він був поштовхом. Мусило щось статися. Я думала: або зараз, або ніколи. А оскільки тоді був 2005 рік, після революції, коли у людей, було відчуття, що вони здатні на все, цю хвилю впіймала і я. Я ще в 2003 році пройшла тренінг особистісного зросту. Треба жити сьогодні, зараз і на 100 відсотків.

Нещодавно моя подруга захотіла побачитись зі своїм батьком, якого вона не бачила з двох років. Вона почала його шукати, знайшла, і з’ясувалося, що він чотири місяці тому помер. Перша думка була : "Якби вона почала шукати його одразу, то знайшла б його наступного дня, а не думала 10 років, чи варто це робити".

– Як розрив сприйняв ваш перший чоловік?

– Дуже важко, але достойно. Він дуже гарно до мене ставився, але загалом, він розумів, що між нами щось не те, що родина так не може існувати, що родина – щось інше. До того ж у нас не було дітей. В мене останні роки були дуже великі комплекси з приводу моєї здатності мати дітей. Мене заспокоювали, що зараз є багато способів завагітніти. Штучне запліднення тощо… А зараз зупинитися не можу.

З Єгором на третій місяць я була вагітна. В мене між першою і другою дитиною різниця – 1 рік 7 місяців, між другою і третьою буде 1 рік 10 місяців. Друга дитина в нас була запланована, але не так швидко. А третя взагалі… Я коли дізналась, що вагітна, два тижні ні з ким не розмовляла, мені було так погано. Це був шок. Я втомилася, змучилася за перший рік другої дитини, тому що це дуже важко. І от тільки малій виповнився рік, я закінчила її годувати груддю. Був Новий рік, і я подумала, що малюки вже окремо сплять, життя налагоджується. А тут новина…

Я думала лише, як цьому всьому дати раду. Існує дуже великий ризик, коли маленькі діти, зіпсувати стосунки між собою, тому що батьки дуже втомлені, знервовані. Втомлені мами дуже мало уваги приділяють чоловікам, чоловіки через це нервують, тому дуже важко зберігати стосунки.

– Як ви вирішуєте проблеми з Єгором в особистому житті, коли вони виникають?

– У нас конфлікти несерйозні. Типу він підвищив голос на дитину, я образилась. Умовно кажучи. Але ми обоє дуже гарячі. Тому нам на початку головне – розійтись. Треба комусь піти з дому, щоб не наговорити нічого поганого, а потім сідати і нормально розмовляти. Я вважаю, що зовсім не сваритися – це теж погано. Зі своїм першим чоловіком я майже не сварилася, в нас були дуже рівні, спокійні стосунки. А потім, коли ми вже в кінці наших стосунків сіли говорити, я казала, чим я не задоволена. Він відповів: "Тебе 15 років це влаштовувало", кажу: "Та ні, і тоді не влаштовувало, просто я не казала".

– Якось вже готуєтеся до третьої дитини?

– Нещодавно ми купили двоярусне ліжко для дітей. Ми більше року проспали вчотирьох на одному ліжку. Адже я проти того, щоб дитину, яку годуєш, починати перекладати. Зараз, коли ми чекаємо третього малюка, я кажу: "Соболєв, треба щось вирішувати, вп’ятьох я не буду спати". Ми вже закінчили годування. Уявляємо, як дитина буде залазити по драбині і спати нагорі.

– Третя дитина – це матеріальні витрати. Ви зараз працюєте?

– Так. Я з жодною дитиною не була в декретній відпустці. Лише на лікарняному чотири місяці, які стовідсотково покриваються. Не лише тому, що боялася залишитись поза професією, а й з фінансових міркувань. Ми не можемо жити на одну зарплату. У нас просто багато видатків, велика відповідальність, Єгор скоро стане батьком чотирьох дітей. Ми думаємо про нову машину, тому що зараз ми стикаємось з тим, що не можемо нікого підвезти. Адже ми принципово возимо дітей, скільки б їх не було в машині, тільки в автокріслах.

Я дуже хочу з нового сезону робити нову програму. З одного боку, народження третьої дитини – причина більше бути вдома, що також правильно. А з іншого боку, я відчуваю відповідальність, що мені обов’язково треба більше працювати і досягати чогось у житті, заробляти більше грошей, міцніше стояти на ногах.

Коли дізналась про третю вагітність, почала нервово грати в національну лотерею, щоб заробити на більшу квартиру, бо в нас двокімнатна. Грала три місяці раз на тиждень. Зараз я перестала грати. Думаю, це тому, що я заспокоїлась, мені вже не так страшно, бо то була моя перша реакція. Хоча я й досі заходжу на сайт лотереї, іноді думаю: "От не зіграла, а мільйон розійшовся".

– Чим був для вас проект "Танцюю для тебе"?

– Це було цікаво. По-перше, це було випробування для родини. Вперше в житті нарешті Соболєв мене ревнував. Узагалі робить вигляд, що він – найдостойніший для мене чоловік і не мусить думати про якихось хлопців. Хоча в мене був дуже порядний партнер, вперше у чоловіка здавали нерви. Я була цим так захоплена, хоча, звичайно, доводилося його заспокоювати. Крім того, мені дуже сподобалась дівчинка, за яку ми танцювали, – піаністка з Івано-Франківська. Я дуже щаслива, що телебачення має якусь силу і може щось змінювати на краще. Бо, коли ми вибули, я з екрана попросила мера допомогти їй з квартирою, він мене почув і посприяв. Крім того, після другої вагітності мені було дуже важко втрачати вагу, а танці мені в цьому допомогли.

– Які моменти в щоденному житті ви чекаєте з радістю?

– Я прочитала на якомусь американському сімейному форумі "Tomorrow begins when children go to sleep": "Завтра починається, коли заснули діти". Я рада, що ми навчили дітей рано засинати. Ми починаємо вкладати їх о 20.30 – 21.00 і о 21.10 – 21.30 їх не чуємо і не бачимо. Ми цінуємо наш особистий час, адже не все має крутитися лише навколо дітей. Якось я познайомилась з психологом, вона казала, що найголовніше – це твоя друга половина. Діти в родині, якими б вони головними не здавались, – гості на 18 років. Вони після 18 років створять свої родини, які для них будуть головними. Так, їм треба приділяти увагу, але за 18 років, коли вони поїдуть, якщо ви між собою нічого не створите, вам не буде про що розмовляти. Тому ми намагаємось мати якісь особисті розмови, справи, тому я дуже ціную цей час з 21.00 до 24.00. Ще у нас є чудова традиція, за що я вдячна своїй мамі. Раз на тиждень цілу добу діти проводять у бабусі. Одного ранку ти можеш прокинутись в повній тиші, зварити собі каву, ти сам у душі, і ніхто не буде плакати під дверима ванної.

– Які риси вашого характеру вам подобаються, а які – ні?

– Не подобається те, що я дуже близько до серця все сприймаю, ображаюсь. Мене Єгор за це називає „ображалка”. Якось американка мені сказала, що я можу досягти чогось, коли дуже мрію про це. Мабуть, це і є моя сильна риса.

– Ви та ваш чоловік Єгор разом з іншими відомими українцями підписали „Маніфест українців проти куріння”. Які проблеми особисто вам створює куріння?

– Є проблема, що в громадських місцях починають обкурювати дітей. Наприклад, підлітки часто використовують дитячі майданчики як місце для перекуру. Я раджу спокійно просити не курити, я так завжди роблю і, найчастіше, знаходжу розуміння. Мені подобається, що останнім часом в кафе і ресторанах нарешті з’являються місця, де не курять. І це не якийсь закуточок, як раніше. Часто для некурців навіть більше місць.

Узагалі, хотілося б, щоб курці припинили курити, наприклад, на вулиці, а відходили кудись, де б вони нікому не заважали. А міліція почала пильно стежити за курінням у недозволених місцях – стягати штрафи чи хоч би робити зауваження.

Ексклюзивно для "ВГ"
Денис САМИГІН