Готуючи минулої осені матеріал до газети про презентацію у Кіровограді книжки Сергія Шевченка «Шульгини. Інгульська сторінка», уже десятої із серії «Єлисаветградське коло», автор цих рядків несподівано для себе усвідомив ось яку складність: не міг одразу знайти слово, щоб коротко і точно представити Олександра Чуднова, одного із учасників того заходу і свого давнього знайомого. Повагавшись трохи, я назвав його просто бібліофілом. І от нещодавно, беручи в Олександра Вікторовича інтерв’ю з нагоди його 55-ліття, що наближалося, я, перш за все, запитав, чи правильно тоді зробив.
– Бібліофіл – це однозначно, – погодився Олександр Чуднов. – Книга для мене – джерело не тільки знань, а й естетичного задоволення, предмет поклоніння. А протягом останніх десяти років я ще й створюю книги. Підкреслюю: створюю! Коли ти збоку від цього процесу, тобі здається, що книга – це її автор чи папір, на якому вона надрукована. Це не так. У сучасних умовах чистий текст не працює на повну. Недарма бібліофіл Смирнов-Сокольський казав, що книга – це оркестр, в якому кожна частина має звучати по-справжньому. Так, книга створюється автором. А далі – спільна робота автора з видавництвом. Це не тільки коректура, а й верстка, і наповнення книги ілюстраціями. Іноді кінцевий продукт відрізняється від того, що запропонував автор. Абстрактно я знав про це давно, ще коли був твоїм викладачем в педінституті. Так, я знав, що дружина Толстого переписувала його «Війну і мир». Але ці мої знання були абстрактні. Коли ж зайнявся створенням книг сам… Ось дивись... (Чуднов дістав із сумки книжку «Кіровоградщина в дзеркалі часу» – шикарне видання, справжній шедевр мистецтва . Це кілька тематичних брошур, вкладених у шкатулку. Усі тексти – на українській, російській та англійській мовах.) Цю книжку ми видали до 75-річчя області.
– Бачу, розповідається у ній про літературу і мистецтво Кіровоградщини, – зазначив автор цих рядків, ознайомившись із заголовками брошур.
– Ми, авторський колектив, намагалися виразити дух краю. Ця книга – це таке собі багатоголосся митців різних політичних поглядів, різних інтелектуальних позицій. Створюючи її, ми хотіли бути чесними, намагалися ні прикрасити людей, про яких розповідаємо, ні підігнати їх під власні уявлення про них. Наведу приклад. Я не є прихильником поетичного таланту Валерія Сидніна. Але не сказати про нього в розповіді про літературу краю було б нечесно і непорядно. Є таке правило, сформульоване в античній літературі: слід вести розповідь, не відчуваючи ненависті і не піддаючись любові. Цьому правилу я й намагався слідувати у процесі роботи над книгою «Кіровоградщина в дзеркалі часу». Це дуже важко, майже неможливо, бо пристрасть важко подавити. Але я намагався бути об’єктивним.
– Олександре Вікторовичу, звідки у вас любов до книг? Ви – з інтелігентської сім’ї?
– Батько мій працював інженером-конструктором на заводі «Червона зірка». Він володів шістьма мовами. Його мати, Марина Захарівна, – з відомого роду Чижевських. Її чоловік, Олександр Миколайович Чуднов, на честь якого мене назвали, був головним бухгалтером заводу «Більшовик», знав кілька мов. Батько помер, коли мені було два з половиною роки. Помер він несподівано, а за плечима мав і Бухенвальд, і десять років Колими. Невдовзі після похорону надійшов лист із аспірантури, в якому батька запрошували на навчання. Батько був причетний до пуску на «Червоній зірці» перших верстатів з числовим програмним керуванням, у його послужному списку – десятки рацпропозицій. Довгий час після смерті батька мати отримувала гроші за ті рацпропозиції.
– Книжки, я так розумію, у вашому домі були.
