Режисер і педагог, лауреат премії «Київська пектораль» заслужений діяч мистецтв України головний режисер обласного академічного українського музично-драматичного театру імені М. Л. Кропивницького Євген Курман обійняв нинішню свою посаду у вересні 2012 року, приїхавши до тодішнього Кіровограда на запрошення обласної влади. Маючи значний постановочний досвід у багатьох театрах, зокрема режисера-постановника Донецького національного академічного музично-драматичного театру, корінний киянин за сім років роботи в Кропивницькому зріднився з театром корифеїв, який став для нього не просто одним з етапів професійного шляху, а театром, розвивати який він вважає за честь і високу нагороду.
– Обійнявши посаду головного режисера нашого обласного театру після його капітальної реконструкції 2012 року, ви, Євгене Васильовичу, для багатьох у місті на початку асоціювалися із «донецькими», які тоді очолювали обласну владу…
– До Кіровограда, теперішнього Кропивницького, я приїхав займатися театральною справою. Тим, що роблю усе своє життя. Підбором кандидатів на цю посаду в капітально відремонтованому театрі займався відомий український театральний режисер і продюсер Сергій Проскурня, якого обласне керівництво вповноважило на це. «Євгене, відкривають, по суті, новий театр, є місце головного режисера. Я не бачу нікого на цю посаду, крім тебе», – сказав він мені. Гадаю, що до нього звернулася начальник управління культури облдержадміністрації Валентина Животовська, особисто знайома із Сергієм Владиславовичем, бо мала завдання підшукати грамотне керівництво для театру. Той знайшов і головного режисера, і директора – заслуженого діяча мистецтв України Володимира Єфімова. Потім він нас познайомив.
Можливо, для тодішнього голови облдержадміністрації Сергія Ларіна і тих, хто його оточував, моя робота в донецькому театрі, де працював певний час на посаді режисера-постановника (художній керівник театру вважав, що я гарний режисер і що йому в репертуарі потрібні мої вистави) з умовою, що мав ставити три вистави за два календарних роки, стала просто якоюсь додатковою позитивною рекомендацією.
Народився ж я в Києві й прожив у столиці багато років. Там у мене житло, донька, звідти моя дружина, яка разом зі мною працює і як декабристка їздить по світу. Поставив більше семи десятків вистав по всій Україні. Лише на самому початку своєї роботи був пов’язаний з конкретними театрами і зараз. А от поміж цим ставив вистави в Івано-Франківську, Одесі, Тернополі, інших містах, за кордоном, викладав у театральних закладах.
– Що привело вас на режисерську стежку?
– Важко сказати. Театром почав займатися ще в старших класах, коли потрапив доволі випадково до театральної студії. До мене звернувся Остап Ступка (тепер – народний артист України), який навчався в одній зі мною київській середній школі № 117 ім. Лесі Українки в паралельному класі. У студії не вистачало людини на епізодичну роль для вистави, тож він попросив допомогти. Я погодився й таким чином потрапив до студії, яку вів нині народний артист України, режисер, художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» Олексій Кужельний. Тоді його студійцями були зараз актор столичного Класичного художнього альтернативного театру Владислав Рождественський, заслужений діяч мистецтв України режисер-постановник Національної опери України Микола Третяк, заслужений артист України актор Київського академічного театру юного глядача на Липках Олександр Вілков, директор Київського камерного театру «Дивний замок» Олена Іванченко й інші вихованці. А з нашого класу в театральний інститут (зараз – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого) у різний час вступили п’ятеро: я, Микола Третяк, Катя Романова, Кіра Шпанько та Оксана Верещагіна. У театральний інститут вступила й моя молодша сестра Леся Самаєва, зараз – заслужена артистка України, яка до 10-го класу й не думала про театр, мала зовсім інші думки та вподобання. А у травні перед випускними екзаменами заявила, що хоче вступати на акторський факультет і попросила мене підготувати її до вступу. І виявилася дуже талановитою, гарною актрисою. Як-то кажуть, шляхи Господні несповідимі.
