Минулої суботи в Україні відзначили День гідності та свободи – свято на честь двох революцій: Помаранчевої 2004 року та Революції гідності 2013-го.
Як і більш ніж десятиріччя тому, позаторік і торік серед тисяч українців, які своїми протестами відстоювали честь, гідність та право на вільну думку, були наші земляки. Одні з них збиралися на віча на площі Кірова, як тоді вона називалася. Інші організованими групами або ж поодинці вирушали до столиці на майдан Незалежності, який у котрий раз став місцем боротьби добра зі злом. Незгоду зі свавіллям влади Януковича, з його відмовою від євроінтеграції України засвідчили не тільки професійні політики, а й звичайні громадяни, які в буденному житті не займаються боротьбою за так зване світле майбутнє. Один із них –
Юрій ЛІСНИЧЕНКО, кореспондент вісника Кіровоградської міської ради "Вечірня газета". Йому – і слово:
– Мене, як і Сергія Запорожана, Олексія Гору, Андрія Малика та багатьох інших друзів і знайомих, можна вважати майданівцем у квадраті. Адже намагалися протистояти владній сваволі, нищенню громадянських прав і свобод хто як міг на майданах у Кіровограді та в Києві і 2004-го, і в 2013-2014 роках. Дехто з них згодом довів на війні серйозність своїх намірів перетворити країну із вотчини кількох сотень людей на вільну й заможну Україну для всіх її громадян. Як-от Олексій Гора, який брав участь в АТО і щойно демобілізувався, та Костянтин Поляков, поранений на Донбасі. А раніше, іще в Києві, Олег Храпаченко не раз сходився врукопашну з тітушками, згадуючи свої молоді армійські роки.
Якщо казати про власні враження від подій дворічної давнини, то слід згадати вечірні мітинги в будні й набагато масовіші віча у вихідні вдень на площі Кірова (тепер – площа Героїв Майдану). Тоді з-під ще не скинутого монумента Кірову зверталися з останніми київськими й місцевими новинами та закликами чинити опір владній несправедливості лідери місцевих партійних осередків, а також зовсім, на перший погляд, пересічні люди, яких допекли байдужість, зажерливість і жорстокість тодішніх владців. Запам’ятав сміливі виступи Олени Армаш, яка присоромлювала людей у цивільному, що фільмували всіх і вся на Майдані, і казала, що тим "операторам" буде соромно за те, що вони обслуговували несправедливу владу, а не служили народові, якому присягали. Не забувається музика із крамниці неподалік, увімкнена якомога гучніше, аби заглушити благенький мегафон у руках промовців під Кіровим. А ще – протистояння Майдану й Антимайдану під тим-таки Костриковим, пізніше – велелюдне прощання із убитим снайперською кулею у столиці Віктором Чміленком. А з приємного – гарячий чай на морозі з велетенського дендропарківського самовара, який простояв на нашій центральній площі довше за будь-якого протестувальника.
Не забуду знайомого зв’язківця, який потай від керівництва і співробітників прийшов на площу (бо за це його могли і з роботи звільнити), аби хоча б своєю присутністю на ній продемонструвати: "Я теж проти тричі несудимого і його васалів"!
У Києві був недовго – близько тижня. Тоді багато хто так робив. А переконав мене в необхідності хоча б мінімальної присутності на столичному Майдані померлий нещодавно товариш – Олександр Гордуз. Він, успішний підприємець, який уже більш ніж десять років вдало бізнесував у столиці, зовсім не сентиментальний, доволі цинічний від пережитого у своєму нелегкому житті, зривався серед ночі на Оболоні і їхав на Майдан, бо містом ширилося, що там мало людей, що на них наступають силовики. І таксисти везли його безкоштовно, і не тому, що не міг заплатити. І стояв він на тому Майдані мало не до обіду, а потім ішов на роботу…
Центр Києва вирував своїм майданним життям, на трибуну виходили то промовці, як професійні, так і стихійні, то самодіяльні артисти. Побував я і в КМДА, де на вході чатували "свободівці" (міську адміністрацію "Свобода" зробила своїм штабом), і в Будинку профспілок, де не було лише, певно, австралійських аборигенів – усі інші були. До речі, потрапити туди без перепустки мало кому вдавалося: довелося згадати деякі хитрощі. На барикадах удень чатували лише окремі чергові, а от увечері туди висувалися організованіші майданівці, які мали своїх командирів, певну структуру. Удень, особливо у вихідні, на Майдані було не проштовхнутися. Та як не дивно, але такій масі людей сотні організаторів знаходили справу: збиті в групи – жили своїм таборовим життям, виходячи на пікетування та чергування, "майданним туристам" пропонували не лише поїсти, попити чаю з десятків польових кухонь (київські безхатьки наїлися тоді на багато років наперед), а й культурну програму. Окрім великої сцени, оберненої "обличчям" до монумента Незалежності, поміж скляних півкуль підземного торговельного центру розмістилася менша. На ній, згідно із заздалегідь складеною програмою, виступали музиканти, співаки, артисти різних жанрів. Не давали нудьгувати й громадські та партійні активісти, роздаючи різноманітні видання й листівки (з обох революцій їх у мене збереглося дуже багато, і це – неабиякий скарб!) та проводячи своєрідні політінформації.