– Були, батьківські. У тому числі – книги з бібліотеки Давидових, які дісталися нам від бабусі, Марини Захарівни Чижевської. Коли вона виходила заміж за Олександра Чуднова, то Давидови, в яких вона працювала гувернанткою, подарували їй будинок в центрі Єлисаветграда і, знаючи про її пристрасть до книг, – частину бібліотеки. Одна із тих книг у мене є і тепер – це релігійні трактати Гоголя з автографами мого батька і монограмою Давидових. Та я малим не любив читати. Мені подобалося гратися в козаків-розбійників, вирощувати кролів, ловити рибу, адже ми мешкали біля річки, у Василівському провулку. Ятери, верші – усе це я умію робити. А перша книга, яку я прочитав до кінця, – це був «Підпільний обком діє» Федорова, українською мовою. Я її буквально проковтнув, такою цікавою здалася. Років тоді мені було одинадцять – дванадцять. Оскільки нічого такого раніше за мною не помічалося, старший брат і його майбутня дружина були шоковані цим.
– А до бабусиного спадку інтересу не було…
– Перші стосунки з ним були такі. Мама почала ремонт удома і винесла ті книги в сарай. Саме була зима, ми з хлопцями спорудили на льоду корабель, а пацани, які мешкали по інший бік річки, ми з ними воювали, – підводний човен. Наш корабель провалився під лід, а їхній човен – ні. Нам хотілося заволодіти ним, і хтось запропонував зробити обмін – книги на човен. Я узяв одну книгу вдома із сараю і віддав її за човна. А через години з дві до мене прийшов якийсь мужик і спитав: «У тебе ще є такі книжки?» І пообіцяв «Спідолу» – портативний транзисторний приймач. Я спокусився. Це треба було бачити, як ми з хлопцями ішли по тонкому льоду і несли товстелезні томи – в шикарних обкладинках, на французькій, на німецькій мовах!..
– Неприємності були вдома?
– Питаєш… Мама не шкодувала моїх сідниць. А «Спідоли» я так і не отримав. Надурили. Та після того випадку я почав заходити у книжковий магазин «Знахідка», був такий на вулиці Луначарського, недалеко від перехрестя з вулицею Леніна. Там працювала дивовижна жінка, Лідія Назаренко. Вона привчала мене до книг. Мама щоранку давала мені тридцять копійок на пиріжки, і в мене щодня залишалося по п’ять – шість копійок. Перша книга, яку я купив у «Знахідці», – «Поетичне мистецтво» Буало. Я тоді ще не знав, що це за автор. Обійшлася вона мені в одну копійку. Потім купив за дві копійки книжку Миколи Язикова. Мені дуже подобалося середовище у тій книгарні. Там частими гостями були Юрій Любович, Володимир Хрипун, Володимир Базилевський. Мені, шкету, хотілося увійти в їхню компанію. А щоб це сталося і щоб мені продавали такі ж книги, як їм, мені доводилося робити неймовірні речі. Наприклад, мені сподобався зовнішній вигляд зібрання творів Івана Франка у двадцяти томах, і я заходився їх купувати. Але Лідія Семенівна наступний том давала мені тільки тоді, коли я переказував їй зміст попереднього. Вона грамотною була і залучала в світ літератури мене поступово, дотримуючись принципу «від простого – до складного». Та коли вона примусила мене читати й переказувати «Махабхарату» – давньоіндійський епос, – це вже був садизм! (Олександр Чуднов сміється.) І все ж я вдячний Лідії Назаренко як нікому іншому. У школі мене не привчили до літератури.
– Ви навчалися в школі номер…
– …шість. Про неї не люблю згадувати. Це не стосується вчительки математики і моєї класної керівниці Тамари Кагарлицької, дуже мудрої, цікавої жінки. У мене ж, знаєш, характер – вибуховий. Були проблеми з дисципліною. Але класна керівниця ніколи не скаржилася моїй мамі, бесідувала тільки зі мною. Ще запам’ятався директор Антоненко, він добрим педагогом був, розумів, що навчити дитину дисциплінам замало, що треба вдивлятися в її душу і виховати з неї гарну людину. Пригадую такий випадок. У школі військову справу вів такий-то полковник. І я заявляв йому, що ті, хто воювали у Велику Вітчизняну, – в землі лежать. Тепер я розумію, що вчиняв по-хамськи. А тоді мені за такі висловлювання могли серйозно зіпсувати життя. Тим паче, що покійний батько – «ворог народу». Але той вчитель-полковник зміг розгледіти в мені пацана-максималіста. Уже дорослим, після армії, я зустрівся з ним і вибачився.
– Чув, що й в армії ви мали доступ до книжок, що там ви прочитали Леніна.