Потрапивши до театральної студії доволі випадково, у ній і лишився, мені почало подобатися, зрозумів, що в мене щось виходить. Але саме акторство мало цікавило, від самого початку вабила режисура. Однак розумів, що акторство – це шлях у режисуру, можливість збагнути те, що відбувається з актором на сцені. Тому вивчав і акторську майстерність. На акторський факультет з першого разу не вступив. І мене одразу почали сватати в інститут культури. Але нащо він мені, не хотів я ніякої культури! Мене цікавив театральний інститут. А то був час, коли студентів призивали в армію. Тож маючи можливість наступного року пробувати знову вступати (день народження в мене – у жовтні), не став цього робити, бо вчитися акторству треба в одного майстра, прожити з ним кілька років. Поміняти майстра – це дуже серйозна дезорієнтація. Розумів, що повернуся через два роки до іншої людини, якій, можливо, не сподобаюсь, яка б сама мене ніколи не вибрала. І мені, можливо, вона теж не сподобається. Тож пішов працювати учнем на завод «Арсенал», щоб зрозуміти життя. Здобув професію слюсаря механоскладальних робіт, допрацювався до другого розряду, після чого потрапив на строкову службу в морській піхоті на Чорноморському флоті – у Криму. Хоча у школі при ДТСААФ мене готували на водолаза, мав на той час тридцять годин стажу підводного плавання й отримав кваліфікацію легкого аквалангіста. Але після додаткових спеціалізованих медичних обстежень у Севастополі був відсторонений від професії водолаза, зокрема й через зависокий зріст. Це зараз із роками нижчаю, а тоді не влазив у легкий водолазний костюм. Його найбільша довжина – 189 сантиметрів, а в мене на той час зріст був 193. Кілька днів погуляв по призовному пункту, аж поки повідомили, що мої документи поклали на такий-то стіл. Уночі прозвучала команда: «П’ятдесят першому столу – шикуватися на вулиці!» Вийшов і опинився серед хлопців на півголови вищих за мене. І тоді зрозумів, що це – морська піхота. Відслуживши, вступив уже на режисерський факультет, щоб не гаяти часу на акторському.
Перед вступом попрацював у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка монтувальником декорацій. Хотів знати сцену ізсередини, термінологію, аби не бути дилетантом у театральній справі. Узнав, як декорації монтують, виготовляють, обслуговують, зберігають, які є театральні механізми. А потім було навчання під орудою художнього керівника Ростислава Коломійця. Першу свою виставу поставив студентом третього курсу. Художній керівник сказав: «Ну, чого тобі сидіти і слухати лекції, які ти вже знаєш. Їдь, працюй».
Театр – моє покликання, яке привело до Кропивницького. І це ніяк не пов’язано з жодними політичними обставинами, із тими, хто запросив мене на роботу в театр корифеїв. Я завжди був патріотично налаштованим. У день проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року ми разом з батьком стояли на площі Конституції з прапорами і слухали трансляцію з Верховної Ради, коли Левко Лук’яненко зачитував Акт проголошення незалежності України. Пам’ятаю, як здоровенні чоловіки падали на сходи Верховної Ради й ридали від переповнення емоціями.
– А чому ви, корінний киянин, який успішно працював у столичних театрах, подалися у світи?
– Із Києва поїхав 2005 року, усвідомивши, що весь ресурс України не в столиці, а в країні. У Києві, як у будь-якій метрополії, багато сурогатного в мистецтві, а не справжнього. Тому припинив роботу штатного режисера й пішов на власний хліб. А закінчилося це тим, що Марко Бровун, художній керівник донецького театру, запросив до себе на роботу. Після цього надійшла пропозиція з театру корифеїв.
– Погодилися одразу?
– Якби мені запропонували якийсь інший театр очолити, то не поїхав би. А погодився, бо тут Хутір Надія, і це – театр корифеїв. Вважаю за честь і високим завданням, долею, що підтримую цей театр в активній художній формі. Як це в мене виходить – нехай оцінюють інші. Взявся за роботу, не дуже й обмірковуючи пропозицію. Бо для мене є речі, які багато важать. Зокрема, наша українська унікальна театральна природа. Можна робити театр, схожий на поганий німецький. І це буде дуже сучасно. Можна схожий на «95-й квартал». І чимало такого низького штибу гумору ллється з телебачення. Але це все не українське. Український театр – романтичний. Я його так розумію. І намагаюсь зберегти, не залежно від того, що відбувається на вулиці і хто там з якими прапорами ходить.
