Напередодні Дня автомобіліста і дорожника, яке ті відзначили в останню неділю жовтня, і міські урядники, і "Вечірня газета" привітали їх із професійним святом.
У міській раді Кропивницького 28 жовтня секретар міської ради Андрій Табалов, керуючий справами виконавчого комітету міської ради Альвіна Бондаренко та начальник міського управління розвитку транспорту і зв’язку Олександр Вергун зустрілися з автомобілістами.
Водій щасливої
маршрутки
Побачивши за кермом Юрія Бурлу, кропивничани, які часто їздять у мікроавтобусах 55-го маршруту, одразу ж веселішають. І є від чого, адже він не лише приязний з пасажирами, а й читає їм вірші, розповідає притчі, молодим бажає кохання, а старшим людям – здоров’я.
Після того, як Юрієві Миколайовичу заступник начальника міського управління з розвитку транспорту і зв’язку Микола Цирфа та гендиректор КТ "Автолегіон – Варварської Ю. В." Олександр Завітневич вручили на зупинці "Лісопаркова", кінцевій 55-го маршруту, грамоти за сумлінну працю та у зв’язку з професійним святом, кореспондент "ВГ" поспілкувався з ним та переконався, наскільки приємно й весело їхати із цим водієм, який за кермом уже майже сорок років, хоча й навчався в інституті на агронома.
– Чим же Ви так прихилили до себе пасажирів, що від багатьох знайомих і незнайомих людей чую про Вашу щасливу маршрутку? – перше, що запитав у народного героя-водія.
– Та, мабуть, тим, що по-хорошому ставлюсь до людей, бажаю їм добра, тепла, любові. А вони – сміються, радіють. Особливо молоді: як про кохання скажеш, то дуже радіють. А пенсіонерам бажаю, передусім, здоров’я, я ж дивлюся, хто в салоні. Пасажири на все це реагують добре: усміхаються, кажуть: "Ви – найкращий, хоч до рани прикладай…"
– І що ж спонукає Вас до такої "творчості"?
– Зараз важке життя, то хіба складно людині сказати добре слово? А скажеш його – і легше вже їй стає. У кожного якісь турботи: то грошей немає, то здоров’я, то ще якісь негаразди. Мої постійні пасажири вже звикли до того, що в мене так весело. А нові спочатку дивуються, а потім кажуть: "Треба запам’ятати цей автобус, щоби в нього знову потрапити!"
Розповідаю вірші, наприклад, ось такий Ліни Костенко, дуже повчальний для молоді: "Кохай! Бо час тебе не жде. Він забирає твої дні і ночі. Кохай, допоки тіло спрагле й молоде. Бо в старості кохають тільки очі…" Після цього кажу: "Вірш Ліни Костенко, а читав Юрій Миколайович". І всім одразу і приємно, і є про що подумати. У дітей питаю, яких "ввічливих" слів їх у школі навчили. Хто першим скаже "дякую", "будь ласка", тому гроші за проїзд повертаю.
– Оце так! Неочікувана винагорода…
– Коли перевозив пасажирів з Новоолексіївки, то там узагалі часто люди в борг їздили: як сьогодні немає грошей, то завтра віддасть. І завжди віддавали, такі-от чесні.
– А чому Ви агрономом не стали, адже навчалися цій професії?
– Кохання завадило. Мою майбутню дружину направили після закінчення м’ясомолочного технікуму в Білій Церкві на роботу до Кіровограда. А я з нею зі школи дружив, вона мене із армії чекала, тож не довчився і приїхав до неї. Уже тут закінчив машинобудівний технікум, але життя так склалося, що пішов працювати водієм. А професію цю опанував ще до армії на водійських курсах при ДТСААФ в Умані…
На цьому наша розмова завершилася, бо в Юрія Бурли закінчився час перепочинку, і він під’їхав до зупинки. За той невеликий час, доки ми їхали в центр міста, він встиг і привітати пасажирів у його щасливій маршрутці, і розповісти дівчатам, що саме сьогодні їх поцілують і що це зовсім не страшно, і провіз безкоштовно дівчину на іншу зупинку та розповів їй, на який автобус їй треба пересісти, щоб доїхати до Європейського ринку, і ще багато чого хорошого зробив. А пасажири всміхалися, сміялися, радісно перезиралися між собою, навіть переходили на українську мову, бо саме нею спілкується Юрій Миколайович, а також дякували, виходячи з автобуса, йому за те, що дарує людям радість.
