Костянтин Врадій – один із учасників підпільного руху на Кіровоградщині. Війна застала його 16-річним хлопцем у рідній Новоукраїнці. Там же він пішов у підпілля.
– Керував нашою молодіжною організацією Володимир Поповкін, – згадує Костянтин Тимофійович. – Відносилась вона до розвідувальної групи 3-го Українського фронту, яку очолювала Ксенія Троїцька, відома ще й як Валентина Богомолова. Іншу таку групу, в Новоукраїнці, очолювала розвідниця другого розвідвідділу 2-го Українського фронту Абалова. Те, що в Новоукраїнці працювали розвідувальні групи від двох фронтів, свідчить про стратегічне значення цього населеного пункту, де перетинались два залізничних напрямки та автошляхи. Радянську розвідку, зрозуміло, цікавило пересування ворожої військової сили, вантажів. Наша, очолювана Поповкіним, молодіжна організація налічувала близько тридцяти чоловік. Зазначу, що завдяки відомостям Ксенії Троїцької нас усіх після війни було зараховано до тих, хто сприяв Червоній Армії у ворожому тилу. А от тим новоукраїнським підпільникам, які об’єдналися навколо Михайла Сергієнка і допомагали розвідгрупі Абалової, в цьому сенсі не дуже пощастило. Їм після війни довелося дуже довго доводити, що вони були учасниками підпільного руху.
Роки окупації та участь у розвідувальній діяльності Костянтин Врадій вважає найтяжчими у своїй військовій біографії (після визволення рідного краю він продовжив воювати у регулярній армії, його фронтовий шлях проліг через Україну, Молдову, Румунію). Підпільники тримали зв’язок з двома партизанськими загонами – імені Пожарського та Сталіна. Перший діяв на території Черкаської і Кіровоградської областей, контролював залізничну станцію Шевченкове, що у місті Смілій.
Загін імені Сталіна діяв у Голованівському та Новоархангельському районах, і йому доводилось найважче, адже лісів там було мало, окупанти постійно влаштовували каральні операції. Загін створювався у Зеленій Брамі, а скільки там того лісу – три кілометри завширшки та 12 – завдовжки. В екстремальних умовах воювали партизани загону імені Ворошилова, що діяв поблизу села Підлісного, що за 30 кілометрів від Кіровограда. Ліс – п’ять на сім кілометрів – прострілювався наскрізь. Були й інші загони, які часто гинули, тому про них ніхто й не згадує, не залишилось про них жодних документів.
Загін імені Сталіна, згадує ветеран, створили колишні військовополонені, що також ускладнювало виконання спецоперацій. Якщо "пожарцям" було легше у плані озброєння, забезпечення кадровими військовими, зв’язку з регулярною армією, то "сталінці" здобували досвід та зброю у бою.
До речі, про партизанський загін імені Сталіна Костянтин Врадій написав книжку "Нас водила молодість". У ній він опублікував спогади колишніх партизанів. Їх часто не визнавали за таких, адже не було списків тих, хто чинив опір фашистам. Командир відділення розвідників Борис Жемчужников так і сказав: "Я ніде не був, нічого не бачив і нічого не хочу згадувати". Партизан майже не нагороджували, а таких, як із загону імені Сталіна, і визнавати не хотіли. Інший командир розвідників Коваленко, який у Помічній очолював групу підпільників, розповідав, що, коли вивів своїх людей до "сталінців" під час визволення Голованівського району, старший лейтенант – новий воєнком примусив їх писати звіт. Хтось прохопився про нагороди, а йому у відповідь: "Які нагороди? Вас так будуть перевіряти, що хоч би ви довели, що воювали, а не служили німцям…"
Багато партизанських загонів, за спогадами Костянтина Врадія, починали як диверсійні групи, і їх діяльність обмежувалась окремими операціями. Але це призводило до того, що німці влаштовували показові операції зі знищення мирного населення. Наприклад, у Чигиринський район була скинута одна така група, що згодом виросла до партизанського загону. Месники встигли провести кілька вилазок поблизу одного із сіл. Німці у відповідь село спалили, розстріляли майже всіх місцевих мешканців, а молодь вивезли до Німеччини. У селі Олексіївці Добровеличківського району колишній голова колгоспу, а під час війни партизанський командир, застрелив місцевого коменданта, за що було знищено 100 жителів села.
