Олександра Чуднова у нашому місті знають, перш за все, як краєзнавця. Але це неточне визначення його амплуа. Давнє і глибинне захоплення книгами дозволяє йому зватися таємниче й інтригуюче – книжник. Саме непересічна любов до книги поєднувала його з однією із найзагадковіших постатей останніх десятиліть у нашому краї – Олександром Ільїним.
Його смерть майже чверть століття тому відкрила місту і світові багатющу і величезну колекцію старожитностей – предметів, книг, яку важко оцінити. Як скромному електрику, котрий жив у непримітному будиночку по вулиці Урожайній, вдалося зібрати такі багатства, чому на це не реагувала тодішня держава, яка практично скрізь мала свої очі й вуха? На ці питання шукали відповіді автори фільму "Синдром дракона". Та. звісно, у фільмі превалює художній домисел, а ті, хто завітав у галерею "Єлисаветград" на зустріч із Олександром Чудновим, багато чого почули з перших уст. Йому – слово.
Я познайомився
з Олександром Ільїним,
коли мені було дванадцять…
Ми вперше зустрілися у магазині "Знахідка", який був колись на розі тодішніх вулиць Луначарського і Леніна. Я був, мабуть, наймолодшим колекціонером книг у місті і міг собі дозволити хіба якісь копійчані придбання. Мене тоді цікавили Кокорін, Решетников. Він сам підійшов і запитав: "Ти читаєш цих авторів?" Він не знав, що продавчиня Назаренко давала мені наступну книгу тільки тоді, коли я переповідав зміст попередньої.
Олександр Борисович тоді здався мені нецікавим, похмурим, неяскравим. З часом він мене запросив до себе додому і почав привчати до тієї літератури, яку сам любив. Він цінував літературу не думки, а сюжету. Пригадую, праці майстра історичної прози Євгена Карповича у нього були підшиті в один величезний том.
Пізніше на його прохання я купував деякі книги у тодішньому Ленінграді, знайомив з іншими колекціонерами. "Історію запорізьких козаків" Дмитра Яворницького після довгих вагань Олександр Ільїн придбав за півтори тисячі царських золотих рублів. Це була величезна сума. Чому так дорого? Бо це було видання, яке належало особисто Яворницькому, і там мало не на кожній сторінці були його помітки – якісь байки, прислів’я, особливі слова з побуту козаків.
Я попросив Олександра Борисовича, аби він навчив мене переплітати книги. І він терпляче й наполегливо вчив мене. Шкіру для цього він брав із папок партійних працівників. Взагалі, у нього була ціла мережа людей, які на міських сміттєзвалищах знаходили для нього необхідний для такої роботи дріб’язок. Ільїн виконував прості роботи, пов’язані із позолоченням. Складніші доручав відомому на той час у місті майстру Луговому.
Фальшивий запис
у трудовій книжці
Олександр Борисович мав вищу освіту. У його трудовій книжці є записи, які датуються 1945 – 46 роками, а потім 60-м. Цей запис фальшивий.
Річ у тім, що у молоді роки Ільїн був засуджений за крадіжку в особливо великих розмірах. За такий злочин тодішній Кримінальний кодекс передбачав смертну кару, але він отримав п’ять років виправно-трудових таборів. Його батько свого часу був активним комуністом, чекістом, під час громадянської війни на Ярославщині брав участь у придушенні Антоновського бунту, вчився разом із Олексієм Косигіним. У ті роки він був директором олійжиркомбінату в Рибінську. Отож, завдяки своїм зв’язкам, очевидно, зумів врятувати сина від смертної кари.
Колекціонер вірив у Бога
Після табору Олександр Ільїн прибув до Києва і став послушником у Києво-Печерській лаврі. Знову ж – досить швидко він отримує повноваження помічника настоятеля Лаври. А той, у свою чергу, теж мав непересічні зв’язки – навчався у духовній семінарії у Горі разом з Йосипом Джугашвілі. Коли діяльність Лаври як духовного й релігійного осередку була обмежена, частина лаврських книг і предметів потрапила до Ільїна. Звідти і кубок Равича, який експонується в обласному краєзнавчому музеї. Але там був цілий сервіз роботи цього майстра. Він зник у невідомому напрямку у той період, коли Олександр Борисович відійшов у кращі світи, а колекцією ще не зацікавилась держава.
Його послушництво не було позерством чи корисливою справою. Олександр Ільїн справді був глибоко віруючою людиною, але не нав’язував своїх переконань іншим. Він діяв через зміст, глибину, до якихось висновків ти мав дійти сам, через власний досвід.
Мою першу Біблію мені подарував саме Олександр Борисович, це – тритомне видання, що вийшло у світ до 1000-річчя хрещення Русі.
Про співпрацю
з КДБ та криміналом
Немає сумніву, що Ільїн змушений був співпрацювати з КДБ. Знову ж – коріння цих зв’язків іде у далеке минуле його родини. Дід Олександра Борисовича свого часу у Рибінську був власником жерстяних майстерень та невеличкого заводу з ремонту баркасів. Саме там розпочинав свою трудову діяльність один з очільників КДБ СРСР Юрій Андропов (До речі, частина книжкової колекції належить дворянському роду Михалкових, який теж з тих країв).
Ця інституція не могла не помічати такої постаті, як Ільїн. Уже пізніше, після його смерті, під час перипетій навколо колекції у певні моменти з’являвся чоловік "у білому костюмі і чорному капелюсі", який спрямовував справу в потрібне русло.