– Так. Спершу була харківська «учебка», де я здобув вищий розряд кранівника дизель-електричних та баштових кранів. До речі, в ній служив і добро тобі відомий тобі Сергій Запорожан. Там же я потоваришував з бібліотекаршею Зоєю, завдяки чому мав можливість читати. Вона й замовила за мене слівце, коли строк навчання закінчився і нас розподіляли по військових частинах для проходження подальшої служби. Завдяки Зої я опинився в Калузькій області, хоча мене хотіли направити значно далі – на Камчатку (перед тим я був трохи провинився). У Калузькій області ми будували шахти для ракет стратегічного призначення СС-20, відомих як «сатана». Працювали ночами, а то й цілодобово. Там, на «точці», я натрапив на повне зібрання творів Леніна. На жаль, не було Маркса й Енгельса. Коли почалася перебудова, багато хто був шокований деякими висловлюваннями Леніна, в тому числі про Україну. А я з цими його думками ознайомився ще в армії… Читання творів Леніна стало для мене великою школою. Адже доступу до серйозної філософії я не мав. А праці Леніна, зокрема його «Філософські зошити», допомогли мені вибудувати логіку мислення. Пізніш, коли я вже був викладачем, читав курс античності, мені завдяки цьому було легше сприймати складний світ логічних конструкцій Платона.
– Я так розумію, що взялися за Леніна навіть не з цікавості, а від того, що відчули фізіологічне бажання сприймати друкований текст. Це трапляється із людьми, привченими до читання: потрапляючи у середовище, де немає книг, вони починають читати етикетки на пляшках.
– Абсолютно точно. А ще розумієш, що тупієш. У карти грати мені не подобалося, тож читав. І листи мамі писав. Щоправда, коли мене відправляли в армію, я сказав їй, що не писатиму взагалі.
– Чому?
– Хотів проявити свою індивідуальність. Звісно, я, молокосос, тоді образив матір. А в листах я просив її ходити по книгарнях, купувати книжки. І мама робила це. Написав я їй майже три тисячі листів.
– До педінституту ви вступили після армії?
– І не з першого разу. Не вступивши на істфак, я влаштувався на роботу в Кіровоградській районній насіннєвій інспекції. Керувала нею чудова жінка, Вікторія Федоровська. А Віктор Щербина, ти його знаєш, тоді був секретарем райкому партії. Якось я приїхав у колгосп з перевіркою, і мені здалося, що зерно треба вкрити від дощу, і таки домігся цього. Унаслідок цього зерно спарилося і, як мовиться, згоріло. Не одна тонна зерна! Це був кримінал. Та, дякуючи Федоровській і Щербині, для мене все обійшлося. Вони зрозуміли, що я керувався благими намірами. А п’ять років тому, працюючи над книгою про Кіровоградщину, я залучав до її написання й Віктора Щербину…Я вдячний долі за роботу в інспекції, бо побачив ще один бік людської праці – хліборобство. Потім вступив до педінституту, на філфак.
– Педінститут вам багато дав у сенсі освіти?
– Мені пощастило. У мене були два джерела. З одного боку – близькі люди поза інститутом, в тому числі Олександр Борисович Ільїн, завдяки якому мені були доступні такі книги, яких інші й не бачили. Познайомився я з ним в лазні, що розташовувалася на теперішній площі Богдана Хмельницького. Потім зустрілися в «Знахідці». Поступово нас зблизила любов до непростої літератури кінця XIX – початку XX століть, зокрема до таких авторів, як Михайло Пиляєв, Сергій Шубінський. Перший – це російський письменник і журналіст, який збирав цікаві історії й анекдоти про петербурзьке життя XVIII і початку XIX століть. Другий – російський історик і журналіст, засновник журналів «Древняя и Новая Россия», «Исторический вестник», бібліофіл. Ці автори мене зацікавили тим, що відтворювали повсякдення, побут – те, що змінюється щосекунди і є запахом часу. Мене з Олександром Борисовичем зблизив інтерес до такої літератури.
