– Ми знаємо, що ви – киянка. А звідки родом ваші батьки ?
– Тато народився у Печерському районі Києва, жив там до того моменту, коли в його житті не з’явилася мама. Моя мама – з міста Ірпеня, що за 30 кілометрів від Києва. Батьки побудували там будинок, і зараз моя родина – батько, мама і сестра (їй 18 років) – живуть в Ірпені. Часто приїжджаю їх провідати, це єдине місце, де мені затишно і де я міцно сплю.
– Хто батьки за походженням?
– Рік тому ми почали вивчати своє генеалогічне дерево, дійшли до сьомого покоління. З’ясували, що в нашому роду є італійці й кримські татари. Багато спливло цікавих фактів із життя моїх рідних. Тепер я розумію, звідки мій темперамент.
– Як вас виховували батьки?
– Дуже дисциплінованою. Батько за цим стежив. Батьки дали мені добру освіту і виховання. Вчили, перш за все, справедливо ставитися до людей. За це я їм дуже вдячна. Мама з батьком були суворі, але ніколи не піднімали на мене руки. Завжди пояснювали, що добре, а що погано.
– Які картинки з дитинства згадуються?
– У мене є бабуся Люся, у минулому – оперна співачка. Коли мені було років шість-сім, вона водила мене у ліс, вчила обніматися з деревами. Розповідала, що в кожної людини є дерево, яке дає їй силу та енергію. Бабуся вчила любити природу, любити дерева, казала, що треба підживлюватися їхньою енергією. Скажу по секрету, що і зараз це роблю.
– У шкільні роки, коли вам було 13-14, якою дівчинкою ви були? Ви виділялися у класі?
– Я була старостою, головнокомандувачкою в класі, тією людиною, яка керує всіма процесами.
– Як ви вчилися?
– Я була "хорошисткою", в атестаті маю дві "четвірки". Але "п’ятірки" не всі були заслужені, отримувала їх і за гарні очі теж. Я багато гастролювала з хором. Вчилася дев’ять років у музичній школі по класу "Фортепіано, академічне диригування, вокал".
– Коли ви відчули, що будете співачкою?
– З дитинства. Мої батьки бачили, що я завжди хотіла була в центрі уваги: я читала нашим родичам байки та вірші, любила пісні співати, під домашні свята підбирала репертуар і влаштовувала міні-концерти для рідних.
– Потім, перед ВІА ГРА, ви співали в мюзиклі "Екватор". Чому тоді провалився мюзикл?
– Були інші часи, не було можливості спонсорувати чи вкладати кошти у свій проект. Якби мюзикл існував зараз з тими ж артистами, які були раніше, думаю, міг би бути великий успіх.
Артисти тоді були нікому невідомі, а зараз стали артистами першого ешелону: Тіна Кароль, Вася Бондарчук, Василь Лазарович, Quest Pistols. Але не факт, що Україна взагалі готова до мюзиклів.
– Ви в одному інтерв’ю казали, що на холодильник у своїй квартирі чіпляєте папірці, на яких пишете свої бажання та прагнення. Розкажіть про деякі з них.
– Навчитися айкідо – зараз я цим займаюся. Стрибнути з парашутом – поки що не наважалася на це. Я займалася дайвінгом і все не могла ризикнути пірнути під воду вночі. Однак останнє пірнання в Індійському океані вночі було моїм досягненням. Я пірнала на глибину 15 метрів, це дуже багато. Було страшно, боліли вуха, але я це зробила, моя мрія здійснилася. Також моє хобі – кінний спорт. Мені дуже подобається скелелазіння, я б повчилася цьому, але поки що тільки думаю про це. Також мені дуже подобається серфінг, його б я теж освоїла. В цьому році вперше стала на лижі і зрозуміла, що ганяти горами – це захоплює.
– Ваш останній кліп "Жити легко", де ви постали в образі 120-кілограмової товстушки, яка після виступу на "Євробаченні" впала в депресію, тільки їсть і дивиться телевізор. Чи не був цей кліп спробою довести до абсурду ситуацію з вашим виступом на конкурсі, щоб поставити на цьому крапку?
– А хто каже про поразку? Ми виступили гідно. Оцінка – це всього лиш політика. Але кроки, зроблені нашою командою, були вагомими, сміливими, ми доклали величезних зусиль і віддали всю душу, щоб зробити все на високому професійному рівні. Це чудовий досвід для нас, адже середній вік усієї нашої команди – 24 роки, і головні перемоги у нас ще попереду. А кліп – це трохи самоіронії, адже без усмішки як прожити? У кліпі "Жити легко" є головна думка – не залежно від ситуації завжди йти вперед.
– Ви свого часу виступали в Харкові, Дніпропетровську та інших великих містах України під псевдонімом Алісія Горн і казали, що ви – відома європейська співачка. Ви не вважаєте, що це було неправильно?
