«Вечірня газета» вже повідомляла про жорстке вбивство таксиста, що сталося 27 березня нинішнього року в Кропивницькому. Через два дні по тому поліція затримала підозрюваних у цьому страшному злочині. Одному з них – всього лиш п’ятнадцять років, іншому – двадцять сім… Цих двоє нелюдів заради примарної наживи позбавили життя ще молоду людину (загиблому Жені Орлову було – і навіки залишиться - тридцять один).
Невдовзі після затримання, 3 квітня, Ленінський районний суд Кропивницького обрав для обох підозрюваних у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 115 Кримінального кодексу України (Умисне вбивство), запобіжний захід у вигляді тримання під вартою протягом двох місяців без можливості внесення застави. Ця стаття передбачає покарання – позбавлення волі на 15 років або довічне ув‘язнення. А 13 квітня стало відомо, що апеляційний суд Кіровоградської області випустив молодшого з них під домашній арешт, хоча прокуратура наполягала на триманні підозрюваного під вартою.
Ця новина шокувала й обурила матір і дружину по-звірячому зарізаного Жені. Вони бояться, що винні у загибелі їхньої найріднішої людини зможуть уникнути покарання, і знову й знову згадують ті жахливі для них дні, коли пропав їхній син та чоловік…
– Я вже три роки на заробітках в Італії, – розповідає мама Жені пані Людмила. – Щовечора зв’язувалася із сином. Він у мене дуже турботливий (язик не повертається сказати «був»), не хотів, щоб я хвилювалася зайвий раз, тому завжди, якщо не міг відразу відповісти, бо він же таксував у вільний від роботи час, а працював давно рятувальником, то передзвонював обов’язково: «Ма, все добре, не переживай!» От і того страшного вечора я подзвонила – телефон Жені вимкнений. Мабуть, після зміни відпочиває, подумала я. Серце нічого не передчувало… А серед ночі зателефонувала невістка, плаче: «Мамо, Женя зник!» Я її заспокоювала як могла, а коли на кілька хвилин задрімала, мені раптом привиділася велика дерев’яна лава, а на ній Женя лежить навзнак… І тут я зрозуміла – страшна біда до нас прийшла.
… Євген Орлов увечері 27 березня виїхав своєю старенькою «сімкою» таксувати. Старався підробити, щоб його маленький синочок, дружина не відчували ні в чому нестачі. Полагодив бабусин дім, в якому жив із сім’єю, – замінив вікна, поставив новий газовий котел, закупив усе для ремонту ванної кімнати. Але не встиг…
– Женя обіцяв довго не затримуватися. Десь до десятої поїжджу – і додому, сказав мені, – згадує молода жінка. – Ми з ним близько сьомої вечора по телефону поговорили востаннє. Я дочекалася десятої години – Жені все нема. Зателефонувала йому, але мобілка вже була вимкнута. Кілька годин чекала, час від часу набираючи його номер, але він мовчав. Тоді я подзвонила мамі чоловіка в Італію, а під ранок звернулася в поліцію…
Поліція тоді й установила, що останній сигнал телефону Євгена зафіксовано в районі аеропорту, на виїзді на знам’янську трасу, о 22.20. У диспетчера служби таксі правоохоронці з’ясували, хто в той вечір замовив машину Орлова. Виявилося – двоє кропивничан, один з яких – підліток. 29 березня їх затримали, а на околиці міста знайшли ВАЗ Жені, в багажнику якого лежало його понівечене тіло…
На допиті затримані розповідали, що спочатку планували пограбувати якийсь кіоск, але подумали, що там може бути сигналізація – небезпечно. Тому вирішили, що легше й безпечніше викрасти автомобіль таксі і продати його, до того ж, вони були впевнені, що в таксиста обов’язково якісь гроші будуть – подвійна вигода. Тож, підготувавшись – взяли ножа, замовили у диспетчера ввечері таксі. Коли Женя під’їхав до них, вони виманили його з машини під приводом, що треба покласти сумку в багажник. Нічого не підозрюючи, молодий чоловік вийшов із салону і повернувся до замовників спиною, щоб його відчинити. Тут-то його й ударили по голові, від несподіванки він упав. Далі його били й різали ножем безжалісно, по-звірячому…
– Син займався спортом, тримав себе у формі, сильний був, тому, судячи по ранах на руках, він не відразу здався, а оборонявся до останнього, – крізь сльози розповідає пані Людмила. – Кажуть, що на допиті ті звірі зізналися, що Женя, зрозумівши, чого вони хочуть від нього, просив їх забрати все, але не вбивати. Жити дуже хотів…
Чому вбивці таки не забрали машину? Як не дико це звучить із їхніх вуст – злякалися. Тому повантажили бездиханне тіло в багажник, виїхали за місто й покинули автомобіль на узбіччі. А самі повернулися кожен до себе додому, закривавлений одяг спалили – замітали сліди. Не допомогло. Через день за ними прийшли поліцейські. Одного з них затримали в освітньому закладі, де той навчався.
– Не стало сина, і моє життя ніби зупинилося теж, втратило будь-який сенс, стало пустим і непотрібним. Як існувати далі, заради чого? – побивається згорьована мати. – Я Женю не бачила три роки, працювала без відпустки в Італії, старалась заробити, щоб допомогти його сім’ї. Востаннє, коли з ним спілкувалась по скайпу, сказала: «Синочок, я тобі костюма такого гарного купила! Приїдете до мене в гості, забереш». Я все його й невістку вмовляла провідати мене, думала відпочинемо разом на морі… Хіба ж могла припустити, що в тому костюмі хоронитиму свою дитину! Ще думаю часто останнім часом: чому я змогла виховати гарного сина, а ті жінки, сини яких занапастили мого, виростили вбивць? І що казати моєму внукові, як пояснити чотирирічній дитині, що його тато вже НІКОЛИ до нього не прийде? Одного хочу – справедливого покарання вбивцям. Можливо, аж тоді мені стане легше на душі.
Світлана МИХАЙЛОВА
