8 вересня 1921 року на засіданні Чигиринського «райвоенсовещания» було розглянуто текст документа домовленостей з холодноярськими повстанцями про амністію. Проте навіть амністія значної кількості ватажків не припинила повстанської боротьби: «незгасимий вогонь Холодного Яру» і далі палав під проводом вже нових отаманів.
Вимушену амністію холодноярців зумовила низка не сприятливих для повстанців чинників. На початку 1921 року повстанці Холодного Яру зробили спробу «відірватися від стріхи», тобто змінити тактику боротьби, яка полягала у веденні проти червоних локальної війни: від власного села і максимум до повітового центру. В лютому вони вирушили в рейд на захід з метою приєднатися до війська УНР для боротьби з більшовиками. Однак вояк армії УНР, якого вони випадково зустріли на Поділлі, повідомив їх про припинення боротьби з червоними та інтернування українського війська до польських таборів. Холодноярці були вимушені повертатися до «рідних стріх».
Суттєвою вадою повстанського руху в Холодному Яру була відсутність сталих контактів з українською владою та інформації про перебіг подій на фронтах визвольної боротьби. Намагаючись змінити ситуацію, отамани вирішили відправити до повстансько-партизанського штабу в Тарнуві людину, яка мала «зв’язатися, роздивитися, як там, оповісти, як у нас…» Вибір не випадково пав на Юрія Горліса-Горського, який брав участь у Першому зимовому поході, але через хворобу лишився в Холодному Яру в лютому 1920 року: «Поїдеш ти, Юрку. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся, як там і що до чого. Чого можемо сподіватися, чого ні. Тільки не барися. Щоб у квітні повернувся…»
Однак повернутися до Холодного Яру Горлісу-Горському не вдалося. Юрко Тютюнник – начальник повстансько-партизанського штабу та Юрій Отмарштейн, який безпосередньо керував підготовкою повстання, з недовірою поставилися до інформації, яку їм надав осавул Холодноярської бригади. Очільники антибільшовицького повстання вважали її недостовірною, такою, що применшує чисельність та військові можливості холодноярських повстанців. Вони порекомендували Горлісу-Горському повернутися в табір запорізької дивізії, де він раніше служив. Натомість до Холодного Яру направили іншу людину із завданням «перебудувати всю повстанчу працю». Один з працівників штабу пояснив це «необхідністю впровадження «нової системи в повстанчу роботу та бажанням уникнути безвідповідальної та безпланової отаманії».
Місцевим ватажкам керівництво повстансько-партизанського штабу не довіряло. Горліс-Горський згадував, що до холодноярців мав вирушити представник штабу на прізвище Кузьменко. Чи дістався той Холодного Яру, невідомо. Натомість у квітні 1921 року в Холодному Яру відбувся з’їзд отаманів за участі Миколи Бондарука, який назвав себе представником УНР.
Це зібрання завершилося конфліктом між Бондаруком та Водяним – смілянським отаманом, одним з провідників Вільного козацтва. Водяний пропонував негайно розпочати повстання, а Бондарук – очікувати наказу від повстансько-партизанського штабу. У відповідь Водяний назвав Бондарука «більшовицьким шпіоном» та закликав не довіряти йому. Конфлікт ледь не дійшов до стрілянини. Присутній на цьому з’їзді отаманів більшовицький сексот Непитай згадував, що Водяний залишив з’їзд отаманів зі словами:
«Попереджаю вас, панове, що це є не представник нашого уряду, а є шпіон від уряду Москви, який доведе і вас, отаманів, і вірне вам і Україні козацтво до повної загибелі».
Про подібний розвиток подій Горліс-Горський попереджав Юрія Отмарштейна, зазначивши, що в Холодному Яру «з призначенням незнаного там чоловіка на отамана не погодяться». І хоча частина холодноярців під впливом Водяного втратила довіру до Бондарука, він все ж залишався серед них протягом всього 1921 року, але належного авторитету так і не набув. Бондарук періодично конфліктував з іншими впливовими ватажками, то з Пилипом Хмарою, то із Ларіоном Загороднім. Ким насправді: був Бондарук – представником Повстанського-Партизанського штабу чи більшовицьким агентом – і досі невідомо.
