За творчим стерном театру корифеїв уже майже півроку стоїть відомий режисер Євген Курман. За цей час він адаптувався в новому для нього колективі й устиг привчити акторів до висунутих ним мистецьких вимог. Сьогодні головний режисер Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького – гість "ВГ".
– Ви, Євгене Васильовичу, очолили наш театр разом з Володимиром Єфімовим. Наскільки, на Вашу думку, це виправдано – два керівники?
– Двадцять років я практикую як режисер. За цей час поставив більше сорока вистав у різних театрах України та за її межами. А нещодавно виграв конкурс на заміщення вакантної посади головного режисера Кіровоградського театру й очолив його творчу складову. Посаду ж директора обійняв Володимир Єфімов, який також прийшов на неї за результатами конкурсу.
Мені набагато зручніше, коли посади головного режисера та директора розділено. Річ у тім, що об’єднання функцій художнього керівника й керівника-господарника, яке набуло поширення в останні роки існування СРСР, зовсім не виправдало тих сподівань, які на нього покладали. Суміщати творчу частину і господарську дуже важко, потрібно зосереджуватися на чомусь одному, я так вважаю. Зараз ні час, ні сили, ні увагу я не відволікаю на господарські справи, яких у театрі дуже багато. Зайнятий лише творчістю, замісом і випуском нових вистав. А забезпечує умови для цього наш директор. Ми з ним дуже толерантно ставимося один до одного і діємо спільно.
У театрі працюють люди амбітні. Віднайти керівників, які б мали повну довіру один до одного і доповнювали один одного, нелегко. Режисер і педагог Георгій Товстоногов казав, що театр – це добровільна диктатура, що кожен сам у собі повинен розтоптати своє марнославство, і тільки після цього можна займатися театром. Ми з Володимиром Володимировичем знали один одного ще до того, як обійняли свої нинішні посади. Мені з ним працювати комфортно, бо він – професіонал.
– Ні для кого не секрет, що між членами колективу театру свого часу через непродовження контракту з колишнім його керівником Миколою Ілляшенком пробігла чорна кішка. Чи вдалося Вам та Володимирові Єфімову їх примирити?
– Коли ми йшли на конкурс, то знали, що ситуація в театрі непроста. Але, як виявилося, не настільки складна, як нам її описували. Люди, що працюють тут, скучили за творчістю і хочуть працювати. Актори репетирують, грають, ми з ними, починаючи з вересня, випустили вже три вистави: театральне дійство "Степові орли" (інша назва – "Велетні Півдня") про наших корифеїв до "Вересневих самоцвітів", казку "Пригоди Буратіно" до Нового року (режисером обидвох є Євген Курман. – Авт.) та комедію Роналда Тома "Вісім люблячих жінок", постановник якої – головний режисер обласного телебачення Микола Горохов.
Усі наші актори – передусім професіонали. І сцена їх мирить. Можливо, вони розходяться у своїх світоглядних настановах та вподобаннях, але це не заважає їм виходити на сцену і разом працювати у виставах. Коли людина – майстер своєї справи, то вона вміє відділяти життя поза театром від професії. А наше з директором завдання – помирити трупу, адже всі актори – індивідууми, кожен має власну думку. Людей треба забезпечити роботою. І ми це робимо. От у "Пригодах Буратіно", наприклад, у два склади залучено всю трупу. Названа п’єса стала нашою програмною виставою, не зважаючи на те, що вона – казка. Її герої шукають новий театр, і це – наскрізна дія. Ключик, який відчиняє заповітні дверцята, відкриває дорогу до нього. Цей процес віднайдення нового театру відбувається нині і в нас.
Так само всіх акторів буде задіяно і в мюзиклі "Сорочинський ярмарок" за Миколою Гоголем (музика до нього – донецького композитора заслуженого діяча мистецтв України Євгена Кулакова. – Авт.), над яким ми вже розпочали працювати. Це масштабна і складна форма. Актори розуміють, що їм потрібно "підтягувати" себе, бо багатьом з них після вимушеного простою під час торішніх пертурбацій важко танцювати, співати, грати. Усе це їм потрібно в собі відновлювати.
Ревізувати трупу я не маю наміру. 2011 року тодішній її керівник Михайло Ілляшенко провів атестацію членів колективу театру. За законом, протягом п’яти років я не маю права проводити її вдруге, а головне – не маю такого бажання. Усвідомлюю, що кропивничани повинні в мене повірити, довіритися моєму рішенню й "подарувати" на той період, поки я тут, свої творчі долі. Це не просто. Розумію й те, що вони мають право й повинні бути обережними, дивлячись на мене. І це правильно. Я б сам так поводився. Ми з директором вирішили, що нікого з акторів не чіпатимемо, бо прийшли працювати саме з ними. Інша справа, що висуваємо їм ті професійні вимоги, які зробили нас обох такими, якими ми є. І про все це я повідомив акторам.
Є професійне життя, а є приватне, до якого мені немає діла. Я працюю з тією трупою, яка є. Так, за час мого керівництва з неї пішли два актори, але я для цього нічого не робив. Ми просто репетирували. Один з них підійшов до мене і сказав: "Євгенію Васильовичу, я бачу, що це не моє, що заважаю іншим". Я потис йому руку й відповів: "Дякую. Ви – мужня і чесна людина. Тепер я поважаю вас навіть більше, аніж до цього". Інший зловживав алкоголем, через що колектив його вже не сприймав.
– Що зі старого репертуару трупи Вас задовольняє, а що – ні, над якими новими п’єсами трупа працюватиме невдовзі?
– Зі старого репертуару ми деякі п’єси списали, частину з нього не слід часто показувати, а от оперета "Сільва" та народна опера "Наталка Полтавка" доволі часто з успіхом йдуть і збирають аншлаги.
Після "Сорочинського ярмарку" будуть менш масштабні постановки, але завдання те ж – актори не повинні залишатися без роботи, потрібно, щоб весь творчий склад театру мав ролі, свої вистави, щоб не було поділу акторів на "моїх" і "не моїх". Запускатимемо виставу "Сватання на Гончарівці" за Григорієм Квіткою-Основ’яненком, яку ставитиме режисер з Дніпропетровська Анатолій Москаленко. Нині для нас пишуть мюзикл за комедією Еміля Золя "Спадкоємці Рабурдена", режисером якого стане київський режисер Сергій Архипчук. Запрошено до співпраці колишнього головного режисера нашого театру Володимира Савченка, який очолював його 30 років тому. Він також поставить на нашому кону п’єсу. Можливо, це буде мелодрама, бо репертуар потрібно урізноманітнювати… Роботи в цьому театральному сезоні попереду ще багато.
– Запрошення режисерів з-поза стін свого театру – це, певно, тенденція нинішнього дня…
– У нашому театрі, окрім мене, режисерів більше немає. Раніше режисурою займалися й актори. Та я до цього ставлюся дуже скептично. Бо актор і режисер – зовсім не подібні професії. Актор може вирости до режисера, але тоді він повинен перестати грати. Минув той час, коли людина спроможна була поєднувати ці різні вміння. Сучасні вимоги і до акторського ремесла, і до режисерського непоєднувані, завдання у них різні.
Однак я оголосив колективові, що нікому нічого не заборонятиму, але ті актори, які претендуватимуть на постановку, повинні довести необхідність її існування. У ній слід задіяти якнайбільше акторів, а також вона має стати комерційно успішною. І питання не в тому, аби заробити якнайбільше грошей, а в тому, щоб на неї пішли. Бо в театрі глядачі голосують ногами. Якщо їм не подобається вистава, то вони більше її дивитися не прийдуть. Можна бути дуже розумним, витонченим, елітарним митцем, а людям вистава не подобатиметься. Це, на жаль, також реальність. Театр – демократична інституція, яку створено для людей. Однак повинні існувати й умови для театральних експериментів. Для цього є малі сцени, різні камерні форми…
– ...і коли ж у театрі корифеїв з’явиться така сцена?
– Приміщення для неї є, і проект створення простору малої зали також. Однак наповнення його всім необхідним відбудеться вже під час робіт, запланованих як останній етап реконструкції театру, а можливо, і раніше. Коли це відбудеться, зараз складно сказати.
Загалом же, трупа до роботи готова. І ми це доводимо щодня: граємо вистави, експлуатуємо приміщення, глядачі переглядають наші виступи і йдуть з театру задоволеними. Маємо повні зали. Та наше становлення ще триває. Інакше не буває. Ви приходите в нове житло – і потрібен час, щоби все стало на свої місця: аби меблі поставити там, де вони й мають бути, на стінах повісити те, що до душі. Так і тут: величезна нова хата, величезна сім’я. І всі члени колективу повинні віднайти в ній своє місце.
Зараз у театрі завершуються інтер’єрні роботи. У глядацькому залі встановлено новий італійський комплект світла, складну американську систему звуку. Все це потребує ретельного специфічного налаштування. Тому весь сезон колектив усе це апробуватиме й звикатиме до нього.
– Чи прихильно Ви ставитеся до п’єс місцевих авторів та авангардних творів?
