До надзвичайно делікатних тем відносять національне питання. Однак навіть у США, країні, яку називають „плавильним котлом народів”, етнічне походження людей обговорюється більш відкрито, ніж у будь-якій іншій. Підраховано, що з 295 млн. її мешканців, 42 млн. – іспаномовні вихідці з Латинської Америки, 38 млн. – афроамериканців (негрів), американців азіатського походження – 12 млн. Решта населення США – близько 200 млн. – білі, вихідці з Європи. Є навіть статистика про те, чиїми нащадками вважають себе сучасні американці. Виявляється (і це певна несподіванка) найбільше в Америці мешкає нащадків німців – 48 млн., на другому місці ірландці – 44 млн., на третьому – вихідці з Великої Британії(англійці, шотландці, валійці) – 37 млн.; далі йдуть італійці – 26 млн., поляки – 10 млн., євреї – 6 млн., українці та росіяни – по 5 млн., голландці – 4,5 млн. і т.д.
Зрозуміло, що у нас в Україні така статистика відсутня з багатьох причин. Коли виникне у ній потреба, зробити це буде вкрай важко. Адже цікавитися історією свого роду, якщо він, звісно, не робітничо-селянського походження, в СРСР не заохочувалось
...Якось гортаючи таке, здавалось би, специфічне видання, як „Херсонские Епархиальные Ведомости” (виходило двічі на місяць з 1859 по 1918 рік), натрапив на невеличку статтю під інтригуючою назвою „Русские не русского происхождения”. Мова йшла про винятково велику кількість представників інших націй та народностей у творенні російської культури і науки. Перелік видатних імен, наведених у статті, без яких неможливо уявити історію Російської імперії, виявився напрочуд довгим і вражаючим. Наведемо лише деякі.
Батько законодавця нового російського правопису Я.Грота – голштинець-лютеранин; О.Востоков, який створив слов’янську філологію та уклав словник церковнослов’янської мови, народився у німецькій родині і справжнє його прізвище – Остенек; М.Греч – укладач першої російської граматики – напівчех, напівнімець...
Російські билини досліджували В.Міллер та О.Гільфердінг – німці за походженням. Укладач знаменитого тлумачного словника російської мови В.Даль – за батьком напівданець, за матір’ю – напівфранцуз і напівнімець. Історію Російської держави писали татарин М.Карамзін, молдаванин М.Бантиш-Каменський, німець О.Шильдер, напівукраїнець М. Костомаров, поляк В.Антонович.
Що стосується письменників, то серед них майже немає етнічних росіян. Автор епічної поеми „Росіада” М.Херасков був валахом, поет-сатирик А.Кантемир – молдаванином, байкар І.Хемніцер – син вихідця із Саксонії, автор „Ябеди” граф В.Капніст – з греко-італійського роду, Д.Фонвізін – з німецького; О.Радищев, Денис Давидов, І.М’ятлєв, Г.Державін, М.Огарьов – нащадки татарських родів; О.Грибоєдов, Ф.Булгарін, Є.Баратинський, Н.Кукольник – поляки. Предком поета Ф.Тютчева був кримський генуезець Тутче, який переселився до Москви у 16 ст. Мати В.Жуковського була туркенею, Л.Толстой та М.Салтиков-Щедрін походили з німецьких родів. Автор всесвітньо відомого романсу „Очи черные” Є.Гребінка, так само як і геніальний М.Гоголь, з якого вийшла вся російська література другої половини 19 століття, – українці. Ф.Достоєвський, творчість якого справила величезний вплив на світову літературу, – білорусько-українського походження. Поети Б.Пастернак, О.Мандельштам, Й.Бродський та багато інших – євреї.
Коли Анну Ахматову якось запитали, чи користується вона підрядником, коли перекладає з української мови, поетеса гордо відповіла: „Вы забываете, что моя фамилия – Горенко!” Українцями за походженням були також В.Маяковський, В.Хлєбніков та багато інших.
Ну, а про те, що у О.Пушкіна – ефіопське коріння, а у М.Лермонтова – шотландське, відомо кожному школяреві.
