Після деякого затишшя у виставковій діяльності, пов’язаного з "мертвим сезоном", галерея "Єлисаветград" запросила на експозицію творів кіровоградського живописця Володимира Остроухова. Традиційного вернісажу не влаштовували.
Власник галереї Микола Цуканов пояснив це тим, що художник через стан здоров’я не налаштований на пишність відкриття своєї експозиції. На долю Володимира Івановича випало чимало випробовувань, особливо в останній час. Переніс тяжку хворобу, втратив дружину, про яку казав: "Вона – не просто моя дружина, вона – мій друг". А невдовзі загинув син. Таке воно, життя: старість, забутість, нудьга. Єдиний друг залишався поряд, вірна собака на ім’я Дік.
Іноді Дік у супроводі приятеля Володимира Івановича з’являвся в кафе "Богема" (коли воно ще існувало), де любила збиратися творча інтелігенція міста. Пес з розумними очима і добродушною вдачею швидко завоював симпатії і господарів і клієнтів модного закладу. Та це я – до слова, згадавши недавно побачену в Інтернеті фотографію красеня Діка, з яким подружилася в "Богемі".
Трагічні події в житті Остроухова було б непросто подолати, коли б не участь співробітників галереї "Єлесаветград", в першу чергу – її засновника Миколи Цуканова, котрі просто-таки змусили художника згадати про своє покликання. Взяли над ним, так би мовити, шефство. Приносили фарби, пензлі, допомагали в побуті. І продовжують це робити. Як результат – виставка в галереї. Умовно її приурочили до 50-річчя приїзду художника в місто, яке стало йому рідним на все життя. Родом Володимир Іванович з Примор’я, жив на Кубані, освіту здобув в Краснодарському художньому училищі, у Кіровограді працював у художніх майстернях і паралельно писав свої полотна, брав участь у виставках, співпрацював як художник оформлювач з московським видавництвом. У нинішній експозиції є картина, яку Остроухов створив у Кіровограді першою. А взагалі, як я вже зазначала, нинішня виставка презентує живопис останнього періоду, досить трагічного в житті автора, певно, саме тому загальний колорит цих полотен досить похмурий. Навіть коли художник пише картину на теми такого сонячного мистецтва, як цирк. Таких полотен у живописця цілих два, але обидва вони сублімують авторську експресію. Взагалі, як пояснювала мені мій "гід по виставці" співробітник галереї Оля Краснокутська, сам Володимир Іванович, ерудована людина, цікавий співрозмовник, називає себе останнім експресіоністом.
До речі, своїм картинам він не дав назв, так що фантазуйте. Симпатичне полотно невеликого розміру ми з Олею, не змовляючись, назвали "Весна". Це, здається, єдина робота, де не видно авторської похмурості. На думку чомусь приходять десь почуті рядки: "прощай, зелень літа". А втім, ми ж назвали її "Весна"…
"А ось цю картину, – ніби продовжила мої думки Ольга, – ми називаємо "Козел". "З гумором у вас все в порядку",- підтримала я свого "екскурсовода". А можна було б назвати, скажімо, "спляча красуня, якій приснився козел, коли закукарікав півень".
Та окрім жартів, картини художника Остроухова містять прихований зміст, який виникає бажання розгадати.
"Коли у 2012 році у нас відбулася перша виставка Остоухова, – доречно пригадала Ольга Краснокутська, – Володимир Іванович в інтерв’ю запевняв, що ніколи не мріяв бути художником. Пізніше, розбираючи його архів, ми знайшли лист до сестри, у якому він, ще восьмикласник, пише про свою мрію…стати художником".
Мрія здійснилась. І не зважаючи на те, що на долю цієї людини випало чимало випробовувань (і це не лише втрати останнього часу, хоч вони особливо болісні на даний момент), життя триває. І світ, згідно з народною мудрістю, – не без добрих людей. Микола Цуканов від імені своєї галереї подарував художнику "мобілку". Дрібничка, але тепер Володимир Іванович може спілкуватися зі світом. Для людини, котрій здоров’я вже багато чого не дозволяє, це важливо. У самого ж художника народжуються нові плани і проекти.
Просто біблейський висновок напрошується: по ділах наших судитимуть нас.
Валентина ЛЕВОЧКО
