Двадцять дев’ятого серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим "зеленим коридором" на дорозі поміж селами Многопілля та Червоносільське Амвросіївсь- кого району Донецької області загинув від кулі росій- ського снайпера командир відділення – начальник радіостанції відділення управління загону спеціального призна- чення 3-го окремого полку спеціального призначення молодший сержант Віталій Волкотруб.
Третього вересня його разом з 96 загиблими українськими військовими привезли в Дніпропетровськ. Там молодшого сержанта упізнали його бойові товариші та родичі. Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України" Віталія Волкотруба нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
Народився він п’ятого червня 1986 року в місті Бобринці. Навчався спочатку в тамтешній школі № 1, а завершив здобуття повної загальної середньої освіти в обласному загальноосвітньому навчально-виховному комплексі гуманітарно-естетичного профілю (гімназія-інтернат-школа мистецтв), який закінчив 2003 року. Першого вересня того ж року вступив до КДПУ ім. В. Винниченка на мистецький факультет, а через два роки перевівся до Кіровоградської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна" – на факультет журналістики, видавничої справи та редагування, де вчився заочно.
Навчаючись, устиг попрацювати у ВАТ "Бобринецька сільгосптехніка" та в газеті "Честь хлібороба" Бобринецького РВО "Новий день". Першого жовтня 2007 року був призваний на військову службу і виявив бажання служити за контрактом. Таким чином Віталій Волкотруб став контрактником 3-го окремого полку спеціального призначення. Проходив службу на посадах старшого розвідника, радиста, старшого радиста.
У Бобринецькій районній газеті "Честь хлібороба" її редактор Ігор Леус, про загиблих в АТО земляків і, зокрема про Віталія Волкотруба, написав: "…Важко, боляче, несправедливо, коли матері й молоді дружини хоронять своїх 28-річних дітей і чоловіків. Низький уклін батькам за виховання цього справжнього патріота. Біль втрати мами Галини Володимирівни, усієї родини – також і наш біль. У свій час Віталій проходив журналістську практику в редакції "Честі хлібороба". Тож колектив районки знав Віталю (так ми його називали) як розумного, толкового, наполегливого, життєрадісного й завжди усміхненого студента. Пригадую, як у перервах між редакторськими завданнями він, на диво всім нам, приносив і слухав диски із сучасними українськими піснями – не задля якогось форсу – це була частинка його серця. На жаль, у життя немає правил. На світі не стало ще однієї хорошої молодої людини, справжнього патріота України…"
– Віталія я завжди пам’ятатиму хорошою, відповідальною, порядною, добросовісною людиною, – розповідає дружина молодшого сержанта Анна Волкотруб. – Познайомилися ми з ним, як і багато інших хлопців та дівчат, на дискотеці. Він тоді вже служив у 3-му окремому полку спеціального призначення і приїздив гостювати до батьків. А я навчалася в Бобринці у сільськогосподарському технікумі ім. В. Порика. Познайомилися, сподобались одне одному, почали зустрічатися. А 2008 року – одружилися, того ж року в нас народився син Ігор. Віталій дуже любив читати книги сучасних українських авторів, загалом художню літературу, слухати українські сучасні пісні. Можна сказати, що це було його хобі. Військова служба чоловікові дуже подобалася. На початку війни на сході України мама просила його знайти спокійнішу роботу, і я те саме говорила. Але він відповів, що служитиме, бо це його обов’язок і покликання. Одним словом, фанат військової справи. А зараз наш син Ігор стає схожим на батька. Коли питаю в нього, ким же він буде, коли виросте, то відповідає: "Буду військовим, як тато…" Після служби чоловік приходив додому і грався із сином, ми часто зустрічалися з нашими друзями. А війна почалася для нього торік у травні, спочатку він з однополчанами до серпня охороняв Дніпропетровський міжнародний аеропорт, за що отримав медаль за сумлінне виконання своїх військових обов’язків. Потім літав у гелікоптерах з провізією, яку доставляли нашим військовим у Луганську й Донецьку області. Згодом потрапив у Іловайськ, але в телефонних розмовах зі мною нічого тривожного не розповідав про службу: оберігав і мене, і сина, і батьків від жахіть війни, яку принесли в Україну сепаратисти й росіяни…
