Черговий гостинець нашим воякам на Донеччину відвезли наприкінці минулого тижня представники благодійної організації "Кіровоград-Самопоміч" (голова – Володимир Медвідь). Волонтери передали бійцям 57-ї мотопіхотної бригади і її 34-го батальйону, дислокованих у Костянтинівці та Дзержинську відповідно, харчі й автомобіль. Цього разу продовольча допомога (овочі, крупи, олія, сало, домашня консервація тощо, загальна вага – не менше двох тонн) була від громади Аджамки Кіровоградського району – села, близько шістдесяти жителів якого зараз зі зброєю в руках захищають Україну. Збиралося це добро аджамськими волонтерами на чолі з Тетяною Зубенко. Машину ж, УАЗик-"таблетку", для воїнів "дістав" великосеверинівський сільський голова Анатолій Мороз, робочого стану вона набула завдяки обознівському сільському голові Олександру Михальському та товариству "Кіровоградська сільгоспхімія", очолюваному все тим же Володимиром Медведем. Разом з представниками БО "Кіровоград-Самопоміч" на Донбасі побував кореспондент "Вечірки". Зустрівшись із воїнами-земляками, він розпитав, як їм служиться.
…Дружині не розказував до останнього
– Нормально служиться, – запевнив 53-літній сапер Віктор Богуненко. І розповів, що до мобілізації служив у 2-й пожежній частині Кіровограда.
– Мобілізували мене до війська наприкінці серпня минулого року за моїм же бажанням, – згадав Віктор далі. – Щоправда, заяву з проханням взяти в армію я подав ще навесні, та мене двічі відправляли з військкомату з такими словами: "Іди, діду, додому, няньч онуків". До речі, їх, онуків, у мене – четверо… Отже, наприкінці літа мені нарешті вручили повістку. Відповідно до неї, мені треба було прибути у військкомат з речами о дев’ятій ранку 31 серпня. Дружині про це я сказав увечері 30-го. Вона розсердилася. Спали в різних кімнатах. Та вранці помирилися. Я таки вирушив до військкомату. І на свято першого дзвоника до внучки Віки (вона в перший клас йшла) не потрапив. Потім нас, мобілізованих, у Канатовому навчали бойовим діям. З листопада ми – тут, на Донеччині. Служба – як служба. У нас, саперів, – свої завдання. Ставимо міни на полях, щоб ворожі танки не пройшли. Береш чотири міни по десять кіло кожна і – по полю, по болоту з ними… За потреби знімаємо міни, переставляємо їх. І сигнальні ракети ставимо. Вони спрацьовують, коли хтось поряд проходить. Буває, це – ворог, а буває – звір.
– Не вистачає чого нам? – перепитав Богуненко кореспондента.– Ось зима не за горами, а бензопил, щоб напиляти дров, нема. Немає й зварювального апарата, необхідного для ремонту техніки. А харчів нам вистачає. Якщо нема домашніх, від волонтерів, – у їдальню йдемо. Волонтерам ми дуже раді. Та вони раніш частіше до нас приїздили. Мабуть, і "на гражданці" важче стало жити…
– Наша армія – зовсім не така, в якій я колись служив солдатом строкової, – сказав Віктор на прохання кореспондента порівняти порядки в теперішній українській армії і радянській. – Дідівщини немає, хоча тут є багато дідів у буквальному значенні цього слова. Навчаємо молодших, як і що треба робити, допомагаємо їм. І робота, яку ми тут виконуємо, – не марна. Наприклад, треба викопати бліндаж, укріпити його. Якісно зробиш це – у тебе більше шансів вижити. А в радянській армії як було? Солдат без роботи вважався злочинцем. Нехай хоч ломиком підмітає плац, аби вморився. І дідівщина була...
Також Віктор Богуненко показав встановлену на території, де розквартировано 57-у бригаду, табличку на честь загиблих її воїнів. Серед них – і наші земляки.
– Це Віталя Лашкул, Віталя Іскандаров, Женя Шверненко, – сказав Богуненко. – Вони загинули перед Новим роком, у різних місцях, куди їх відправили на виконання бойових завдань. А ще є поранені з нашої ж бригади, вони по госпіталях зараз...
Хоч і не до йоги, на умови не нарікає
Віталій Ланецький, з яким кореспондент "Вечірки" зустрівся далі, з двома із вказаними на тій табличці – Євгеном Шверненком з Рівного та Віталієм Іскандаровим зі Світловодська – мешкав у одному наметі.
– Хороші, надійні хлопці були, – каже Ланецький.
Сам він служить тут фінансистом. І довірили Віталію фінанси з огляду на його домібілізаційне минуле – чоловік, якому вже за сорок, працював у банку.
