Нинішні вибори продемонстрували кілька цікавих тенденцій, які свідчать: українське суспільство змінюється. І зміни ці і обнадійливі, і тривожні водночас.
Найперше – вибори обійшлися без масштабної «гречки». Окремі випадки, зафіксовані спостерігачами, очевидно, не мали кардинального впливу на результат і тільки підтвердили загальну картину – масового підкупу виборців цього разу не було. Правда, деякі експерти називають таким і обіцянки кандидатів знизити удвічі (втроє, вчетверо) ціну на газ чи так само стрімко підняти пенсії і зарплати, але ці обіцянки були тут же гіперболізовані та висміяні опонентами. Багато хто таким підкупом називає і реальні виплати з бюджету пенсіонерам із мінімальною пенсією та монетизацію субсидій. Але … де ж результат? Тобто люди, очевидно, сприйняли це як належне їм, а не як аванс за голос.
Так само не було масштабних фальсифікацій. Знаю, що знайдеться багато скептиків, які заперечуватимуть: мовляв, вибори у нас без фальсифікацій неможливі. Але таким мені хотілося б нагадати 2004 рік, коли мішки із «неправильними» протоколами знаходили мало не під вікнами виборчих комісій.
У чому ж справа? Ми стали свідомішими, розумнішими, чеснішими? Як на мене, всього потроху. Трагічні події останніх років таки наклали відбиток і змінили свідомість багатьох людей. На жаль, таких прикладів світоглядної еволюції не так багато, як хотілося б, більшість все-таки демонструє традиційну байдужість і скраюхатство. Але цього разу підсилилися ще два чинники: активність громадських організацій та технологічний прорив – рівень інтернетизації, а відповідно і прозорість будь-яких процесів, невпинно зростають. Непогано було б, аби ці тенденції закріпилися й зміцнилися в майбутньому.
Ще один яскравий тренд нинішніх виборів – українське суспільство вкрай стомилося від фальшу, цинізму, брехні влади, імітації реформ, розмов про боротьбу з корупцією і вимагає і реальної боротьби, і швидких змін. Серед інституційних «старих» політиків люди не побачили тих, хто здатен на такі кроки. І обрали віртуального – героя серіалу «Слуга народу», сама назва якого звучить і втішно, і заспокійливо. Слуга, мовляв, все облаштує і зробить все за вас.
Я не належу до великих прихильників подібних серіалів, але спеціально переглянула усі три його частини, які демонструвались на каналі «1+1» буквально напередодні дня виборів. І мушу сказати, що попри викрутаси сюжету (вимога жанру!) Василь Голобородько своїми принциповістю і цілеспрямованістю справляє потужне емоційне враження. Побувавши у карколомних пригодах, він, врешті-решт, виходить переможцем. Правда, у фільмі не показано, як саме йому це вдається, акцент зроблено насамперед на несподіваних поворотах сюжету. Але навіть тут видно, з якими колосальними труднощами довелося зіткнутися Василю Петровичу, що ішов на вибори, не розуміючи, наскільки великі труднощі його чекають, і не маючи професійної команди.
Ну, що ж, Голобородька нам успішно продали: 30 відсотків – по Україні і майже 37 – у нашому місті! Не сумніваюсь, дуже скоро політологи, психологи, психоаналітики і навіть психіатри вивчатимуть цю колосальну маніпуляцію людською свідомістю, свого роду психотропний експеримент, якого, схоже, ще не знав світ.
Ті, хто голосував за Зеленського, кандидата, у якого «ні обіцянок, ні пробачень», голосували фактично не за нього, а за своє уявлення – яким він має бути. Директор соціологічної компанії Фонд “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна на прес-конференції заявила, що кандидат у президенти Володимир Зеленський може уникати дебатів з чинним главою держави, бо боїться втратити частину виборців після того, як озвучить свої плани на посаді президента. Саме тому досі він уникав прямих ефірів, дискусій, конкретних відповідей на конкретні запитання. І хоча логіка часто пасує перед емоційним посилом, який шоумен уже надійно зацементував, все ж він не хоче ризикувати.
А ми? Ми фактично ризикуємо всім. І якщо навіть відкинути чинник російсько-української війни, про який у «Слузі народу» навіть не згадується, надії на швидкі реформи і позитивні зміни однак примарні. Цікавий аналіз запропонував газеті «Свобода» американський історик і політолог українського походження Олександр Мотиль. Він цитує американського політолога Семюеля Гантінґтона про революцію та реформи. Революція незмірно легша, ніж реформи. Бо це – руйнування ззовні, суть реформ — зміни зсередини. Реформатори хочуть поліпшити систему політичних, соціальних, економічних і культурних інститутів, при цьому вони є частиною тієї ж системи. А радикальні реформатори хочуть змінити чинні інституції до такої міри, щоб у результаті змінилася система. Цього прагнемо ми, виборці.
Гантінгтон назвав п’ять характерних рис успішних реформаторів. По-перше, вони повинні мати глибокі знання про чинну систему влади. Зокрема, вони повинні розуміти, як працює система державних інститутів: який інститут що робить, як приймають закони, як формують бюджети, як повноваження і влада розподіляються в центрі, на периферії і між центром та периферією. По-друге, їм необхідно чітко знати, хто є гравцями – і тих, хто займає керівні посади в системі реформованих ними інститутів, і тих, хто має вплив і владу, які походять від їхнього багатства, контактів або позицій поза офіційними урядовими структурами. По-третє, необхідне чітке розуміння, які зміни в яких інституціях вони мають намір здійснити, а також як ці зміни відбуватимуться. Слід мати щось на зразок проекту, який деталізує, як вони планують дістатися з пункту A в пункт B і з пункту B у пункт C. По-четверте, реформатори повинні мати щось на кшталт бази, яка більш-менш підтримує їхню візію. Має бути якась певна сила (бажано всередині системи), яка хоче таких же змін. Сам реформатор нічого не зможе зробити не залежно від своєї яскравості чи харизми. Нарешті, реформатори, а особливо радикальні реформатори, мусять бути спритними. Вони повинні укладати угоди зі всіма, хто може прислужитися їхнім цілям, одночасно зберігаючи підтримку союзників і свою базу.
Екстраполюйте усе це чи на Василя Петровича Голобородька, чи на ведучого 95-го кварталу. І порахуйте, у що нам може обійтися новообраний президент Володимир Зеленський. Далеко не у два мільярди доларів, претензії на які уже заявив Ігор Коломойський.
А чинний президент? Якраз у нього шансів стати успішним реформатором набагато більше, але чи буде на це політична воля? Поки що її повною мірою не було. Але дуже сильно залежить саме від нас – чи вона з’явиться, запрацює? Думаю, результат першого туру – хороший стимул до цього. Є й ще випробувані рецепти: суспільний запит, активність, небайдужість, різноманітні форми протестів. Стан нинішньої влади такий, що вона не зможе не реагувати на це.
Але на заваді тут може стати наша роз’єднаність. Найгірша і найстрашніша тенденція нинішніх виборів – взаємні ненависть та зневага до прихильників різних кандидатів, найперше – лідерів перегонів. Ми, на жаль, забуваємо, що наш запеклий ворог, для якого саме існування нашої держави як більмо на оці, найперше зацікавлений у хаосі і нашому взаємному поборюванні. Владу, якою б вона не була, не лише варто, а й треба оцінювати, критикувати, а ще краще контролювати (механізми, напрацьовані у світі, поступово починають діяти і у нас), а за потреби й скидати. Але – ненависть! Це те, що руйнує не її, а нас! І коли я бачу, як вона буквально хлюпає у соціальних мережах, то боюсь, що ціна може стати непоправною.
Світлана ОРЕЛ