– І ваше уявлення про справжній театр втілюєте у своїх постановках.
– Це шлях компромісу. Якщо тільки віддзеркалювати себе, робити тільки те, що ти собі уявляєш… У театр хтось повинен ходити. І вся штука в тому, що треба розмовляти з глядачами їхньою мовою. На початку моєї роботи тут, 2013 року, я поставив «Хазяїна» Карпенка-Карого художньою мовою, яку не сприйняли. І не сприймають досі. А якщо ставити те, що не сприймають, то навіщо? Слід робити так, щоб сприймали. Щоб подобалося, щоб хотіли йти в театр. А треба ж іще в касу прийти й купити квитки, грошей на які може бути й небагато в людей. Тому вони мають отримати той продукт, який виправдає їхні запити. Тож не виходить ставити лише те, що хочеш. Ми з директором Володимиром Володимировичем постійно шукаємо, аби поставити, на що підуть і що людям потрібно. А їм подобається щирість.
– Свого часу наш театр мали намір зробити таким собі меморіальним, де ставили б лише п’єси корифеїв. Як вам така ідея?
– Кому потрібен музей замість театру? Нікому. Але класику корифеїв, звичайно, ставимо. Наприклад, виставу «Наймичка». Хоча рідко, бо на неї немає великого попиту. А це – твір Карпенка-Карого, одна з найкращих його п’єс, роль, яка принесла славу Марії Заньковецькій. Якщо про це говорити в статті, на якомусь науковому симпозіумі або просто читати лекцію студентам, то все виглядає прекрасно. Коли ж справа стосується практики, то виникає велике питання: кому воно треба сьогодні? Але коли я поставив «Хазяїна» мовою постмодерністського театру, то кандидати наук із нашого педуніверситету питали: «А навіщо так складно? Чому так робите?» Бо це – мистецтво й театр!
У нас чимало невдячних і поверхневих в масі своїй людей. Кажу це не стосовно нашого театру, я ж читаю Фейсбук, бачу, що пишуть одне на одного. І здавалося б, за що? А це все більшовизм дурний, який так рясно й добре ліг на холуйські душі. Тільки моє має бути згори! Моє «я» важить, а чиєсь чуже – ні. То його треба пошматувати. Розтоптати і знищити. І так у всьому. Ви кажете, що була ідея створити театр як музей. Це погано. Але ось є класична драма сучасною мовою. Теж погано. І на цьому постійному «це погано, це не те» люди роками марнують своє життя, не займаючись творенням, а чортзна-чим, постійними дурощами, заздрощами, пихатою якоюсь зарозумілою оцінкою всього, що навколо відбувається. Не вміють радіти, не отримують насолоди, не знають, що таке бути театральним глядачем, що перша умова розуміння театру – уміння споглядати, отримувати насолоду від споглядання, естетичну насолоду.
Але я не скаржуся. У нас усе добре. Ми з директором вважаємо, що наш театр люблять, поважають і... бояться. Деякі інші обласні театри остерігаються запрошувати на гастролі. У Полтаві після нашого мюзиклу «Сорочинський ярмарок» списали свою виставу. Бо значно програвала нашій. Тому не жаліюся, ми відкриті, раді всіх бачити й готові з усіма вести відкритий діалог. Але тих, хто плекає заздрощі, живе в тотальному несприйнятті, намагаюсь не помічати. Якби звертав увагу, хто що скаже про мене, то не зміг би працювати так довго. Знаю багатьох режисерів, талановитих людей, які полишили цю професію через тотальне провінційне несприйняття чогось нового, їхньої роботи. Які просто не хотіли себе далі мучити, кидали театр і йшли займатися іншими справами.
Намагаюсь не бути волюнтаристом, свавільним. Тільки на репетиції можу авторитарно примусити людей робити те, що треба для вистави. Але то у нас з акторами така змова, наша професійна історія. В усіх інших випадках прагну бути уважним, толерантним й елементарно вихованим. Але не на шкоду гідності та якості своє роботи.
– У театрі імені Кропивницького у вас були постановки, які не виправдали сподівань?