У червні 1921 року після ліквідації Центрального Українського Повстанського Комітету та мережі повстанських організацій на Київщині, члени ЦУПКОМ(у) вирішили перенести свій штаб до Холодного Яру, однак цей план реалізувати не вдалося. Тим часом влітку 1921 року більшовики провели ряд успішних операцій і проти Холодноярської організації. Зокрема, вони вилучили у повстанців друкарську машинку, на якій друкувалися «контрреволюційні листівки»; знищили систему оповіщення в Холодному Яру, знявши монастирські дзвони та спаливши дзвіницю; домоглися капітуляції частини отаманів. Здавалося, що на серпень 1921 року потенціал масового повстанського руху вичерпався. Нова економічна політика та використання більшовиками голоду в Україні як зброї проти повстанців дали свої результати. Масштаби селянського опору більшовикам згасали. Серпень 1921 року також був вдалим для більшовиків у боротьбі з повстанським рухом в Україні. Червоним вдалося ліквідувати махновщину, змусивши батька анархії з боями пробиватися за кордон. Наприкінці було розстріляно Григорія Чупринку – відомого українського поета, одного з організаторів повстанської боротьби на Київщині.
Та й довгоочікуваного наказу про початок повстання від повстансько-партизанського штабу до холодноярської організації не надходило. В таких умовах все більше повстанців схилялося до думки «піти на амнестію». Більшовики всіма можливими засобами пропаганди спокушали повстанців скласти зброю.
Можливість повернутися додому вабила повстанців, втомлених важким тривалим партизанським побутом. Сексот Непитай, який протягом року перебував серед повстанців Холодного Яру та Чорнолісся, відзначав: «Задолго до августовской амнистии банда прекратила свои налёты, а сидела в лесу, выходя только за продовольствием».
Тим часом органи радянської влади продовжували виманювати повстанців з лісу. У одній з відозв про амністію зазначалося: «Будь-який бандит, який з’явиться до 1 серпня ц. р. і здасть зброю, понесе каяття, докаже вірною службою робітничо-селянській владі, буде помилуваний нею».
5 серпня 1921 року О. Шацілло – голова Чигиринського «райвоенсовещания» (такі «военные совещания» більшовики створювали у відповідних місцевостях для боротьби з повстанством) категорично заборонив застосувати репресії стосовно «добровольно явивившихся по амнистии лицам, состоявшим раньше в партизанских отрядах и к их родственникам, имеющим об этом соответсвующие документы».
Того ж дня, на спільному засіданні Чигиринського «райвоенсовещания» було ухвалено постанову:
«1) Для окончательных переговоров с повстанцами Холодного Яра делегировать Уполномоченного от уездревкома т. Блудова, который будет вести переговоры совместно с ком. Полка 225 2) Предложить Уездчека всё конфискованное имущество у повстанцев Холодного Яра, происходящих из села Мельники и ныне сдавшихся немедленно возвратить».
7 серпня 1921 року на амністію погодилася частина штабу холодноярців на чолі з отаманом Іваном Петренком:
«В местечке Жаботин, где происходил акт сдачи атаманов, повстанцев, вышедших из холодноярских лесов, встрелили музыкой оркестра, праздничным обедом и митингом. Советских работников, принимавших сдачу бандитов, поразил тот факт, что повстанцы, о которых советская пропаганда трубила как о грабителях, были «голы и босы».
Проте інші повстанські загони, що не склали зброї, намагалися використати перемовини з більшовиками на свою користь. 13 серпня 1921 року командир 25-ї дивізії Зомберг попереджав, що «остатки всевозможных банд остались и группируются в одну банду, которая благодаря всевозможным переговорам о сдаче находится в полулегальном положении и этим ей представляется возможным подкрепить свои силы в материальном отношении и сгруппироваться».
