Під час Кіровоградської наступальної операції восьмого січня 1944 року радянські війська визволили місто Кропивницький (тоді – Кіровоград). Так закінчилася його окупація нацистами, що тривала з п’ятого серпня 1941 року.
Щороку учасників Кіровоградської наступальної операції, наших земляків, через їхній похилий вік меншає. Нині їх лишилося шестеро: Катерина Бодялова, Іван Братушко, Валентина Долженко, Марія Майданюк, Раїса Микуленко та Валентина Крангач, яка нещодавно переїхала жити до онука в Київ.
Останніми роками керівництво міської ради Кропивницького дотримується традиції напередодні свята визволення міста відвідувати місцевих його учасників. Тож і цьогоріч міські урядники мають намір побувати вдома у ветеранів та привітати їх із 73-річчям вигнання окупантів з нашого обласного центру.
Журналісти «Вечірньої газети» неодноразово розповідали про названих і вже померлих земляків (як на шпальтах газети, так і в книзі-альбомі до 70-річчя визволення нашої області «Велика війна. 1941–1945. Кіровоградський вимір»), які визволяли місто від нацистів. Напередодні цьогорічного свята ми також вирішили нагадати, кому маємо дякувати за вигнання з нашого міста окупантів.
На початку війни Катерині Бодяловій було чотирнадцять років. У шістнадцять вона викрала в німецького коменданта окупованого рідного села Родниківки Олександрівського району зброю, бінокль, документи й подалася в Нерубаївський ліс до партизанів. У партизанському загоні імені Ворошилова, яким командував Семен Долженко, дівчина ходила в розвідку, доглядала за пораненими та хворими. Перебувала вона й у іншому загоні, також імені Ворошилова, командиром якого був Андрій Куценко. Біля села Ясинового Олександрівського району цей загін влився до 252-ї стрілецької дивізії, у складі якої Катерина Костянтинівна пройшла, а точніше – проповзла з котушкою телефонного дроту, полями битв, визволяючи рідну Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину.
Для Івана Братушка війна розпочалася у грудні 1943 року, коли його призвали в армію. Служив він у піхоті. Перші його бої припали на визволення Кіровограда. Надалі він воював в Україні, Молдавії, Румунії, Югославії, Угорщині. Першого поранення зазнав у бою під час форсування ріки Реут у Молдавії в квітні 1944 року. Два місяці лікувався в госпіталі в Котовську. Удруге дістав поранення в лютому 1945 року в Угорщині, лікувався в госпіталі румунського міста Тімішоара. Там і дізнався про перемогу над нацистською Німеччиною. Демобілізувався з армії Іван Васильович в кінці березня 1951 року.
Валентина Долженко, якій на початку війни було всього чотири роки, під час окупації Кіровограда перебувала в партизанському загоні імені Ворошилова, до якого входили шість підпільних груп, через які загін провадив агітаційну роботу, підтримував зв’язок з населенням. Очолював цей загін батько Валентини Семенівни – Семен Долженко. Загін півтора року – з червня 1942-го й по грудень 1943-го – діяв на території Єлизаветградківського, Олександрівського, Великовисківського, Кіровоградського районів та міста Кіровограда (до з’єднання з частинами Червоної армії у грудні 1943-го).
Марії Майданюк незадовго до окупації нашого міста, п’ятого серпня 1941 року, виповнилося 15 років, дівчина перед війною закінчила восьмий клас школи на своїй рідній Новомиколаївці. А наступного року вже була членом підпільно-диверсійної групи, що входила до складу партизанського загону імені Ворошилова, яким командував Семен Долженко. Згодом вона перейшла до партизанського загону. Там була розвідницею. Коли наприкінці грудня 1943 року партизанський загін імені Ворошилова зустрівся з підрозділами 2-го Українського фронту, то всіх боєздатних партизанів призвали до війська. Серед них була й Марія Петрівна, яка визволяла не лише нашу область, а й Кіровоград. Телефоністкою вона пройшла воєнними дорогами рештою України, Молдавією, Румунією, Угорщиною, де була поранена, а закінчилася для неї війна в Австрії – поблизу Відня.
Під час окупації Кіровограда в місті діяло декілька підпільних диверсійних груп. Одна з них, якою керував Петро Лахман, – на кіровоградському молокозаводі. У загоні Лахмана було до сотні підпільників. Вони разом з молокопродуктами транспортували в бідонах вибухівку, зброю. Пробиралися в табір військовополонених, розповсюджували листівки, допомагали полоненим харчами, мінували шосейні шляхи. Група виводила з ладу сільськогосподарський інвентар, псувала зв’язок у німців.
Група виводила з ладу сільськогосподарський інвентар, псувала зв’язок у німців. Загін Лахмана неодноразово в найближчих селах зривав відправлення молоді до Німеччини. Восени 1943 року учасників підпільної групи німці заарештували і розстріляли. Серед страчених були Петро Лахман, Петро Залізняк, Петро Білявський, Микола Кукало та інші. Раїсі Микуленко, доньці Петра Лахмана, 1941 року було всього чотири роки. Однак вона пам’ятає, як разом з батьком переховувалася і її мати. Дитину ледь не взяли в заручники, коли шукали підпільників. Одразу після війни матір Раїси Петрівни через втрачене під час окупації здоров’я померла, а виростили дівчинку її рідні бабусі.
Валентина Крангач пішла на фронт добровольцем. Воювала у складі 5-ї гвардійської танкової армії, служила телефоністкою. Брала участь у Сталінградській битві, битві на Курській дузі, визволяла Донбас, Харків, брала участь у форсуванні Дніпра, визволенні Кіровограда й Кіровоградської області, довелося їй і охороняти німецьких військовополонених – у місті Люботині. В одному з боїв під час Корсунь-Шевченківської битви вона зазнала поранення.
Закінчила війну Валентина Михайлівна в Австрії – у місті Енсі. Ветеран 1989 року створила в школі № 11 (тепер – колегіум) міста Кіровограда музей 170-ї Кіровоградської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова II ступеня танкової бригади, яка прославилась у Кіровоградській наступальній операції.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