– Невдачі бувають скрізь і в кожного. Постійно реагую на глядацькі запити. За роки нашої з директором роботи в театрі корифеїв його глядач уже з’явився. Та щоб театр став справжнім, з основою, треба років з п’ятнадцять. Щоб виникли його ідеологія, унікальна манера. Нам є з чим порівняти. Зокрема, з радянським театром. Однак усе радянське мистецтво існувало в єдиній ідеологічній системі. Зараз ідеологій безліч, вони різні, і смаки різні. Переважно низькопробні. Які формує телебачення, де ненормативна лексика стала нормою. І жарти такі ж стали нормою, як і демонстрація безконечних ідіотів. Тому треба цінувати, коли люди йдуть у театр, аби побачити щось інше. Я вже згадував «Наймичку». Останнього разу грали її восени. Чому? Щоб не виходити в порожню залу, аби глядач, який хоче подивитися її, скучив за нею. І от коли так відбувається з інтервалом у три місяці, то ми знову збираємо повний зал вдячних глядачів на цю класичну постановку. У ній – глибоке розуміння людської природи й людських комплексів, людського нещастя. Це – трагедія по суті, а сьогодні трагедію взагалі мало хто хоче переживати. Усі хочуть комедій.
До кінця нинішнього театрального сезону плануємо випустити три прем’єри. Одна буде до Восьмого березня – комедія «Обережно – жінки!». І ще дві – на закриття сезону, видовищні, сучасні, яскраві п’єси. Наш театр кілька років працював в основному з класикою, набрали основу репертуару, а тепер вирішили додати до репертуарної палітри більше сучасних вистав. Хоча й із цим трапляються конфузи. Як-от з комедією молодої талановитої й відомої французької письменниці-драматургині Ясміни Рези «Не залишайте без нагляду друзів (Art)». У Європі вона – одна з найкращих драматургинь. Її всі страшенно люблять, багато ставлять. У Києві йдуть чотири вистави за її п’єсами на безконечних аншлагах. Я думав, що коли візьму цей матеріал, то він буде цікавий інтелектуальній молоді. Нічого не хочу сказати поганого, але не побачив інтелектуальної молоді у великій кількості на цій виставі. Є два варіанти: або її немає, або їй нецікаво. Схиляюся до першого. Звідки такий висновок? Щодня ходжу вулицями. Чую, як і про що люди розмовляють. І скажу відверто, що інколи виникають страшні думки, що займаюсь марною справою. Коли бачу двох молодих матерів, які однієї рукою хитають візочок з грудною дитиною, у другій тримають пляшку з пивом і, розмовляючи одна з одною, матюкаються при цьому. Те саме, коли бачу молоду пару – дівчину і хлопця. Дивлюсь на них – і здається, що «весна іде, красу несе». А наздогнавши, чую «добірну» вульгарщину.
Колись Пітер Брук, великий, відомий на весь світ режисер, сказав: «Якщо раптом на всій Землі одночасно закриють усі театри, то через тиждень людство забуде, що вони існували». Але людство не пробачить, якщо йому вимкнуть телебачення, бо воно в масі своїй прагне розваг. Тому театр має опиратися на державну підтримку. Або на меценатську чи якусь іншу. Сам він ніколи не виживе як художня інституція. Можуть виживати лише антрепризні його форми, коли збираються декілька людей, які не витрачають грошей на оформлення вистав, беруть низькопробний матеріал і заробляють на ньому. За умови, що це розвага, яка є економічно виправданою. Великі голлівудські зірки, яких можна поважати, кажуть відверто, що їхня професія – розважати людей. Навіть коли ставлять трагедію, то все одно під гаслом «Ми розважаємо людей!». Однак у них інші економічні умови. Вони витрачають гроші й знають, скільки втратять. Тамтешня економіка така, що дозволяє працювати в мінус заради підтримки інтелектуального рівня. Але разом із цим продукують страшенний масив жаху. От зараз є популярною естетика, яку ввів Квентін Тарантіно. Але ж це страшно, коли момент кривавого вбивства естетизують, роблять розважально привабливим, що стає нормою, чимось звичним.
