Кіровоградщина здавна славиться видатними людьми – уродженцями нашого краю, в тому числі – освітянами. Серед них – Віра Соколова – вчитель української мови та літератури.
Із 1990 року під її керівництвом вперше в області створена авторська лабораторія учителів-філологів спільно з науковцями КДПУ ім. В. Винниченка та членами обласної Спілки письменників України з питань вивчення літературного краєзнавства.
У 1999-му вона на конкурсі «Учитель року» посіла ІІ місце. Під її керівництвом видано посібник у 2-х томах «Уроки літератури рідного краю. Технологія підготовки та проведення». В. Соколова – автор програми «Художня культура рідного краю» для учнів 10 – 11 класів та програми з літературного краєзнавства для учнів 5 – 11 класів. У 2010 році видала посібник «Формування компетентності учнів інноваційними технологіями продуктивного навчання на уроках української мови та літератури». За громадську роботу та визначні професійні досягнення нагороджена знаком «Відмінник освіти України», а в 2017 році отримала звання заслуженого учителя України. Тож наша розмова – з Вірою Соколовою.
– Що ви успадкували від своїх батьків?
– Від батька – бажання пізнавати щось нове, читати, любити музику, пісню, людей, тварин, природу – світ. Від мами, мабуть, я навчилася терпіти й перемагати біль. Усякий. Завжди мріяла стати лікарем, але ще й таким, щоб знав французьку мову. Стала вчителем. Лікую словом душі. Для цього треба знати дуже багато мов. Французька – моє хобі.
– Хто з викладачів Одеського державного університету ім. І. Мечникова справив на вас найбільше враження, на кого ви рівняєтеся у роботі?
– Життя завжди щедро дарувало мені людей, з яких можна й треба було брати приклад. Перш за все – Володимир Панченко. Я завжди захоплювалася його публіцистично-дослідницькою роботою, блиском літературної думки, сміливістю, чесністю. І всьому цьому Володимир Євгенович якось ненав’язливо навчав нас, тоді юних студентів. Він був науковим керівником моїх курсових робіт, а потім і дипломної. У мене збереглися чернетки, де його рукою писані розлогі правки, котрі переростали нижче у роздуми-поради. Наприклад, «… не піддавайтеся загальному враженню, не підганяйте свою думку під заплановану відповідь, ретельно й скрупульозно дослідіть усі нюанси деталей тексту…» Це був справжній Учитель. Безперечно, на таку людину хочеться рівнятися. Тому я щаслива, що мала нагоду вчитися у Володимира Панченка, бути у чомусь, можливо, його послідовником.
– Пам’ятаєте свій перший урок?
– Звичайно, пам’ятаю. Це був 1985 рік, 8 клас у школі №26 нашого міста. Учителі якось не дуже хотіли викладати у ньому (особливо літературу), бо клас був складним.
Я зайшла у клас і сказала, що сьогоднішня погода і мій настрій надихнули мене саме отак цей урок літератури розпочати. І далі – по темі… А після дзвінка на перерву найбільший бешкетник і «підривник» дисципліни у цьому класі Льоша голосно вигукнув: «Вы – прелесть, я в вас влюбился…»
– Ваш улюблений письменник?
– Важко сказати: усі письменники багато чим схожі, лише кажуть про те чи інше кожен своїми словами. Але десь із 20-річного віку перевагу віддаю філософській літературі. Через неї пізнаю світ і себе.
Що стосується художньої літератури, то зараз перечитую малу прозу М. Коцюбинського і А. Чехова.
– У своїй роботі ви багато уваги приділяєте краєзнавчій літературі. Чому?
– Не можна жити і не знати, не відчувати звуків, порухів, подиху, мислення, зрештою, єства тієї землі, на якій живеш. «І Слово було Бог…» Пам’ятаєте? Так от, письменство краю – це ті, хто цим Словом володіє і доносить усім нам закодовані знання й поняття через рідне слово.
– Що у професії вчителя найбільше вас приваблює?
– Стан постійної закоханості у свій предмет. Священне дійство відбувається за зачиненими дверима шкільного кабінету: учитель, наука, учень… У якусь мить відчуваєш: ти зараз – віч-на-віч із майбутнім. З’являється неймовірне відчуття любові, якою ти ділишся з дітьми. Усе народжується з любові…
– Над чим нині працюєте?
– Планів багато. Часу якось стало мало. У планах – книга про… школу.
– Ваші учні талановиті?
– Неталановитих людей не існує. У кожного є свій хист до чогось. Варто тільки це зрозуміти. У цьому полягає найважливіша місія учителя – допомогти дитині себе зрозуміти, віднайти, реалізуватися.
– Ви – людина віруюча?
– Так. Я – православна християнка.
– Який ваш ідеальний відпочинок?
– Після карантину я, мабуть, не схочу більше відпочивати (сміється).
Ідеальний відпочинок… Дорога…Знайомства…Спілкування… Нотатник… Потім можна трішки тиші біля моря… Ну, якось так…
– Ви не один раз з дітьми відвідували обласний краєзнавчий музей. Що найбільше вас вразило, запам’яталось?
– Це знову те питання, відповіддю на яке може бути об’ємна книга-путівник, бо хіба можна говорити скупо про дух історії і храм пам’яті? Душа музею, на мою думку, знаходиться у меморіальному кабінеті В. Винниченка. Це те місце, у якому минуле і майбутнє сплітаються в єдине ціле, що, власне, і наснажує душу кожного українця. У залі торкаєшся очима до столу, до пера, до зошитів, книжок нашого земляка, а рефлексія спрацьовує у мозку словом, думкою. Цей чоловік творив історію, яка потім створила нас. У музеї оживає історія нашого краю. Тут проходять найкращі уроки.
– Тож будемо й надалі співпрацювати.
Розпитувала Валентина ДАЦЬКА, молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею
