Для багатьох людей середнього і старшого віку в кінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття джерела самоусвідомлення відкривалися саме через публікації у тодішній газеті «Літературна Україна». Та й у часи брєжнєвщини це видання було своєрідним оплотом спротиву системі, звісно, наскільки це було можливо. Сама присутність українського слова уже була символом опору суцільній русифікації, що тоді просто накрила Україну.
«Літературна Україна» часів національного відродження не тільки висвітлювала літературний процес, вона стала рупором нових демократичних сил, що тоді лише зароджувались і утверджувались, потужним просвітницьким засобом. З її сторінок більше 200 тисяч читачів дізнавалися про своє давнє і недавнє минуле, про долі митців розстріляного відродження 30-их років, про дисидентські рухи, придушувані імперією. Там формувалось національне усвідомлення тодішньої еліти, той стрижень, який, розвинувши і пустивши рясні потужні пагони, і досі фактично утримує нашу державність.
Ясна річ, наступна фрагментація інформаційного простору, економічний занепад, криза українського книговидання та, мабуть, ще чимало інших чинників, спричинили значне падіння інтересу до літературної преси, а, значить, зменшення тиражів, можливостей, впливу. І йдеться не про саму лише «Літературну Україну», а й про свого часу дуже популярні літературні журнали «Всесвіт», «Київ», «Дніпро», «Дзвін». Перший зник зовсім, інші мають невеличкі тиражі і ледь животіють. Натомість у кожній області сьогодні є літературні часописи, хоча вони теж не здобули належного поширення.
Про становище української літературної преси, її традиції і перспективи йшлося на черговому, уже традиційному зібранні інтелектуального клубу книгарні «Є». Своїми узагальненнями й міркуваннями з цього приводу поділився відомий прозаїк, голова обласної організації Спілки письменників України Василь Бондар. Розмова переросла в дискусію про літературну критику. Потрібна вона чи ні? Як протистояти шквалу графоманії, поверхових, іноді навіть безграмотних текстів, які сьогодні подаються як літературний продукт? Відомий науковець-філолог Ольга Крижанівська запропонувала один з таких майданчиків обговорення творів започаткувати у тій же книгарні.
Йшлося й про електронні засоби поширення і осмислення українського художнього слова та ролі соцмереж у цьому процесі. Очевидно, літературна преса, щоб залишатися гравцем на своєму полі, має освоювати й переймати нові технологічні можливості. Саме вони можуть допомогти у протистоянні із тими ж фрагментованістю та роз’єднаністю, спрямовувати емоційний потенціал читаючої публіки на справді вартісні художні зразки.
Світлана ОРЕЛ
