Початок "У лабетах ворога" (частина I)
Згодом ми втяглися, пристосувалися, притерпілися...
Я потрапив під владу страшної, жорстокої людини – змінного майстра Вальтера Шульца. З першої зустрічі його фізіономія викликала в мене жах і огиду.
– Ком гір! – сердито прогаркавив дебелий чолов’яга, червоно-сиза видовжена пика якого нагадувала морду бульдога, його вибалушені, червонясті очиська палали злобою і ненавистю. Завжди похмурий, набурмосений, вічно чимось невдоволений, Шульц миттю "заводився" з будь-якого приводу. Навіть незначна недогода чи найменший спротив викликали у нього шалений гнів. Він з величезною насолодою збиткувався, знущався наді мною, щоразу вигадував все нові "методи", аби дошкульніше поглумитися. Мої товариші причепили йому наймення "Собака".
Німецьку мову на той час я знав непогано. Вільно розмовляв з Францем, з Фрідріхом, з іншими робітниками. Ми добре розуміли один одного, й вони навіть дивувалися – звідки я знаю німецьку? А ось мову Собаки я від початку ніяк не міг второпати. Говорив він нерозбірливо: слова не вимовляв, а недбало вигаркував. Бувало, мимохідь кине якусь фразу, щось промимрить зневажливо й піде геть. Я ж, нічого не второпавши, ламаю голову, силкуюсь здогадатися: що він сказав? Згодом призвичаївся, навчився вловлювати суть вказівок майстра.
Одне слово, для мене настали важкі часи. Щоранку йшов на завод, як на каторгу. Поряд зі мною не було жодного з моїх друзів, хто б міг підтримати мене хоч би морально, поспівчувати, дати пораду. В зловісній постаті цього людоїда для мене уособлювалася вся страхітлива німецько-фашистська катівня, яка в роки війни перемолола долі мільйонів таких, як я, в’язнів з України.
Француз Гій з’явився в моєму житті, наче посланець Божий: у скрутний час він став мені на заводі міцною опорою і підтримкою. Поряд з ним я почував себе значно впевненішим і сміливішим. Хтозна, чи витримав би я оті щоденні тортури Собаки-Вальтера, якби поряд зі мною не було Гія.
Ми заприязнилися з перших днів. Гій виявився доброю, товариською людиною. Невдовзі з’ясувалося, що ми – однодумці: однаково ненавидимо фашистів, уважно стежимо за подіями на фронтах, упевнені у перемозі союзників над гітлерівською Німеччиною. Я і мій новий друг облюбували собі тиху, затишну місцину у дальньому закутку цеху, під стіною. Від стороннього ока наш прихисток заступали високі чавунні форми з усіх боків. Настеливши на цеглини кілька дощок, влаштували зручне сидіння. Упоравшись з роботою, ми тут спочивали, перекушували. Звичайно, щоразу заводили дружні розмови. Спілкувалися, ясна річ, німецькою, бо я ж не знав французської, а Гій – української. Нам цікаво було дізнатися якомога більше один про одного. Гій був робітником, працював на заводі. А коли почалася війна, його покликали до армії. На фронті й потрапив у німецький полон. Я, звісно, докладно розповів про себе. Гій не мав ніякого уявлення про Україну. У його розумінні Радянський Союз – то лише Росія. Він також ніяк не міг второпати, що то у нас за соціалізм. А втім, ми не дуже заглиблювалися у ці матерії. Більше говорили про те, що нас обох цікавило, що зближувало і єднало. Ми обоє – француз і українець – були невільниками, обоє примусово потрапили у німецьку неволю. Гірко й прикро було нам працювати на фашистів, але мусили. З особливим зацікавленням говорили про становище на фронтах. Французи мали радіоприймача і регулярно (хоч і таємно, без дозволу) слухали передачі Лондонського радіо, Гій знайомив мене з новинами, правдивими повідоленнями. (В німецьких газетах, як правило, друкувалася у кращому разі напівправда, прикрашена всілякими вигадками).
У хвилини перепочинку Гій часто пригощав мене. То поділиться бутербродом, то галетами, то сигаретою пригостить. В нього завжди щось було. І я не дивувався, бо знав, що французи часом споживали такі продукти, які німцям і не снились. Багато німецьких робітників навіть заздрили підневільним сусідам. Ще б пак, у німців така скрута (все на картки, навіть сигарети), а полонені французи харчувалися краще від господарів: Міжнародний Червоний Хрест регулярно надсилав їм посилки з м’ясними консервами, галетами, іншими продуктами, хорошими сигаретами. Німцям доводилося купувати, вимінювати у французів дефіцитні речі.
Французи жили тут же, на території заводу, у напівпідвалі двоповерхової побутової будівлі, що стояла поряд з цехами. До них як військовополонених була приставлена охорона – кілька німецьких солдат на чолі з офіцером. Але вона не дуже обтяжувала французів. На територіі заводу вони почували себе вільними. Після роботи ходили в чистій уніформі – ясна річ, без погон і поясів. Одне слово, хоч і перебували в полоні, та були вільнішими від нас, цивільних. І зовнішнім виглядом вони значно відрізнялися від нас: здорові, рум’янощокі, бадьорі, не те що ми, остарбайтери, – бліді, хирляві, немічні, виснажені постійним недоїданням та тяжкою працею.
Продовження "У лабетах ворога" (частина III)