У нас інша біда – тупий гумор. Усю країну присадили на гумористичні шоу, привчили до них. І навіть люди, яких варто поважати, переповідають їх. Є, звичайно, момент вибору. Не подобається – то не дивись. Я й не дивлюсь, залишаючись у глибокій меншості. У театрі хочеться робити якесь узагальнення про людину. А коли в залі сидить той, чиє узагальнення зводиться до двох примітивних бажань, і не більше, то ми ж з ним говоримо різними мовами. У цьому складність, що змушує до безкінечних компромісів. Раніше казали, що репертуарний театр – це коли в репертуарі відбивається художнє кредо театру. Сьогодні ніхто так не каже. Жодного такого театру на території колишнього СРСР, зокрема в Україні, та й у Європі загалом, немає. Є якісь одиниці, які послідовно втілюють певну художню програму. Але вони живуть коштом меценатів або грантів. Репертуар не є більше художнім кредо, а лише інструментом для економічної доцільності існування театру. І це реальність, не добре і не погано. До цього просто треба так ставитися.
– В Україні не так давно оголосили початок багатьох реформ, серед них – і театральної. Це пішло на користь театру?
– Перевівши людей на контракти, треба було йти далі, звільняти театри від адміністративного тиску, давати свободу художньому керівництву. Цього не зроблено. Але й і з контрактами не все гаразд: художньо-артистичний склад – на контрактах, технічний – на жорсткій радянській зрівнялівці. А ще керівник не може нікого фінансово стимулювати, навіть якщо працівник заслуговує на це, бо залишаються державні регламенти, які в’яжуть по руках і ногах. Тож реформу почали й кинули на півдорозі, не довівши до кінця.
Дуже важливою є економічна доцільність. Бо театр на свою статутну діяльність повинен сам заробити гроші. Творчий склад отримує певну гарантовану державою зарплату. А на нову виставу треба заробити грошей. Усе, що заробляємо, не ділимо на премії, бо це заборонено законом, хоча іноді й треба було б допомогти комусь, адже люди потрапляють в непередбачені ситуації.
Про меценатство закон відсутній узагалі. А на нові вистави потрібні деревина, метал, фарба, костюми. Один театральний костюм в середньому коштує шість з половиною тисячі гривень. Якщо треба пошити десять костюмів, то це – близько сімдесяти тисяч.
Шукаємо репертуар, який дасть касу, можливість розвиватися, ставити нові вистави, щоб в акторів були нові ролів. Вибачте, але в акторок колготки рвуться постійно, потрібні грим, лігнін, нові фонограми, батарейки для мікрофонів, які «живуть» одну добу активного використання. І так далі й тому подібне. Оце такий складний економічний механізм, на який потрібно заробляти кошти. Чим? Успішними виставами, і тоді вже не до того, хто що скаже. Директор театру міркує: «Ага, ця вистава добре йде, такого ж типу постановки треба продовжувати. Люди це сприймають». А решта – наше професійне вміння. Визначає ж нашу діяльність економічна доцільність.
– Однак ви як режисер усе ж намагаєтеся донести до глядача ваше розуміння призначення й ролі театру?
– Звичайно, але ставимо п’ять вистав, назвемо їх так, демократичних, і одну – елітарну, на яку ніхто не ходить. Вона живе десь півтора року – і її списують. Елітарну ставимо, щоб не втратити професіоналізму. Той самий принцип, що й у Голлівуді. Просто там масштаби інші.
– Театр імені Кропивницького після капітального ремонту багато в чому змінився на краще, але не обійшлося й без недоліків – поганої акустики й задніх крісел на балконах, з яких важко щось побачити на сцені через колони перед ними.
– Наші актори часто грають з гарнітурами, мікрофони яких підсилюють голос. Із задніми кріслами нічого не вдієш. Ці погані місця окремо позначені в касі й коштують менше, ніж решта.
В Україні останній театр побудували в 1970-х роках. Звідтоді ніхто ними не займався. Втрачено технології. Ми з директором прийшли сюди, коли реконструкція закінчувалася. І мені розповідали, що в проекті розділу «Акустика» не було. Я на свій хлопський розум міркую, що гіпсокартоном глядацьку залу оббивати не можна. Але тут так зроблено. Гадаю не тому, що економили. Досвіду немає. Сорок років ніхто театрів не будував, а той інститут, який робив проект, явно не спеціалізується на театрах, а на чомусь зовсім іншому. Тому й підійшли до реставрації з точки зору гарної картинки, а не функціоналу, інер’єрного враження, а не глибокої театральної суті. Відсутність досвіду, дилетантизм у будь-якій сфері даються взнаки.
Виходимо із ситуації, що склалася, як можемо. Беремо п’єси, в яких треба говорити не пошепки. І це ще раз доводить, що нашу діяльність визначає маса обставин. Вона не є суто віддзеркаленням і виявленням наших смаків і бажань..
– Ваша дружина – теж член колективу театру корифеїв?
– Моя дружина Інна Станіславівна обіймає посаду керівника літературно-драматургійної частини театру. Вона – філолог, закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професійно працює з художніми й іншими текстами. Тож тепер ми постійно разом, моя робота – перед її очима. Раніше ж, коли вона цікавилася нею, неохоче розповідав. Належу до тих режисерів, які іронічно ставляться до своєї роботи, ще з молодості взяв це собі за правило. Є такий анекдот, що в театрі хворіють тільки на три хвороби – «жабку», «зірочку» й «білочку». Заприсягся, що на них ніколи не хворітиму. Нікому не заздритиму, бо в мистецтві завжди з’явиться той, хто талановитіший за тебе, хто робить свою роботу краще, ніж ти, що завжди буде успішніший, кому буде дано більше за тебе. І якщо ти не здатний пережити цього, то краще не йти в мистецтво. Це стосовно «жабки». Щодо «зірочки»: коли людина безпідставно вивищує себе над іншими, то перетворюється на дурня, над яким усі сміються, а він цього й не помічає. Завжди іронічно ставлюся до себе, до своєї роботи. Спочатку актори навіть дивувалися, коли під час репетицій дозволяв собі якісь жарти. Що стосується «білочки», то в нашій професії стреси знімають по-різному. І якщо не контролювати цього процесу, то можна за півроку на пси зійти.
Для мене театр – це, передусім, робота. Але я не люблю нести її додому, намагаюсь робити тут. А про Інну Станіславівну кажу, що декабристка, бо вона разом зі мною й підтримує мене. І сюди приїхала працювати, щоб я не втік.
– Були такі думки?
– Саме таких не було, бо свідомо пішов на нинішню роботу. Прекрасно уявляв її складності, і хоча не працював доти головним режисером, але пройшов багато театрів, поставив чимало вистав, мав провали, були аншлаги. Є вистави, які йшли по 15 років, а є такі, що не прожили й півроку. Мав різні стосунки з різними акторами. Працював з великими артистами й аматорами. Як сказав Фігаро в п’єсі «Весілля Фігаро», «я все бачив, усе знаю, все пережив». Щось подібне можу сказати і про себе, але тільки стосовно своєї професії. Бо є дуже багато сфер життя, в яких нічого не тямлю. Але про роботу режисера знаю все.
Тож мав уявлення, куди йду. Ішов у театр корифеїв, сприйняв це як почесну місію і важливе завдання. Не люблю пишномовних слів, але, перефразувавши одного композитора, скажу: коли помру і Господь мене спитає: «Я дав тобі театр корифеїв. Чи все ти зробив для нього?», то що я йому казатиму? Що глядачі якісь не такі були? Що мені не подобалася влада? Що не влаштовувало, в якій квартирі живу (коли нас з директором запрошували до театру, то обіцяли дати квартири, але досі винаймаємо їх. Добре, що не за власні кошти)? Я ж Господові не розповім, що існували причини, які мені не дозволили якісно робити свою справу. Так що повірте: роблю її так, як можу.
– Донька пішла вашою стезею? Чи обрала власну?
– Наша дочка Орися вивчила японську мову в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, зараз працює в столичній фірмі сучасних інформаційних технологій. Це та сфера, яка має хороші перспективи в Україні та світі. Вона ж може стати для нашої країни важливим джерелом зростання валового внутрішнього продукту.
– А для вас із дружиною життя поза театром існує?
