Більше двадцяти років тому Григорій Ключка перебрався з облавсного центру на дачу. Там, у селі Мальовничому (за кільканадцять кілометрів від Кропивницького), немає електрики, а все його населення – Ключка і ще кілька сімей таких же дачників (корінних жителів не залишилося – повмирали, повиїжджали). Але Григорію таке життя подобається.
– Тут така тиша іноді, – хвалиться, – аж дзвенить!
– А не скучно одному? – цікавлюся.
– Нема коли скучати, – відповідає. – Та й привичний я до самоти. Тридцять років працював водієм. На яких машинах? Та на найбільших – КрАЗах, МАЗах! Моя жінка жартує: «Чим більша машина, тим дурніший шофер». Багато я попоїздив! Дочка, як їй вісімнадцять було, підрахувала, що, поки росла, я вдома був загалом тільки два з половиною року, це – зі сном. Якось дочка вирішила позначити на карті міста, де я побував. А я їй: «Відмічай ті, де я не був, їх менше». Що тільки не возив! Одного разу послали в Дніпропетровськ за тридцятьма кіло дроту. А вантажопідйомність КрАЗа – тридцять дві тонни. А одного разу забирав з Прибалтики брак нашого чавуноливарного заводу, машина ледве повзла.
На запитання, звідки в нього тут дача, що спонукало відмовитися від комфорту міської квартири, Григорій відповідає:
– Я – сільський, народився в Могутньому (село в Кропивницькому районі. – В.К.), а в п’ять років міським став. Тут, у Мальовничому, бував у молодості. Раніш воно Водяним називалося. Село було – як пісня. Людей жило багато, був свій колгосп. А втік я сюди з міста, бо сільські гени покликали. Та й зрозумів: тут легше вижити. Двадцять п’ять років тому городяни масово перебиралися в села. Тоді саме роздавали землю під дачі, під житлову забудову. Отримав ділянку і я. Побудував хату зі всякого непотребу.
– Але ж і багато селян у всі часи вибиралося в міста, – зауважую.
– Із села тікають ті, в кого є копійка, – стверджує Ключка. – А в село перебираються, щоб вижити.
Великих незручностей від того, що у Мальовничому немає електрики, Григорій не відчуває.
– Встаю і лягаю із сонцем, – каже. – А без телевізора можна жити.
Час від часу Ключка їздить у Кропивницький, щоб побачитися з дружиною (та мешкає у їхній квартирі), зарядити акумулятор мобільного, купити харчів. Його транспорт – кобилка Маринка, яку запрягає у воза.
– Маринка дешевше обходиться, ніж машина, – пояснює. – Нею й до товариша в сусіднє село їжджу, і місцевим дачникам, коли просять, перевожу якісь речі. Сам її й підковую. Подивився, як ковалі підковують, і навчився. У невмілого руки не болять. У мене й до Маринки коники були. Город кіньми не раз орав. Його офіційно 35 соток, а можна займати скільки заманеться. Мені подобається в землі колупатися.
– Дехто із сусідньої Катеринівки називає вас Робінзоном, – кажу Ключці.
– Робінзону було легше, – відповідає той. – Йому ніхто не заважав.
– Хто ж вам заважає?
– Пруться сюди всякі, щоб щось поцупити. Чорт-зна звідки й лізуть. Залиш оце все на тиждень – рознесуть. Я за такі речі можу п’ятака начистити, а то й голову відірвати. Але проти лома немає прийому. Якось сусідка опинилася в лікарні, а в її дворі уже лазять, курочать. Я – туди. Бачу: їх четверо, а це для мене багато. Записав номер їхньої машини, подзвонив у міліцію. Потім приїхали до мене, сказали: «Будеш гавкать, хату спалимо».
А ще Ключці заважають нічийні собаки, яких у Мальовничому розвелося дуже багато.
– Курей видавили, – бідкається. – Вони ночами тут гужують, шукають поживи. Раніше мав багато гусей, качок. Якщо їх тримати не в загородці, вдвічі менше їдять корму – але ж собаки подавлять! Тримав я і бджіл – так видохли, бо поля недалеко труїли, нас не попередили. А голубів куниця видавила.
І все ж Григорій Ключка задоволений життям на лоні природи.
– Друзі як приїздять, кажуть: тут так добре! – запевняє.
Віктор КРУПСЬКИЙ