З іншого боку – мені в інституті пощастило на викладачів. Так, серед них були люди, які цінували й знали літературу. Це і Федір Іванович Прокаєв, і Зоя Вікторівна Торговець, і Тамара Володимирівна Жарких. З ними у мене виникли неформальні стосунки. Коли на другому курсі я виявив бажання писати курсову про Пиляєва, Прокаєв сказав: «Не знаю цього автора. Та якщо тобі подобається, їдь в Ленінград». І я поїхав туди досліджувати творчу спадщину петербуржця Пиляєва. У Ленінграді я ще й виконував деякі доручення ректорату. Відвідав великі бібліотеки, відчув запах тих стін. Побував на лекціях професора Ленінградського університету Бориса Івановича Бурсова, хоча я читав його твори і раніш. На тих лекціях я зрозумів, як багато важить живе слово. Входиш у зал, а там сісти немає де, бо це – лекція Бурсова, а тема, наприклад, – категорія прощення у Достоєвського. Перебуваючи в Ленінграді, купував книги для Ільїна, зустрічався з його знайомими…
– Як у вас складалися стосунки з однокурсниками?
– Чудово. Наша група не ділилася на групки. Був у нас викладач, дуже добре тобі відомий Віктор Власюк, він багато чому нас навчив, стримував нас від молодецьких витівок… Я не брав участі в КВК, масових гулянках і тому подібних заходах. Я тягнувся в кіноклуб, що діяв при кінотеатрі імені Дзержинського. Отримував там задоволення від нового. До речі, бажання отримувати задоволення від нового в мене залишилося. Ось купив останню модифікацію... (Чуднов показує смартфон «Samsung Galaxy Note 3»). Я два місяці вивчав його можливості. Тепер у мене в кишені – доступ до світових багатств. Але потрібно було пройти довгий шлях, щоб дізнатися про ці багатства. Інтерес до новітніх технологій – це у мене, мабуть, від батька.
– У далекому 1986-му ви, викладаючи нам, студентам філфаку педінституту, зарубіжну літературу, посилали нас у бібліотеку імені Крупської почитати твори, про які, як я тепер розумію, нічого не згадувалося в офіційній навчальній програмі. Наприклад, примушували почитати Григорія Козинцева, відомого радянського режисера. Тоді я, звісно, не переймався запитанням: а звідки Чуднов, молодий ще викладач, усе це знає? Воно виникло пізніше.
– Я тягнувся до людей, які знали про це. А на кафедрах, де я працював (спочатку – загального мовознавства, потім – зарубіжної літератури), тоді не говорили про моду та обновки. Говорили про те, що хто прочитав і як це можна подати студентам. Тоді в педінституті, принаймні на філфаці, була цілісна система освіти – кожен викладач працював так, щоб той, хто прийме у нього студентів на наступному курсі, не бідкався від їхнього рівня знань. Ми були в єдиному процесі. Знаєш, з чого починається відродження? З патріотизму вулиць, а не будинків. Коли ми навчимося бути невеликим колективом, тоді зможемо створити й великий…
Що стосується моїх особистих методів у навчанні студентів…. Наприклад, я проводив практичні заняття із вступу до загального мовознавства. Лекції ж читав професор Микола Рудяков. Він був різкою людиною. Побувавши на заняттях, які я проводив, він сказав, що так не робиться. А що я робив? Пропонував аналізувати тексти із книг, газет, журналів, тобто живий матеріал, а не приклади з підручників. Крім того, змушував студентів читати класиків лінгвістики – Фердінанда де Сосюра, Шарля Балі. Отже, спершу був конфлікт з Рудяковим. А коли моя група уся з першого разу склала Рудякову екзамен (чого ніколи раніше не траплялося), він прибіг до мене, щоб похвалити. Рік я пропрацював на тій кафедрі. Потім Прокаєв саме вийшов на пенсію, і мені запропонували викладати античну літературу замість нього. І я вчився разом з вами. Шукав джерела, які не лежали на поверхні. У цьому допомагав мені все той же Олександр Борисович Ільїн. І вам не давав розслабитися.
– Мені здається, ви не любили ледачих і тупих студентів.
– А також тих, які на трьох ногах.
– Не зрозумів.
– Тих, у яких впливові покровителі – тата, мами. Я був максималістом. І той конфлікт, через який я пішов з інституту, був пов’язаний із цим. Я не вважаю, що завжди був правий тоді. Зізнаюся, не завжди дотримувався принципу людяності. У мене було сильне романтичне начало...
– …яке не давало вам змиритися із тим, що майбутній педагог не хоче вчитися сам. Але ж тепер ви розумієте, що вчителеві-філологу середньої школи необов’язково знати досконально ту ж античну літературу.