Мав зв’язки Ільїн і у кримінальному світі. Спілкувався, зокрема, з одним з найвідоміших у Ленінграді злодієм у законі, що займався антикваріатом, Мойсеєм Поташинським. Він свого часу провозив на Захід роботи Філонова (став прототипом відомого персонажу у фільмі "Бандитський Петербург"), робив це з допомогою нашої землячки хранительки музею Російського мистецтва у Києві Король. Вона ж потім, коли ми описували колекцію, була нашим експертом.
Кожну книгу
він переглядав…
Про Ільїна ходили чутки, ніби він вів мало не бомжуватий спосіб життя. Це неправда. Одягався він скромно, але чисто й акуратно. Вів себе спокійно, ніколи не підвищував голосу. Якщо запитати – хто ж саме він був, то я відповів би, що найперше – колекціонером. При цьому, якби перед ним постав вибір між найрідкіснішою, найдорожчою іконою і такою ж книгою, він віддав би перевагу книзі.
Усі книги, які у нього були, він обов’язково переглядав, робив їх опис, замітки. У нього було, наприклад, прижиттєве видання біографії кардинала Рішельє. У неї був вкладений опис цієї книги (до речі, нинішня її вартість – близько 300 тисяч євро).
Він листувався з багатьма музеями, обмінював книги. Не можна сказати, що робив це безкорисливо, можливо, інколи й дурив музейників, але часом робив це з благородною метою, аби зберегти, врятувати цінне видання, яке деякі "спеціалісти" просто не здатні були оцінити.
Відомий дослідник літератури 20-х років минулого століття Леонід Куценко, наприклад, деякі книги того періоду міг знайти тільки у Ільїна. Бо ж ту літературу жорстко вилучали з бібліотек, архівів і знищували або пересилали у так званий депозитарій. Пізніше я помітив, що було знищено практично все, окрім творів Сталіна. Чому? Загадка.
Колекцію довелось розділити…
Першим, хто звернувся до мене після смерті Олександра Борисовича з приводу збереження його колекції, був кіровоградський колекціонер Столяров. У владних кабінетах мене запевнили, що усе буде добре. Та, звісно, це були тільки слова. Пізніше виявилось, що тодішній очільник області Микола Сухомлин не хотів брати на себе відповідальності. І лише завдяки зусиллям тодішнього заступника голови облдержадміністрації Валерія Репала, який пробив усі бюрократичні перепони, колекцію таки вдалося зберегти. Допоміг також Віталій Смаглюк, який займав не останню посаду в обласній владі.
Ільїн помер у жовтні 1993 року, а робота з упорядкування колекції почалась тільки у січні наступного. За цей час частина речей безслідно зникла. Але колекція була настільки велика, що розтягти її швидко було неможливо. Ми застали буквально купи мішків з речами, які займали кілька кімнат. Спочатку був намір описувати речі прямо там, але стан колекції був таким, що вирішили вивезти все відразу. Але куди? Тож колекцію довелося розділити: антикваріат, ікони, дорогоцінності – у запасники краєзнавчого музею, книги – в обласну наукову бібліотеку імені Д. Чижевського, лом – у відділення Нацбанку.
Робота над описом колекції була дуже складною, потребувала багато нових для нас знань, довідників, які, на щастя, теж були частиною самої колекції. Деякі необхідні нам потім присилали з-за кордону. Один підприємець з Англії, якому ми зробили копії японських рукописних книг, прислав нам Британську енциклопедію і висновок інституту з Кіото, який коштував десь десять тисяч доларів.
Пограбування
Сама поява колекції Ільїна стала викликом для влади і правоохоронних органів. Як юридично правильно усе оформити? Її величезна цінність приваблювала дуже багатьох. Мені не раз погрожували. Один з місцевих прокурорів якось мені сказав: "Я за твоє життя зараз і п’яти копійок не дам". Я змушений був звернутись за захистом до Мойсея Поташинського. Отож, він з перших уст знав про смерть Олександра Борисовича. Та про це вже тоді писали газети – "Комсомольская правда", приїздила навіть кореспондентка "Лос-Анджелес Таймс".
На утримання такої колекції треба було знайти кошти. Я не один раз звертався до влади з вимогою організувати належну охорону. Але практично десять років вона не охоронялася як слід. Тоді й сталося відоме пограбування. Я думаю, що це були люди Поташинського. Забрали книги — Воєнний устав і Морський устав (ймовірно, з помітками на полях Петра Першого) та колекцію гравюр, 94 штуки, її вартість – приблизно півтора мільйона фунтів стерлінгів.
Мене звинуватили в халатності, справу вів слідчий СБУ Протасов, довелося відбути 38 судів. Врешті, підозру з мене зняли.
Колекція Ільїна
досі не затребувана
Врешті-решт, унікальна колекція у більшості своїй збережена. Та, на жаль, досі лишається не затребуваною. Книги на 15 мовах, давні рукописи потребують серйозної дослідницької роботи. На жаль, наші вищі навчальні заклади не націлюють молодь, науковців на таку роботу. А вона б могла дати цікаві результати. Наприклад, проаналізувати старообрядницький рукопис початку ХУІІІ століття: уявна розмова Петра І і Карла ХІІ після їхньої смерті.
Є непогана ідея створити у нас музей друкарства, для цього наш край має усі иожливості. Але для цього необхідні певні кошти, воля влади, зусилля громади.
Cвітлана ОРЕЛ