– Безумовно, ми ставитимемо п’єси тутешніх авторів та авангардні твори. Я взагалі хочу зробити наш колектив театром першопрочитань. (До слова, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України Василь Бондар нещодавно передав мені для прочитання п’єсу кіровоградця Валерія Герасимчука). Однак не хочу, аби ми зважали насамперед на місце проживання автора, а потім уже на мистецьку вартість п’єси. Якщо твір місцевого автора повністю відповідатиме тим вимогам, які ми, кропивничани, висуваємо до п’єс, то, звичайно ж, ставитимемо його.
Цьогоріч шістьом нашим акторам виповниться по 50 і 60 років. Це привід для бенефісу. Шість бенефісних вистав поставити не зможемо. Але хоча б одну чи дві спробуємо, увівши туди всіх ювілярів. Вони хочуть і мають право на те, щоби мати власну роботу, сказати те, з чим уже можуть вийти до глядача. І я кинув клич українським драматургам, щоби вони мені надсилали п’єси демократичного характеру й бенефісної спрямованості. На даний час отримав близько двадцяти, зокрема чотири з них від кіровоградця Дена Гуменного, якого запросив до театру для знайомства з ним…
Що ж стосується авангарду, то його ставити треба. Але масово глядач на нього не ходить. Тому й чекаємо на відкриття малої сцени.
– Гастролі – також важлива складова театрального життя…
– Звичайно. Трупа нещодавно побувала в Черкасах на різдвяному фестивалі з п’єсою "Велетні Півдня", в якій задіяно хор Любовича. Роль співаків полягає в тому, щоб показати велич подвигу корифеїв, які змогли за драконівських умов щодо всього українського створити український професійний театр.
У лютому поїдемо в Житомир, пізніше – до Херсона. А до нас приїдуть інші театри. Домовляємося із сусідами про обмінні гастролі: і з Полтавським театром, і з Херсонським, і з Житомирським. Їхати у віддаленіші області дещо складніше, але потрібно думати і про це. Усі театри зацікавлені в гастролях, бо на один і той же репертуар глядач постійно не ходитиме.
– З яким настроєм трупа театру корифеїв увійшла в новий рік?
– Люди скучили за роботою. Тому радо в неї занурилися, про що засвідчила новорічна кампанія: не було жодного актора, який щось би не хотів грати або ж йому було щось не до шмиги. Нині творча атмосфера у нас дуже хороша. Працюють і музиканти оркестру, вивчають нову партитуру, свої партії. Шукаємо фахівця з вокалу, який би допоміг нам поставити "Сорочинський ярмарок".
За роки роботи в театрі я дійшов висновку, що поганих акторів немає. Бувають незадовільні творчі умови, в яких вони перебувають. А якщо навіть актори якісь не такі, то сезон – два в єдиній естетичній системі координат – і все стає на свої місця. Знаєте, як мені приємно було чути, коли після перегляду глядачами новорічної казки "Пригоди Буратіно" чув від них: "А ми й не знали, що цей актор уміє так грати, а той, виявляється, співає, а отой – ще й танцює!" І ніякої магії – просто робота й сприятлива для цього атмосфера в театрі…
Довідка
Український режисер, педагог Євген Васильович Курман народився 15 жовтня 1967 року. 1989-го він став студентом Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого, вступивши на театральний факультет, режисерський курс (художній керівник – Ростислав Коломієць). Починаючи із сезону 1995/96, працює режисером-постановником Київського театру юного глядача на Липках. Проходить асистентуру-стажування в КДІТМ ім. І.К. Карпенка-Карого. Після закінчення асистентури отримує кваліфікацію викладача вищого закладу мистецтв, спеціальність – театральне мистецтво. Переходить працювати режисером-постановником до Київського академічного Молодого театру. 1999-го Євген Курман створює театральну школу та дитячий театр "INCUNABULA" (концепція школи та театру, як практичного втілення засад цієї школи, розглядає явище театру як культурної колиски для людства). Тоді ж розпочинає викладацьку діяльність у КДІТМ ім. І.К. Карпенка-Карого. З 2001 по 2003 роки був режисером міжнародного соціального проекту, суть якого полягала в залученні до життя громадянського суспільства дітей-сиріт з використанням арт-терапії. Починаючи з 2004 року, Євген Курман активно працює в театрах України, співпрацює з театрами Тернополя, Івано-Франківська, Хмельницького, Одеси. З 2007 по 2012 роки – режисер-постановник Донецького національного академічного музично-драматичного театру. Із серпня 2012 року – головний режисер Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького. Лауреат і переможець різноманітних театральних фестивалів і премій.