– Звичайно, ми дуже любимо подорожувати. Завжди багато їздили. Орися колись сказала: «У мене було найкраще дитинство на світі. Я точно знаю, що ні в кого з моїх знайомих не було такого щасливого дитинства, яке подарували мені ви». А ми нічого такого особливого й не робили. Вона просто завжди була з нами в усіх наших мандрах Україною, у центрі нашої проблематики, наших стосунків, зв’язків. Дитиною оберталася серед великих людей, письменників, композиторів, художників у будинках творчості, поїздках до Криму, інших місцях, де ми бували великими компаніями. Тепер виросла, у неї своє життя, а ми з дружиною продовжуємо мандрувати. Щороку вивчаємо Україну. У кожну відпустку їдемо в нове місце. Полюбляємо зелений туризм. Дуже багато ходимо пішки. Хоча на все це лишається небагато часу, бо театр забирає його майже весь, що не страшно, я ж тут не бетон перемішую. Проводжу час у роздумах, роботі над створенням художнього образу, продумуванні вистав, що є творчою інтелектуальною роботою. Найсмішніше, що її намагаються якось нормувати. Досі існують дурні нормативи ще з радянського часу. Наприклад, артист має працювати сім годин на добу, не більше, з перервою на обід. Можливо, сім годин на добу й повинен працювати, але він зайнятий цілодобово, коли працює над роллю. Вона йому сниться. Дуже багато мізансцен мені наснилися як відповідь на якусь проблему під час постановки, снилися вистави. Хоча тоді я не знав, що це вистава: сниться якесь цікаве «кіно», а потім минає час, кілька років, і розумію, що потрібно ставити п’єсу так, як ото мені снилося. А одного разу бачив такий сон: репетирую в якомусь невеликому театрі. Маленька сцена, актори в мене – Кирило Лавров, Інокентій Смоктуновський, Лев Дуров. Я їм завдання різні ставлю, вони їх виконують, репетирують, слухаються мене. Такий сон був. Аж страшно.
– Дуже добре, що ви на такій хвилі. Значить, на своєму місці й надалі робитимете наш театр таким, яким його люблять кропивничани.
– Завдання саме в тому, щоб любили. Першого року нашої з директором роботи була шалена відвідуваність, і це за відсутності репертуару. Артисти бачили, що зала повна, й відповідно почувалися. Ми мали височенні економічні показники, які скоротилися втричі наступного року, коли всі охочі походили й надивилися на приміщення. А сам театр як явище мало кого цікавив. Пороздивлялися – і до побачення. От тоді й почали шукати свою власну неповторну дорогу.
– Творчі люди часто мають якісь обереги на щастя. У вас є такий?
– Оберега немає, але в Києві у нас удома завжди жили коти. У Кропивницькому, на жаль, ні, бо мешкаємо не у своїй квартирі, а орендованій. Коти – містичні тварини, дуже багато знають про життя і світ, вони – наше сімейне захоплення, були членами сім’ї, ми їх водили на повідку, брали в поїздки, коли була можливість.
– А в театрі маєте кота?
– Кота – ні, але є собаки біля нього. Я їх називаю – Марко Лукич і Марія Костянтинівна. І це не блюзнірство, адже цілком може бути якась реінкарнація. Вони у нас як талісмани. І мене сприйняли й полюбили.
– У мистецтві важливу роль відіграють осяяння, але ж працювати треба щодня. Та й актори бувають різні...
– Трапляється, що відповідь на художнє запитання приходить через роки. Тобто кожного дня ти про нього не думаєш. Ні. Воно час від часу виринає. І от нарешті знаходиться відповідь, перед тобою відкривається одна з таємниць життя, і це красиво. Існують два паралельних процеси. З одного боку, клепаєш оцю економічну доцільність, а з іншого – відбувається творчий процес, у якому багато ірраціонального.
А актори – окрема історія. Я їх і люблю, і не люблю. Вони бувають дуже противні. Але бувають і дуже віддані та незахищені. Їхня доля непроста, бо все життя проводять між репетиціями й виставами. Що для інших людей є сенсом життя, те для них відбувається в проміжках. У проміжках кохаються, одружуються, народжують дітей, ховають ближніх. Не встигають віджити важливу подію у своєму житті, а вже треба бігти, репетирувати, грати виставу, постійно вдосконалювати свою гру. Щоб потім глядач на виставі вигукнув «Браво», виніс квіти – і всі розійшлися.
Та це наше театральне життя, нас же ніхто не примушував бути режисером чи актором. Свідомий вибір професії-гри. Бо театр – це і є гра. І в ній ми й існуємо.
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