– От ти й відповів на своє запитання. Та, з іншого боку, добре вчитися у студентстві варто кожному. Адже іншої такої можливості в житті вже, швидше за все, не буде. І знання світової літератури, здобуті в юності, для багатьох стали протиотрутою від того барахла, яке зараз довкола. Погодься, людина, яка прочитала «Злочин і кару» Достоєвського, не захоплюватиметься Зюскіндом. Таким речам, як смакування інтимною біографією Леонардо да Вінчі, теж потрібна протиотрута. І вона – в творах, які перевірені часом…
– До речі, про перевірку часом. Симпатії до вас багатьох вихованців із роками стали ще сильнішими. Ви самі розказували мені, як зустріли в Санкт-Петербурзі колишню студентку...
– Було таке. На початку дев’яностих я, пішовши з інституту, влаштувався в облорганізацію Спілки письменників. Тоді голова міськради Мухін і його заступник Перевозник вирішили зібрати матеріал з історії міста і з цією метою відрядили мене до Санкт-Петербурга. Дали десять тисяч радянських карбованців. Результатом тієї роботи стала газета «Єлисавет», додаток до «Народного слова». Та й тепер я використовую зібраний тоді матеріал. Перебуваючи в Санкт-Петербурзі, я працював у бібліотеці імені Салтикова-Щедріна. Проведу там день – і до станції метро пішки йду, щоб прогулятися. Одного разу гуляю так, аж раптом чую: «Олександре Вікторовичу! Олександре Вікторовичу!» Обернувся, бачу здоровенного мужика і двох таких же поряд з ним – як я потім довідався, то були його охоронці. Він відрекомендувався, назвався представником фірми «Вольво». «Ви вибачте, – сказав він далі, – я оце їхав Невським проспектом з дружиною, вона – ваша студентка. Побачивши вас, вона наказала зупинитися, а сама вийти не може, бо вагітна. Підійдіть, будь ласка, до неї». Я підійшов, привітався, упізнав, але згадати прізвища не міг, тому попросив пробачити мене. Повезли вони мене в ресторан, фешенебельний дуже. Стільки спогадів було!
– Розкажіть про свою післяінститутську діяльність.
– Головне, що я за цей час не втратив любов, до літератури. А ще в мене з’явилося багато друзів, які мені допомагали в складні моменти життя, у моїй біографії таких епізодів було чимало, чого варте тільки звинувачення у крадіжці колекції Ільїна з бібліотеки імені Дмитра Чижевського, де я завідував відділом рідкісної книги. Якби не друзі, я міг би й спитися. А коли мене звільнили з інституту, то дали купу направлень в різні аспірантури. А підписали їх відповідним чорнилом, і куди я їх не подавав – мене ніде не брали, бо скрізь знали, що таке чорнило – знак того, що з цією людиною не треба зв’язуватися. У мене до цих пір є ті направлення. І в Кіровограді мене не брали на роботу. Одного разу я зустрівся з Володимиром Панченком в їдальні «Млинці» на теперішній Дворцовій. Він тільки перебрався в Кіровоград з Одеси, очолив тут облорганізацію Спілки письменників. А я саме приїхав із села Вишнякового Кіровоградського району, мене там обіцяли взяти фізруком у школу, але не взяли, бо хтось зателефонував і дав відповідну вказівку. Панченко й каже: «Йди до мене в Спілку бухгалтером. Місце вільне – бухгалтерка збирається в декретну відпустку». Так я став бухгалтером облорганізації Спілки письменників.
– Що ви розумієте в бухгалтерії?