– Молодим я служив у радянському "стройбаті", – згадав він. – Коли демобілізувався, то думав, що ніколи не одягну солдатську форму. Та коли почалася оця війна, добровільно звернувся у військкомат з проханням мобілізувати мене. Першого вересня мене призвали. Тут я – з 29 листопада минулого року. Чи відмовляли мене рідні від служби? Так, сестра прочухана дала. Я не піддався їй. Сам я – розлучений, син мій – дорослий. Так що, воювати мені можна...
– Ти розпитай у Віталія, як він йогою займається, – у нашу з Ланецьким розмову втрутився Олександр Гуйван – старший волонтерської групи, з якою прибув у 57-у бригаду автор цих рядків.
– Та зараз не займаюся, – трохи знітився фінансист. – Не до йоги. Хоча умови для служби, вважаю, тут – нормальні.
От би ще змінну форму!
Олександр Чорнуха, який кореспонденту "Вечірки" трапився наступним, – із Созонівки Кіровоградського району. Там у нього – дружина і донька.
– Аліна недавно закінчила дев’ятий клас, – розповів Олександр. – Звісно, скучив і за нею, і за дружиною, і за батьками. Чекати зустрічі залишилося недовго – через два місяці виповниться рік моєї служби…
– Чого нам не вистачає? – перепитав Чорнуха. – Формених одягу, взуття. Одного комплекту замало. Особливо якщо ти – в окопі і форма – намокла. Решта в нас є – і їжа, й патрони. А в газеті напишіть, що ми як "мочили" сепаратюг, так і "мочитимемо".
Служитиме, скільки треба Україні
28-літній Олександр Доній розповів, що у Кіровоградський військкомат звернувся з проханням його мобілізувати у березні 2014-го, майже одразу після Майдану, активним учасником якого він був. Тоді ж Олександра і призвали.
– Батьки, дружина були проти того, щоб я ішов на війну, – згадав Доній. – Та відмовити мене було їм не під силу. І от 19 березня цього року настав час мого "дембелю". А за десять днів до того я подав командиру частини рапорт про те, що бажаю служити далі – за контрактом. Моє прохання задовольнили. Я – не з тих, хто вважає, що, відслужити рік – значить, виконати свій обов’язок перед народом. Адже за дванадцять місяців, протягом яких я служив як мобілізований, тут, на сході країни, нічого не вирішилося. На який термін я уклав контракт? У папері написано: "до закінчення особливого періоду"…
Також Олександр Доній попросив автора цих рядків подякувати на сторінках газети від його і товаришів імені учням та вчителям загальноосвітньої школи № 20 Кіровограда, які регулярно надсилають їм, воякам, різні необхідні речі – від цигарок до маскувальних халатів.
"Петре, ти?" – "А хто ж іще?"
Петра Якушева автор цих рядків піймав недалеко від блок-посту, де, як дізнався згодом, за півтори доби до цього вівся дуже жорстокий бій (волонтери БО "Кіровоград-Самопоміч" практикують розвозити гостинці і по крайніх позиціях наших військ). Впали в око грізні обладунки цього не дуже молодого вояка (мабуть, уже є п’ятдесят). Та Якушев виявився не з говірких. Про недавній бій він і пари не пустив з уст. Ось усе, що вдалося випитати в Петра: мешкає в Кіровограді у багатоповерхівці на вулиці Бєляєва, там його чекають дружина Ольга і син Максим, який недавно закінчив школу.
– Нормально нам тут служиться, виконуємо укази Головнокомандуючого, – з усмішкою промовляв вояк. Раптом підійшов Олександр Гуйван, який вигукнув: "Петруха, ти?!" "Я, звісно, а хто ж іще?" – відповів той. Виявилося, Якушев у минулому – підлеглий Гуйвана по міліцейській роботі.
Трохи згодом від товаришів Якушева автор цих рядків дізнався, що той на військовій службі – уже більше року і має повне право вирушати додому, але на прохання командування залишився в частині і продовжує воювати.
"Толя Шумило був моїм другом"
З 25-літнім Володимиром Неклегою кореспондент познайомився на зворотній дорозі в Кіровоград. Командування частини відпустило Володю на “побивку”, і він попросив волонтерів "підкинути" його в рідні краї. Сам Неклега – зі Смоліного, що в Маловисківському районі, там працював на шахті. У 2010 році Володимир відслужив строкову. А торік у серпні одягнув солдатську форму як мобілізований. По дорозі Володя розповів про кілька випадків зі своєї служби. У тому числі – про те, як на його очах загинув товариш – Анатолій Шумило із Запорізької області.
– Це сталося 17 лютого поблизу Дебальцевого, біля нас розірвався снаряд, яким Толю розірвало, – згадував Володя, показуючи на екрані своєї мобілки фото друга, зроблені незадовго до його загибелі. – Я час від часу телефоную рідним Толі. Відчуваю обов’язок підтримати їх хоча б морально. А Президент нагородив Анатолія Шумила орденом "За мужність". Посмертно.
Записав Віктор КРУПСЬКИЙ