Якось довелося ночувати в Будинку профспілок. Звичайно ж, у коридорі на підлозі серед людей, які чхали, кашляли, але чітко за розкладом піднімалися в певний час і йшли на чергування. Замість них приходили змінені – втомлені та хворі – і лягали перепочити. У "профспілках" познайомився з бабусею, яка приїхала у столицю шукати правди. Півночі з нею проговорили, аж поки вона не знайшла собі іншого співбесідника, а я, відімкнувши зарядний пристрій мобільного телефону з розетки, пішов шукати спальне місце на підлозі розміром хоча б півметра на метр. На тій-таки підлозі й підхопив пневмонію, з якою згодом і боровся вже вдома мало не місяць…
А ось як запам’яталася Революція гідності кіровоградці Ларисі ЗДІР, яка брала участь у ході 18 лютого "Мирний наступ":
– Погода тоді була сонячна і морозяна. Люди колонами вирушили до Верховної Ради вулицею Інститутською. Нічого ще не віщувало трагедії, яка сталась згодом. Збирались на Хрещатику і йшли колонами угору по Інститутській. Фотографувались біля входу у метро, яке було зачинено, навколо вже з’явились загорожі, обмотані колючим дротом. Тоді на Інститутській барикад не було. І ці загорожі були їх певним прообразом. Передбачалось, що це буде мирна хода. І про небезпеку ніхто не думав. Людей було багато, а ми були у хвості колони. Людей ставало все більше і більше. Навіть важко було йти у колоні, і люди почали виходити на тротуари. Пам’ятаю, що, коли почали підніматись вище по Інститутській, то помітили – провулки, які ведуть до Верховної Ради, перекриті вантажівками, кордонами силовиків. Почала закрадатись тривога, коли побачили, що попереду валить дим. Потім “Беркут” почав провокувати учасників ходи. Колона ще рухалась вгору по вулиці, але звідти вже бігли перші демонстранти. Ми не розуміли, що відбувається попереду. І все одно ще рухались вперед.
На розі вулиці Шовковичної ми побачили, що горить КамАЗ, хлопці почали кидати каміння. Таке було відчуття, що все відбувається, як у кіно, а ти споглядаєш за всім збоку. Розуміння того, що потрапив у епіцентр чогось страшного і загрозливого життю, ще не було. Люди почали тягти сміттєві баки, будувати барикади. А ми, жінки, стояли і бачили, як на даху будинку наче відкрився шифер і звідти з’явились беркутівці, які почали провокувати народ, показуючи середній палець. Людей це шокувало, і ситуацію це “нагріло” досить сильно. Ми ж не знали, що в них – зброя, не розуміли, на яку відстань вона стріляє. Просто стояли і дивились, що відбувається. По моєму чобітку щось чиркнуло, а потім люди поряд почали кричати, що по ногах стріляють, я підняла з асфальту, як виявилось потім, гумову кулю. Вона мені нагадувала щось на кшталт шахової фігурки. І ще тоді, не розуміла, що відбувається. Страшно не було. Якраз тоді мені мама зателефонувала. І ми розмовляли, а навколо було чути хлопки. Вона мене запитує: де ти і що там за звуки? А я кажу, що то телевізор працює, а я вдома.
Раптом люди почали бігти хто куди. Ми забігли у двір. А люди звідти вибігають і кричать, що підпалили офіс Партії регіонів. Стало страшно, коли побачили, що прибувають автомобілі швидкої допомоги. Все це відбувалось на Шовковичній і неподалік неї. І коли ти бачиш, що несуть поранених у “швидкі”, то остаточно розумієш, що потрапив у центр трагічних подій і потрібно просто тікати. Було розуміння того, що тільки повернення на Майдан допоможе врятуватись. Як я бігла, перестрибуючи через якісь паркани, кущі, не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що поряд зі мною бігла жінка, яку згодом настигли тітушки. Вони її забили насмерть, це була єдина загибла жінка. Зараз, коли дивлюсь фотографії героїв Небесної сотні, то пригадую її. Не забуду оту кількість людей, які намагались врятуватись, а їх наздоганяв “Беркут”, тітушки, котрих, як зграю собак, випустили за невинними жертвами. Вони гупотіли, наздоганяючи нас, кричали люди, яких вони по-звірячому били, катували, спіймавши у натовпі... Вибухи гранат, постріли. І реальна смерть поряд. Здавалось, що цей жах тривав вічність. Я не знаю, як бігла, пальто довге заважало.
Коли прибігли на Майдан, знайшли своїх, кіровоградських, вирішили, що потрібно їхати додому. Потім нам телефонували ті, хто залишився, розповідали про всі жахи, які відбувались того і наступного дня. Вже вдома по телевізору, передивляючись хроніку того дня, зрозуміла масштаб катастрофи, яка наростала з кожним днем. Пік був 19 – 20 лютого, коли протестувальники обороняли Майдан, який залишився острівцем, охопленим полум’ям. А потім цей масовий розстріл людей на Інститутській… І сльози за загиблими під трагічно зворушливу “Плине кача”.
Пам’ятаю і про перший шок, коли тільки-но побили студентів наприкінці листопада. Я приїхала в Київ у відрядження. І вже тоді, спустившись у метро, відчула незвичайний настрій оточуючих. Якась тривога була навколо. Народ піднімався по ескалатору на станції “Майдан Незалежності” і вже на виході побачив суцільну темряву – не було виходу. Виявляється, що станцію оточили беркутівці і своїми щитами загородили вхідні двері…А потім була Михайлівська площа, де зібрались кияни на віче, протестуючи проти силового розгону студентів, вулиця Банкова, де відбувся другий кривавий розгін демонстрантів, майдан Незалежності з його палатками, барикадами, недільними віче, які збирали сотні тисяч людей – той мирний протест, а потім і нічне протистояння 11 грудня, коли дзвони Михайлівського собору скликали киян на оборону Майдану – символу нескореності. Охоплена полум’ям і клубами диму вулиця Грушевського і перші жертви. Зараз все це зринає у пам’яті, наче й не з нами було. А воно ж було. І нам всім з цим жити. І головне – не зрадити пам’ять тих, хто поклав свої життя на омитий кров’ю вівтар свободи.