– Кого з окупантів тільки не було у нашому краї: і мадяри, і румуни, й італійці, і власівці з Російської визвольної армії, – продовжує Костянтин Тимофійович. – Різні люди були і серед власівців. Одні воювали за переконаннями, а були й такі, що прагнули звільнитись із полону, а потім перейти до партизанів. Так, до загону імені Пожарського перейшов цілий батальйон вірмен-перебіжчиків. Аналогічний випадок стався і в загоні Діброви, що діяв в Олександрійському районі, коли до партизанів перейшло близько ста вірмен, які охороняли залізничну станцію.
Розповідаючи про свою партизанську молодість, Костянтин Тимофійович згадав випадок, як переховували Ксенію Троїцьку (Валентину Богомолову).
– Спочатку розвідниця боялась тримати коло себе рацію. Тому вона разом із напарником виходила в ефір у лісовій посадці. Але напарник зник, згодом ми довідались, що він намагався завербувати якогось поліцая, а той доніс на розвідника. Хлопця схопили і розстріляли. Ксенія залишилась без зв’язку, тому потрібно було перенести рацію з посадки. Вона звернулась за допомогою до господаря садиби Петренка, у якого тимчасово мешкала. Той послав свого сина Ваню з Ксенією нібито збирати дрова в посадці. Ксенія мала ще й мішок із соломою, під якою на зворотному шляху несла рацію. І вже в самому селі їх зупинили власівці. Ваня потім розповідав, що довелось сльозу пустити, мовляв, немає чим корову годувати та хату топити. Патруль повірив і відпустив їх.
Був інший випадок, коли Ксенія проводила сеанс зв’язку, а на подвір’я увірвались німці. Господар намагався попередити розвідницю, але вона не чула – була в навушниках. І тільки дивом встигла сховати рацію, відвернути біду від господаря та його дітей.
А ще рацію переховували в будинку Валентини Ревенко, майже у центрі Новоукраїнки. Там була така таємна прибудова, яку з вулиці не помітно. Господар навіть зумів корову в ній сховати, коли німці відступали. Саме з цієї кімнатки постійно і проводились сеанси зв’язку.Ось так допомагали прості люди нашим розвідникам. Прикро лише, що героїчні вчинки багатьох з них канули в Лету. Про них мало хто згадує, а варто було б…
Щоб виправити таку несправедливість, Костянтин Врадій під псевдонімом Берест пише книги про свою бойову молодість, згадує в них багатьох своїх земляків, які ризикували життям або поклали його на вівтар Перемоги. Вийшли в світ одинадцять таких книжок – "Дівчина з Родниківки", "Ім’я на обеліску", "Нас водила молодість" та інші. Тут і власні оповідання Костянтина Тимофійовича, і спогади колишніх партизанів та розвідників, фотографії та архівні матеріали. Словом, Врадій створює своєрідну енциклопедію партизанського і визвольного руху на Кіровоградщині. Добре, що знаходяться благодійники, які фінансують видання його книг.
Костянтин Тимофійович, незважаючи на свій поважний вік, бере активну участь у громадському житті Кіровограда. От тільки іноді здоров’я підводить. Коли ми домовлялися про зустріч, ветеран саме чекав лікаря, бо незадовго до того забився, упавши на слизькому тротуарі. А у листопаді трапилась інша біда – комунальна. У сусідів Костянтина Тимофійовича, які проживають поверхом вище, прорвало трубу системи опалення. Квартиру ветерана залило водою. Тепер в ній холодно і сиро. Батареї ледь теплі, і Костянтин Тимофійович чекає, коли ж до нього завітають відповідні служби та зроблять ремонт, бо сам він його виконати не в силах. Помешкання справляє гнітюче враження. Лише одна кімната має більш-менш пристойний вигляд, але і її стіни вражені пліснявою. В іншій кімнаті зі стелі впала штукатурка, здибився паркет...
– Приходили до мене спеціалісти з ЖЕКу та обласного управління житлово-комунального господарства, сказали почекати два місяці, – скаржиться ветеран. – Цей термін вже минув, а ніхто нічого не робить.
Холодна волога квартира, зрозуміло, здоров’я ветеранові не додає. Можливо, комунальні служби знайдуть кошти для ремонту в оселі визволителя-фронтовика, з’ясують, чому батареї ледь теплі? Тоді турбота про покоління, яке винесло на своїх плечах війну, буде не до свят та ювілейних дат, а щоденною і всебічною.
Оксана ВЕРСТЮК
Фото Олега ШРАМКА