– Це окрема історія (сміється). Коли я заходив у банк, його працівники сахалися від мене. Коли трохи згодом Панченко пішов у політику і балотувався в народні депутати, в обкомі Компартії вирішили пошукати на нього компромат. Звісно, шукали його в бухгалтерії, бо судили інших по собі. І от прийшли до мене перевіряючі, копирсалися в паперах годин із шість. Потім один телефонує кудись – мабуть, в обком – і доповідає, що я недоплатив голові обласної організації тридцять карбованців, а собі самому – сімдесят. Там, у письменницькій спілці, доля звела мене з персонажами майбутніх своїх книг, зокрема з Валерієм Гончаренком. Якось наша організація отримала списану літературу – тисяч із п’ять поетичних збірників. І я вирішив переглянути їх усі. Час від часу до мене приходив Валера, щоб подивитися, чи не з’їхав я з глузду від цього. Але я переглянув усю ту купу книжок і вибрав збірники найкращих, на свій погляд, авторів. Це були поети, яких не знав, коли вам викладав зарубіжну в інституті, – Драй-Хмара, Зеров. Вибрав і Наума Коржавіна, єдиний його збірник, виданий в хрущовську відлигу. А Валера знав цих поетів. І Юрій Камінський, який теж заходив до мене, знав. Вони були шоковані тим, що я з величезної купи книжок дослідним шляхом вибрав те, що становить цінність.
– Ви створили відділ рідкісної книги в найголовнішій бібліотеці Кіровоградщини...
– Створив. І багато зробив для зібрання колекції цього відділу. Панченко тобі може підтвердити таку історію. Поїхали ми у Львів за палітурними верстатами, вони потрібні були для відділу. Панченко – за кермом, я і Леонід Куценко – пасажири. Куценко чудовим оповідачем був. А як вони з Панченком співали дорогою! Тоді я стільки українських і російських пісень почув! У Львові заїхали до Тараса Салиги – Панченкового знайомого, професора тамтешнього університету, знавця української літератури початку двадцятого століття. У нього, казав Панченко, можна було безплатно взяти книги української діаспори, які почали надходити в Львів. Селига не дуже хотів ділитися, але завів нас у кімнату з полицями, повними книг. Я побачив там і спогади Шульгиних, і літописи ОУН-УПА. Селига каже: «Даю вам п’ятнадцять хвилин, вибирайте». Вибирати взявся я. І професор Салига був вражений тим, що я швиденько відібрав найкраще. Та куди діватися – пообіцяв же! Машину ми перевантажили. Зате привезли стільки гарних книг! Діставав я для нашої бібліотеки й російську літературу, видану на Заході.
– І от ви уже років з десять займаєтеся видавничою діяльністю. А як усе починалося?
– Зателефонував якось мені отець Петро (Сидора) і каже: «Сашо, хочу видати невеликий буклет про історію Спасо-Преображенського храму». (Отець Петро тоді його настоятелем був.) Я спочатку поставився до цієї ідеї скептично. А коли узявся за роботу, виявив, що історія Спасо-Преображенського храму – надзвичайно цікава, що це історія не стільки храму, скільки великої кількості людей, які в різні епохи шукали Бога. Книга вийшла у 2005 році, це перший великий проект, реалізований мною. Узятися за наступний мене підштовхнула Тамара Самиляк, директор видавництва «Імекс». Вона запропонувала створити альбом, наповнений зображеннями старих поштових листівок. Та в процесі роботи народилася ідея створити книгу, в якій старі листівки – лише одна з форм розповіді про історію нашого краю. І ми це зробили. Книга називається «На пам’ять про рідний край», вона визнана однією з кращих в Україні у своєму жанрі, відзначена грамотою на київській виставці. До 70-ліття області ми створили книгу, яку також відзначено на всеукраїнському рівні. Працював над нею великий колектив, адже висвітлювалися різні сфери людської діяльності – й економіка, й культура, й політика... Концепція була така: кожну галузь репрезентував оповідач, який брав участь в описаних ним подіях. Наприклад, про сільське господарство розповідав Віктор Щербина. Про людську пам’ять, про те, чому вона у нас така зрадлива, розмірковував письменник Григорій Гусейнов. Про економіку – Юрій Куликовський, який протягом двадцяти років відповідав за цю галузь на Кіровоградщині. Про релігію – релігієзнавець Левицький, я і отець Боголєп (Гончаренко)...
– Книга, яку ви створили до 75-річчя Кіровоградщини, – не така різнобічна, як попередня. Легше було описувати тільки духовну сферу життя області?
– Не скажу напевне, що так. Серед творчих людей, які залучалися до створення останньої книги, виявилося багато таких, хто вельми суб’єктивний в оцінці своїх колег-митців. І це треба було враховувати.
– Даруйте за нескромність, та запитаю про здоров’я. Точніше, про те, чи змінила хвороба вас як особистість.