З піснею в салоні
Після зустрічі й поїздки з Юрієм Бурлою настала черга привітати зі святом автомобілістів та дорожників і кондуктора КП "Електротранс" Ніну Подопригору. Начальник служби руху тролейбусного парку Світлана Березовська розповіла про співочого кондуктора, який не лише співає для пасажирів, а й настільки заряджає їх своєю енергією, що ті підхоплюють за нею пісню – і тролейбус перетворюється на пересувний майданчик з пасажирами-"хористами".
– Ніна Степанівна працює в нас із 2007 року. Вона відповідальна, завжди відгукується, коли потрібно замінити кондуктора, який захворів чи з якихось інших причин не зміг вийти на роботу, – зазначила Світлана Олексіївна. – Не кожна людина може працювати кондуктором, для цього треба мати хист, любити людей, якими б вони не були. І саме такою є наша Ніна Степанівна. Тролейбусами в основному користуються люди похилого віку, пільговики. Кому важко з ними працювати, той надовго в нас не затримується…
Невдовзі прийшла й сама співоча кондуктор. Привітавши її з прийдешнім професійним святом, цікавлюсь її трудовим шляхом, тим оригінальним стилем роботи, який вона започаткувала в тролейбусному парку.
– Складається враження, що Ви у своїй нинішній професії вже давним-давно, бо й пасажири, і керівництво відзначають Ваше вміння працювати з будь-яким пасажиром…
– Кондуктором я стала вже тоді, коли вийшла на пенсію. А доти, після чотирирічної роботи в дитсадку, відпрацювала бригадиром, майстром, начальником цеху 27 з половиною років на комбінаті з виготовлення будівельних матеріалів, що на вулиці Мурманській.
На пенсії не захотіла сидіти без діла, тож коли випала нагода, прийшла до тролейбусного парку, аби влаштуватися кондуктором. І як вийшла 17 травня 2007 року на лінію, так і працюю до сьогодні. Швидко знайшла спільну мову з пасажирами, бо завжди перебувала серед людей. На комбінаті ми і працювали, і співали, бо треба було й норму виконати, і настрій хороший для роботи створити.
– То пристрасть до пісні – ще з попередньої роботи?
– Та ні, це в мене з дитинства. Скільки себе пам’ятаю – завжди співала. Як тільки починала співати в тролейбусі, то люди спочатку насторожено ставилися до цього, але згодом підхоплювали. Я і з молоддю знаходжу спільну мову, особливо ввечері, коли старшого покоління в салоні вже немає: співаємо з ними ті пісні, які їм більше подобаються. А особливо їм до вподоби пісня про кондуктора. Пенсіонери ж перевагу віддають ліричним, заспокійливим пісням.
Зважаю на настрій пасажирів, спочатку пісню переважно підхоплюють два-три-чотири пасажири, а там і десяток приєднується. Хоча зараз важче із цим, бо все ж війна у країні. Подивишся – один у сльозах, інший, хтось у чорній хустці. То значить – не буде пісні. Оцінюю ситуацію. Когось обніму, пригорну, щось приємне скажу людині. Така вже моя робота, моє кредо, моє покликання.
– А на замовлення співаєте?
– І таке буває. А зараз от пасажири вже запитують, чи до Нового року вже готовий репертуар. Бо кожної пори року – різні пісні: осінь своє бере, зима – своє. Узимку співаємо колядок, їх усі люблять. І депутати міської ради, коли їхали в перший пологовий будинок, також їх співали. Трапляється, що заходить пасажир з гармошкою, тоді співаємо вже під гармошку. Чого ж людям не дати можливості трохи душу свою звеселити? Адже головне для мене на роботі – щоби пасажири не сварилися, щоб поступливість була, адже в кожного свій характер, свої вподобання…
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА
