Після закінчення училища молодий художник приїхав до Кіровограда, де обійняв посаду художника-постановника Кіровоградського державного російського драматичного театру імені Сергія Кірова. Невдовзі до нього з Одеси переїхала й дружина Лідія Василівна, з якою він познайомився там під час навчання. Молода сім’я жила хоча й бідно, однак насиченим і радісним життям. Та все ж потреба в поліпшенні матеріального становища родини змусила художника змінити місце роботи. Він перейшов працювати до редакції газети "Кіровоградська правда" – органу Кіровоградського обласного комітету Компартії України та обласної ради депутатів трудящих, де трудився також художником-оформлювачем, створюючи для газети різножанрові малюнки.
Однак любов до театру не полишила Миколу Тимофійовича. Він розпочав співпрацювати як художник- постановник з Кіровоградським обласним українським музично-драматичним театром імені Марка Кропивницького, взяв участь у постановці багатьох спектаклів. Зокрема, з відомим режисером заслуженим діячем мистецтв УРСР Іваном Казнадієм. Та не лише в Кіровограді творив визнаний уже на той час митець. Він працював за запрошеннями і в театрах Одеси, Миколаєва, Дніпропетровська, Черкас, Києва, Сум. Загалом же, Микола Тимофійович узяв участь у постановці більше ста спектаклів. (А окрім цього, ще й написав у співавторстві за мотивами роману Юрія Яновського "Вершники" героїчну поему "Залізна троянда"). Про його роботу над інсценізацією п’єси "Доходне місце" в "Кіровоградській правді" (№ 24 від 3 лютого 1963 року) було написано так: "Цікавий і рівний у спектаклі акторський ансамбль. Успіхові сприяють також чіткі, образні декорації художника М. Добролежі. Його манера лаконічна і в той же час виразна. Оригінально вирішена обстановка в трактирі, яка пригнічує своєю похмурістю. Під важким склепінням підвалу і збираються, як чорне вороння, юсовські чиновники для пияцтва і поділу здобичі. Акварельно, легко оформлено четвертий акт…"
Водночас із роботою в редакції газети й занятістю в постановках вистав художник багато часу віддавав оформленню книг, створенню графічних робіт, писанню олійними фарбами, пастеллю, гуашшю, працював над ліногравюрами, керамічними виробами. У станковій графіці він відтворив події війни, учасником якої був, української історії за мотивами народних пісень та дум. 
– Микола Тимофійович був усебічно обдарованою людиною, – розповідає про свого чоловіка його дружина Лідія Василівна. – Окрім того, що дуже прискіпливо працював з багатьма художніми техніками, також цінував художнє слово. Йому були притаманні вроджена інтелігентність і палкий патріотизм. Він ні перед ким не згинався. Навпаки, партійні бонзи, знаючи про його любов до всього українського, все ж змушені були звертатися саме до нього, професіонала, коли необхідно було швидко і якісно виконати певну художню роботу. Його пам’ятають як вимогливу до власної творчості людину, яка могла вже виконаний твір відставити через якийсь невидимий для інший ґандж і по-новому розпочати його створювати. Миколу Тимофійовича молоді колеги вважали справжнім батьком, тому й називали так і прислуховувалися до його слів. Таким же турботливим, уважним і добрим він був і в колі сім’ї та зі своїми численними друзями, які любили його й поважали…
Тривалий час Микола Добролежа після завершення роботи в редакції газети "Кіровоградська правда" працював у художньо-виробничих майстернях художнього фонду УРСР у Кіровограді на посаді художника-оформлювача, виконуючи замовлення від організацій, установ, підприємств з міста й області. Саме на цей довгий період його життя припадає час творчої зрілості художника. До нього тяглися молоді колеги, багатьом з яких з огляду на їхні талант і працелюбність він давав рекомендації для вступу в Спілку художників. Сам же був одним із перших у Кіровограді членів спілок художників СРСР та УРСР, учасником багатьох обласних, усеукраїнських та всесоюзних художніх виставок.
Поринаючи в роботу, художник забував і про сон, і про їжу. Улюблена робота, особливо виснажлива й філігранна праця над графічними творами, хоча й окрилювала та радувала, однак забирала здоров’я, псувала зір. Та навіть це не могло відсторонити митця від улюбленої справи.
Микола Добролежа прожив довге, наповнене і тривогами, і радощами життя. Більшу його частину – разом із коханою дружиною Лідією Василівною, з якою виростив синів Ігоря та Андрія. Тішився з перших кроків, а згодом і з успіхів онуків Святослава й Дениса. Підтримував постійний зв’язок із братом Анатолієм, сестрою Тамарою, їхніми сім’ями. Його пам’ятають рідні, друзі, колеги. Його творчість є неперебутнім явищем в історії українського малярства.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото із архіву родини та Олега ШРАМКА