Трохи додамо від себе про російських композиторів. Українцями за походженням були зокрема Д.Бортнянський та П.Чайковський, а пріз- вище М.Мусоргського походить від грецького слова „мусоргос”, що значить співак, музикант. Те ж саме можна сказати про російських художників, скульпторів чи архітекторів.
Звісно, ніякої антиросійської спрямованості та публікація не мала, як не видавалась дивною чи образливою така постановка питання. Навпаки, цей феномен російської державності розглядався, як факт, яким можна пишатися, як свідчення сили і привабливості російського народу, зрештою, як доказ того, що змішані шлюби „способствуют появлению на свет людей весьма энергичных и способных к высокой деятельности”. Віддаючи належне корисності для людства змішаних шлюбів, все ж зазначимо, що нової людської спільноти, якоїсь „нації космополітів” внаслідок цього не виникає.
Діти від змішаних шлюбів, як правило, обирають національність одного з батьків. А культивована комуністичними ідеологами спільнота під назвою „радянський народ” насправді лише маскувала тотальну русифікацію, передусім українців і білорусів.
Отут і виникає питання, чи не є доля Росії в етнічному відношенні винятком на тлі інших держав? Тим паче, що стаття, на яку ми посилаємося, є лише відгуком на книгу відомого російського літературознавця, поляка за походженням, С.Лібровича (1855-1918) „Нерусская кровь в русских писателях”, яка зацікавила навіть Льва Толстого (її примірник виявлено в яснополянській бібліотеці). Доречно нагадати, що династія Романових, яка правила Росією понад 300 років, була в етнічному відношення більше німецькою, ніж слов’янською.
Так-от, навіть особливо не заглиблюючись в історію питання, виявимо, що етнічно чистих, якщо можна так висловитись, національних культур світового значення просто не існує. Приміром, вагомий внесок в англійську літературу зробили ірландці (Томас Мур, Бернард Шоу, Оскар Уайльд та ін.), шотландці (Вальтер Скотт, Джеймс Макферсон, Роберт Бернс і т.д.), уродженець України, поляк Джозеф Конрад (Теодор Юзеф Коженьовський). Багато б втратила французька література, якби в ній не було О.Дюма-батька, що має африканське коріння; поляка Гійома Аполінера (В.Костровицького), румуна Ежена Іонеско. Та й сам імператор Наполеон Бонапарт, який своєю конституцією („кодекс Наполеона”) заклав фундамент існування буржуазних держав, був корсіканцем.
Німецька та австрійська культури своєю славою, не в останню чергу, завдячують євреям Генріху Гейне, Ліону Фейхтвангеру, Томасу і Генріху Маннам, Зігмунду Фрейду та Францу Кафці, поляку за походженням Фрідріху Ніцше.
А в цілому, очевидно, що в данному випадку маємо справу з об’єктивними процесами, які сприяють розвитку цивілізації. Всі народи світу постійно щось віддають одне одному і, відповідно, щось запозичують, в результаті чого відбувається взаємозбагачення національних культур. У цих процесах новонавернені (назвемо їх неофіти), безумовно, відіграють провідну роль. Потрапляючи в інше культурно-мовне середовище і освоюючи його, вони часто виступають основоположниками нових вчень, напрямків та ідей.
Якщо спробувати визначити народи, які переважно віддавали іншим кращих своїх представників, то тут поза конкуренцією будуть євреї, а за ними, гадаємо, мають розташовуватися українці та поляки. Звертає на себе увагу, що це народи, які не мали або на якийсь час втрачали власну державність. Втім, внесок українців у державотворення інших народів (а надто Російської імперії) заслуговує окремої розмови. Напрочуд влучно про це сказав наш земляк (уродженець м. Долинської), поет української діаспори Петро Косенко в одному зі своїх сонетів:
...За кого не вмирав хоробрий мій нарід,
Яких не розтоптав народів і свобід,
Де не освоював пісків, боліт і прерій,
Щоб залишитися самому жебраком?
Дисциплінований творець чужих імперій,
Ще й досі нидіє він вдома кріпаком.