– Вигадала це тільки для того, аби заробляти гроші. Звичайно, це неправильно, але я тоді була надто юна. У мене на той момент був підписаний контракт з групою "Каппуччіно", у якої близько чотирьох місяців не було концертів. За контрактом я не мала права ніде працювати, мені жити було ні на що. І щоб себе утримувати, я вигадала цю авантюру.
– А вас ніколи не викривали?
– У мене було троє чоловіків, мої друзі (з якими я, до речі, досі разом), котрі мене прикривали.
– Не траплялося ситуацій, як в Остапа Бендера?
– Ні, все було правильно: вранці – гроші, ввечері – стільці.
– В Інтернеті ширяться чутки про вашу нетрадиційну сексуальну орієнтацію…
– Я – творець, творча особистість, естет, цінитель красивого: красивих людей, речей, люблю чоловіків, жінок, люблю людей узагалі. Для цього не треба бути гомосексуальним.
– Ви – людина, яка хоче розвивати нові проекти. Яка ще сфера ваших амбіцій?
– У мене є мрія зніматися у великому кіно з хорошим режисером. Поки що пропонують мені ролі в серіалах. Але мені це нецікаво. Чекаю свого часу.
Крім того, я сама організувала і керую своєю компанією під назвою "Лобода-мьюзік". Цій компанії належать усі права на всі пісні, з якими у мене підписаний контракт. Вона збирає дивіденди за мої пісні, за мою творчість, за одяг F*c_ n Macho – колекцію одягу, яка була створена два роки тому після кліпу "Не мачо". Ідея випадково виникла у Алана Бадоєва, він мені її підкинув. Головна ідея – це влучний слоган, трикотажні майки, футболки, потім з’явилися сукні, на яких є якесь задирливе висловлювання, що привертає увагу молодих амбіційних та впертих людей.
Я вирішила її розвивати. Колекція настільки успішно пішла, що ми через чотири місяці на отримані гроші зняли кліп "За що?", режисером якого я була. Алан Бадоєв прийняв мою ідею, ми її розвивали і допрацьовували на майданчику.
– Коли можна буде почути пісню Світлани Лободи на українській мові?
– Я добре спілкуюся українською мовою, але мені подобається співати російською, бо я думаю на російській. Як тільки я зрозумію, що мені органічно співається пісня українською, я заспіваю. Але поки що я до цього не готова. До цього треба прийти. Не можу я на замовлення.
– Риса характеру, яка вам у собі подобається і яка риса дратує?
– Мені подобається працездатність. Не подобається поспіх у житті. Дуже поспішаю жити, все швидко робити, хочу, щоб усе було сьогодні. А всьому має бути свій час. Я намагаюся все прискорювати, а людям, які зі мною працюють, тяжко, бо в них внутрішній конфлікт і спосіб життя інший. Вони кажуть: "У нас немає такого мотору, як у тебе". В емоційності, у поспіху народжуються неправильні висновки і робляться неправильні вчинки. Треба тисячу разів продумати, один раз зробити.
– Як справи в українському шоу-бізнесі?
– Наша країна росте, незважаючи ні на що, рухається вперед. З нею – і музика. Не такими кроками, як хотілося б, але, на відміну від Росії, швидкими, бо музика, що виготовляється в Україні, краща. Я кажу більшою мірою про поп-індустрію, яка набирає оберти в Україні. Ми все більше наслідуємо європейську культуру: багато знімаємо, багато намагаємося копіювати, багато подобається з того, що роблять на Заході. Було б добре, щоб на всьому цьому копіюванні проявлялися ще й індивідуальності артистів. Артист повинен писати свою музику і свої пісні. Це моя думка.
– Як почуваються виконавці у фінансовому плані?
– Відчувається, що люди бережуть свої гроші, економлять. Корпоративи залишилися, але їх стало менше, ніж було раніше. Замовники вважають за краще запрошувати акторів-початківців, у яких менші гонорари. Великий акцент – на касових концертах. Думаю, найбільший пік кризи був восени, зараз набагато краще.
– Ви в Росії нині також працюєте?
– Так, зараз я живу на дві країни. В Росії у мене вже є команда, яку я недавно запросила на роботу. Трохи тяжко через перельоти, але нічого, впораємося. У цілому моя робота починається з творчості, і я ставлюсь до неї як до творчості, а не як до заробітчанства. Гроші потрібні для того, аби існувати, щоб було комфортно. Але більшою мірою я прагну не цього. Я прагну саморозвитку.
– Що ви робите, коли вам погано?
– Я пишу пісні, слухаю музику, займаюся йогою.
– Ви разом з іншими українськими зірками закликаєте людей кидати курити. А самі ніколи не курили?
– Ніколи. Я переконую в тому, що це шкідливо, всю свою команду. У мене це успішно виходить. Я вважаю, що це дуже шкідливо для здоров’я. Дуже правильно, коли розмежовують ресторан на курців і некурців, бо хтось хоче себе труїти, а стороннім навіщо мучитися? Можливо, з часом узагалі заборонять курити в ресторанах і громадських місцях. Це було б добре для всіх.
Денис САМИГІН