Холодноярці під час перемовин вимагали почесних умов припинення боротьби та гарантій збереження життя для себе та своїх родин. Про це свідчить доповідь секретаря Чигиринського парткому Блеєра про результати перемовин з окружним холодноярським Повстанкомом на засіданні Чигиринського «райвоенсовещания». Отамани добивалися від більшовиків повної амністії всіх повстанців та партизан без будь-яких винятків; медичної допомоги всім пораненим та хворим партизанам; вільного місця проживання на всіх теренах УСРР; допомоги лісом населенню, що постраждало від бойових дій між партизанами та Червоною армією. Амністія мала відбутися в Кам’янці (населений пункт на Черкащині поблизу сіл, де діяли повстанці – прим. авт.).
Також документ містить цікаву згадку стосовно одного з пунктів домовленостей: «На требование, что всё оружие должно быть сдано Сов. Власти, бандиты окончательного согласия не дали». Заслухавши текст угоди з повстанцями, чисельність яких становила до п’ятиста озброєних осіб, з них двісті кавалеристів, більшовики постановили: «Независимо от рода переговоров Военному Совету приготовиться к 9 числу к ликвидации банд».
Проте перемовини тривали ще сім днів. Близько сотні холодноярців таки пішли на амністію. Серед них були впливові отамани Семен Чучупак та Іван Деркач, члени холодноярського повстанкому Омелян Дзигар та Логвин Панченко.
Цікава деталь, яка є характерною для того часу: поняття «петлюрівець», «петлюрівщина», «петлюрівський» у більшовицький пропаганді стали символами боротьби українців не лише при розповіді про поточні події, а й про минулі. Згодом, у 1924 році, при поверненні до України навіть Михайла Грушевського назвуть «колись активним петлюрівцем», а у 1921 році у звіті кореспондента газети «Комуніст» розповідалося, що амністовані отамани в дитинстві виховувалися в … «петлюрівських просвітах!»
Виманивши повстанців з лісу, більшовицька влада швидко перестала дотримуватися домовленостей. Вже наприкінці жовтня 1921 року розпочалися арешти амністованих повстанців, які виявили бажання служити в підрозділах радянської міліції. Проте проведеною амністією вогонь Холодного Яру владі загасити не вдалося. Більшовики визнавали, що на відміну від інших центрів повстанського руху в Україні Холодний Яр наприкінці 1921 року продовжував залишатися «невблаганним ворогом» під проводом вже нових отаманів.
Уже 7 листопада 1921 року в одному з чекістських звітів про ситуацію в Холодному Яру зазначалося: «Бандитизм разрастается. Банда Загороднего уже насчитывает 60 человек». Серед тих, хто не припинив боротьбу, були також повстанці отамана Нагірного (Івана Савченка), з яким більшовики вели персональні перемовини про амністію, але безрезультатно. Вже після амністії частини повстанців загін Нагірного витримав у Матвіївці Чигиринського повіту (нині Черкаська обл.) кількагодинний бій з батальйоном червоних. Повстанці зазнали серйозних втрат, але зброї все одно не склали. В сусідньому Єлисаветградському повіті представники радянської влади, налякані активністю повстанців, що завжди активно контактували з холодноярцями, навіть скасували вибори до рад «до лучших времён».
Більшовики вкотре констатували: «Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своё существование именно очаги повстанства. Один за другим они продолжали сдавать свои позиции. И только Холодный Яр продолжал держать знамя возстания. К началу 1922 г. украинского бандитизма как факта государственного значения уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра, где он проявлял себя во всей красе».
Юрій МИТРОФАНЕНКО
Автор висловлює подяку дослідникам Олександру Солодару та Михайлу Шитку за матеріали та світлини, використані в статті.
Автор висловлює подяку дослідникам Олександру Солодару та Михайлу Шитку за матеріали та світлини, використані в статті.