Давайте спробуємо подивитись на українську культуру в іншому ракурсі: з точки зору участі в її творенні неофітів, тобто представників інших народів. На жаль, подібні дослідження в Україні, наскільки нам відомо, поки що відсутні. І зрозуміло чому!
А раптом „малороси” та „хохли”, дізнавшись, що зраджені ними українська мова і культура стали рідними для багатьох людей іншого походження, якщо не прозріють, то принаймні замисляться! Що ж змушувало їх, людей, як правило, високоосвічених, вихованих на російській літературі, знавців кількох європейських мов, робити вибір на користь української? Певно, цьому, насамперед, сприяла незатьмарена кількасотлітньою русифіка- цією свіжість сприйняття, відчуття самобутності та древності культури українського народу. Ні слави, ні популярності художньо обдарованим неофітам це не могло принести. Росія століттями боролась з так званим „українським сепаратизмом”. „Геній в умовах заблокованої культури” – так вичерпно точно наша видатна поетеса Ліна Костенко визначила творчу долю геніальної Лесі Українки та й свою власну. Ну, ніяк Росія не була зацікавлена в тому, щоб пропагувати українську літературу, аби вона посіла гідне місце у світовому літературному просторі. Видатний російський філософ Г.Федотов (1886-1951), висланий більшовиками разом з іншими інтелектуалами з Росії у 1922 році, вважав це чи не головною помилкою царського уряду. „Українське питання”, на його думку, вирішило б надання Україні національно-культурної автономії.
Неофіт, який присвячував себе українській справі, вважався диваком, ризикував опинитися в ролі ізгоя. І все ж сміливців було достатньо, і це один з феноменів української культури, який свідчить про її повноцінність і повнокровність. Наведемо хоча б декілька прикладів самовідданного служіння Україні людьми, які не були українцями за походженням.
Микола Аркас (1852-1909) – автор знаменитої „Історії України-Руси” (1908), композитор (опера „Катерина”, 1891) та культурно-освітній діяч (очолював „Просвіту” в Миколаєві) – грецького походження. Геніально обдарований український учений-енциклопедист Сергій Подолинський (1950-1891) по материнській лінії походив з татарського князівського роду Кудашевих (один з маєтків знаходився у Малій Висці). Його двоюрідними братами були Микола (1874-1948) і Сергій (1860-1914) Бердяєви. Перший став видатним російським філософом, а другий – українським поетом і публіцистом. Поляком за походженням був класик української поезії Максим Рильський. Український поет, літературознавець і перекладач Освальд Бургард (1891-1947), більше відомий за псевдонімом Юрій Клен, – з родини німецьких колоністів. Ще один яскравий представник „розстріляного відродження”, поет Майк Йогансен (1895-1937) – скандинавського походження. Навіть сам лідер українського відродження 20-30-х років Микола Хвильовий (1893-1933), який висунув гасло „геть від Москви”, по батькові – росіянин, і його справжнє прізвище Фітільов. Письменниця Наталена Королева (1887- 1966) народилась в Іспанії, починала писати французькою мовою, перейшла на українську... в 31 рік (!); написала нею низку високохудожніх творів історичної тематики. Педагог та громадська діячка Софія Русова (1856-1940) була шведкою по батькові (Ліндфорс) та француженкою по матері (Жерве). Вона, до речі, залишила теплі спогади про Єлисаветград та місцевих українофілів (у 1883 році півтора місяці жила на квартирі І.Тобілевича). Кримсько-татарського походження видатний вітчиз- няний учений-орієнта- ліст, мовознавець та поет Агатангел Кримський (1871-1942).
Навіть гетьман Пилип Орлик (1672-1742), автор першої української Конституції, народився у литовсько-чеській родині. Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973) був росіянином за походженням, а невтомний пропагандист ідеї „самостійності України” Микола Міхновський (1873-1924), філософ Вячеслав Липинський (1882-1931) і митрополит Андрій Шептицький (1865-1944) були поляками.
Продовження "БО ВСЕ НА СВІТІ ЛИШЕ ПІСНЯ НА МОВІ УКРАЇНСЬКІЙ" Частина ІІ
Володимир БОСЬКО
