Щороку напередодні чорнобильських днів, 26 квітня та 14 грудня, школярі Кропивницького пишуть твори, присвячені ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС, зокрема й своїм рідним. Написала його й учениця 9-Б класу кропивницького колегіуму Ярослава Рева – про свого дідуся Михайла Мохонька:
«Чорним птахом упала на наші тихі води і буйні трави біблійна зірка Полин. Упала в той час, коли український народ уже прокидався від тоталітарного летаргійного сну, коли вже розплющував очі. Впала й обпалила те молоде пробудження.
Буяла весна. Пізньої ночі нічого не віщувало лиха – тишу пройняв вибух…
Тридцять три роки тому, 26 квітня 1986 року, о 1:23:50 сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції – одна з найстрашніших у світовій історії техногенних катастроф. Горезвісний вибух забрав життя і здоров’я багатьох жителів України, Білорусі й Росії. Радіоактивна хмара вразила весь світ, приголомшила людей страшним розмахом не звіданої раніше біди, трагічні наслідки якої відчуватиме ще не одне покоління.
Про Чорнобиль молодь знає з романів, повістей, нарисів, статей, документальних фільмів. Мою родину також зачепила трагедія своїм лихим, безжалісним крилом. Я знаю про неї з розповідей очевидців-ліквідаторів аварії: дідуся і його побратимів.
Наша область відправила для приборкання зухвалого атома понад двадцять тисяч своїх синів і дочок. Серед ліквідаторів наслідків Чорнобильської аварії, в епіцентрі людської біди, був і мій дідусь Михайло Михайлович Мохонько. За час свого перебування в Чорнобильській зоні йому довелося побувати в багатьох військових частинах тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС, багато поїздити містами й селами. Враження від поїздок важкі, гнітючі. Дідусь згадує, що досі не може забути покинутих, безлюдних сіл, на вулицях яких бігали коти й собаки, залишені господарями. Враження апокаліпсису справляли місця захоронення забруднених радіацією машин, бронетранспортерів, автобусів та інших механізмів.
Не раз дідусеві доводилося зустрічатися з настороженим, навіть ворожим ставленням людей до ліквідаторів наслідків аварії. Якось в одній з київських перукарень їх відмовилися обслуговувати – боялися радіації, а в торговельних закладах не хотіли брати грошей, боячись заразитися радіацією. Але переважна більшість людей була щирою й доброзичливою.
…Зима, ніч, заметіль. Колона, рухаючись із Києва в зону відчуження, збилася зі шляху, відшукати дорогу було неможливо, машини миттю заносило снігом, залишатися на ніч в них було небезпечно, тому пішли навмання до найближчого села. Пізніше з’ясувалося, що то було Немішаєве. Постукали в першу ж хату – відчинила двері жінка років тридцяти п’яти, вона жила з донькою й не побоялася пустити до господи сімнадцятьох незнайомих чоловіків. Нагодувала чим могла, напоїла чаєм, залишила ночувати, усі спали покотом на підлозі. Довелося затриматися в Зої на дві доби: завірюха не вщухала. Я вважаю, що то був вияв безмежної людської доброти, душевного тепла й гостинності, притаманних українцям.
Як й інші наші краяни, дідусь гасив чорнобильський пекельний вогонь ядерної стихії, боровся з невидимим ворогом, бо не міг спокійно дивитися, як на попіл перетворюється наше майбутнє. Нині дідусь активно займається громадською діяльністю, він – інвалід-чорнобилець першої категорії, один з ініціаторів створення нашої регіональної організації «Союз Чорнобиль», очолює міську ветеранську організацію «Союз Чорнобиль України».
З нагоди тридцять третіх роковин Чорнобильської трагедії група ліквідаторів з нашого міста відвідала зону відчуження. І знову сумні спогади… Я слухаю їх з вуст дідуся й мами та вкотре переймаюся бідою, яка стала болючою пересторогою для всього людства. Вірю: ніхто не забутий, ніщо не забуте, Чорнобиль – незагойна рана.
Дзвони Чорнобиля не замовкають. Трагедія не віддаляється, вона щодень стукає у двері – вибухом захворювань, спустошеними землями, людським горем. Ми маємо пам’ятати тих, кого спалив Чорнобиль. Маємо допомогти відчути себе повноправними громадянами тим, хто нині дивиться на світ через лікарняне вікно. І мусимо сказати правду для всіх. Правду про вигорілу зону на планеті Земля.
У серцях людей досі звучить відлуння тих трагічних подій. Ми не маємо права забувати про самопожертву героїв, які пройшли через усі кола ядерного пекла задля збереження життя і здоров’я прийдешніх поколінь. Будьмо ж гідними їх, шануймо тих, хто сьогодні поряд з нами і хто вже пішов від нас.
Усе може рідна земля: зігріти, напоїти й нагодувати, але не може одного – захистити себе. Це великий і почесний обов’язок тих, хто на ній живе. Бережімо від чорнобилів Землю!»