– Я ніколи не був дуже здоровою людиною, та за два останніх роки мені довелося зазирнути в темряву і повернутися сюди. Повернувся я завдяки моїм друзям – Юрію Любовичу, Тамарі Самиляк, Євгенії Шустер. Це Євгенія Шустер підняла усіх на ноги, звернула увагу громадськості на помираючого Чуднова. І я зрозумів, що треба по-іншому, ніж раніш, ставитися і до себе, і до інших, і до того, що робиш. Мабуть, загострення хвороби серця – це наслідок й моєї інтенсивної роботи. Все-таки створено десять книг із серії «Єлисаветградське коло». А матеріал для них збирався десятиліттями. І якщо мені судилося зробити ще щось у цьому світі, то нехай це буде книга про лікарів Кіровоградщини. Хоча б тому, що мама моя – медик. До цих пір пам’ятаю, як вона брала мене, малого, із собою на роботу в жіночу консультацію, а її колега мене вчила читати «Медного всадника» Пушкіна.
– Тепер ви лояльніші до людей, до їхніх недоліків.
– Так. Щоправда, себе важко переробити, і я, буває, показую характер. Та я точно знаю, що найцінніше у людини – це її життя. І книги, які я дуже люблю, без нас живих, нічого не варті.
– А що вас продовжує дуже дратувати?
– Я не розумію, як в одному будинку робляться євроремонти і обпльовуються ліфти.
– Такі вже ми, українці.
– Тільки не треба пов’язувати це з національністю! Почитай психолога Еріха Фромма. Згідно з його теорією, є люди, які за своєю природою – деструктивні. Їх не виправить освіта. Дотримуватися суспільних правил їх змусить тільки страх бути пійманим, покараним.
– Виходить, в Україні – більше, ніж будь-де, деструктивних людей.
– Ні. Ти згадай, що в Європі в середні віки туалетами користувалися тільки царі. А Лондон навіть на початку двадцятого століття смердів нечистотами. Зараз же ми ідеалізуємо Європу як висококультурну територію. Але Європа до цього довго йшла. Над цим працювали покоління, формували певні суспільні вимоги. От ми з тобою і дійшли до ідеї держави.
– Ви називали своїх вчителів. А хто з них головний? І хто ваші учні?
– Я вважаю своїм головним учителем Федора Івановича Прокаєва. Він завжди ставив мені п’ятірки. Але я злився на нього за те, що він кидався по нас, студентах, заліковими книжками. І якось у відповідь на це я кинув у нього теж. Заліковкою.
– А ваші учні, послідовники – хто вони?
– Я не можу тобі сказати про це. Запитуй у людей, які в мене навчалися, спілкувалися зі мною. От якщо хтось скаже, що він – учень Чуднова, нехай так і буде.
– Дозвольте запитання у зв’язку із шевченківськими днями. Як нам ставитися до Шевченка і чи мають право на життя такі дослідження його життя і творчості, як зроблене Бузиною? Існує думка, що такі речі пробуджують інтерес до Шевченка.
– Не хочу про Бузину. Інтерес, який він пробуджує, – ниций. Шевченко – не той автор, який потребує такої реклами. Пригадую, як у дитинстві я бував на хуторі Параскине Поле у бабусі Варі – маминої мами. І там я бачив її подруг – таких же літніх, неграмотних, які знали Шевченка як Отче Наш. Шевченка треба вивчати. А зводити все до того, що він горілку пив, не годиться. Він створив націю, сучасну мову, і за це йому низький уклін.
– Ви за чимось шкодуєте?
– Опинився я недавно в лікарні після чергового проекту – створення підручника, за який нас, авторів, відзначено президентською премією. Отримати її ми не встигли у зв’язку із відомими подіями в країні, і, гадаю, не отримаємо. Та я не про гроші. В одній палаті зі мною лежав чоловік з Новоукраїнського району, Краснов його прізвище. Він усе життя пропрацював механізатором. Трактор і підірвав йому здоров’я. Але як він розповідав про землю, про її запахи, про те, як до неї слід підходити! Ночами ми не спали, говорили. Розповів він і про те, як перед поїздкою до лікарні попросив пана – так вони називають фермера – дозволити покермувати новим, тільки-но отриманим, комбайном. І сказав мені Краснов: «Так жаль, що мені сімдесят п’ять». Так от, я шкодую, що мені стільки років. Зараз так багато можливостей!
Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ
