У жовтні нинішнього року минуло 60 років з тих пір, як відбулося переселення 25 наддніпрянських сіл через перекриття потужною греблею Кременчуцької ГЕС у районі нинішнього Світловодська найбільшої української ріки, як наслідок – утворення Кременчуцького водосховища. В ті часи не прийнято було говорити про людські долі, які перемелювали «будови комунізму». Тому варто про ці події згадати сьогодні, адже багато в чому вони визначили подальший розвиток наддніпрянської Кіровоградщини.
Відомий краєзнавець лауреат обласної краєзнавчої премії ім. Ястребова почесний краєзнавець Кіровоградщини, член Національної спілки журналістів, почесний громадянин міста Світловодська Владислав Журавський підготував до друку книгу «Дві долі села Подорожнього», в якій ідеться про історію цього населеного пункту, що також потрапив у зону затоплення. Але історія села налічує 360 років, як тут з’явились перші поселенці. А нинішні мешканці села Подорожнього окрім цієї дати, в нинішньому році відзначають ще й 60-річчя з моменту його переселення на нові землі.
Рукопис книги чекає на благодійника, який профінансує її вихід у світ, а редакція «Вечірньої газети» публікує одну з глав книги, присвячену саме цій, мало вивченій, сторінці історії Кіровоградщини.
Переселення. Трагедія наддніпрянських сіл і людських доль
Навесні 1954 року на береги Дніпра до старовинного села Табурища прибули перші загони будівельників з Нової Каховки. Вони мали спорудити у короткі терміни чергову в країні «будову комунізму» – Кременчуцьку гідроелектростанцію і поряд з нею – селище гідробудівників, яке невдовзі стало містом Світловодськом. Зрозуміло, для того, щоб запустити ГЕС, треба було перегородити Дніпро греблею, а весь потік води спрямувати на турбіни майбутньої гідроспоруди. При цьому під затоплення водосховищем потрапляли тисячі гектарів прибережних земель як з лівого, так і з правого берегів цієї могутньої слов’янської ріки.
Лише у нашій області під затоплення потрапили 25 населених пунктів разом з районним центром Новогеоргіївськом, а це загалом 6170 дворів, 11 колгоспів, 354 сім’ї, які проживали в комунальних будинках райцентру, а також намічалося знести 425 будівель комунального фонду, з них 125 житлових будинків, 14 сільських клубів, 6 будівель сільських рад, 22 школи: 3 – середні, 11 – семирічних і 8 – початкових, 3 лікарні, в т. ч. районну на 75 ліжок, дільничну у с. Подорожньому на 35 ліжок та ще чимало об’єктів соціальної і культурно-побутової сфери. А ще знести 125 господарських приміщень колгоспів, що потрапляли у зону затоплення, і не лише знести, а й збудувати нові. А це ферми, гаражі, млини, комори та інші об’єкти.
Як згадував тодішній голова Новогеоргіївського райвиконкому І. Ф. Калінін, «багато жителів придніпровських сіл сприйняли ці заходи з переселення без ентузіазму. А то й вороже. Тим відповідальним працівникам, які займалися переселенням, довелося докладати максимум зусиль, щоб переконати людей залишити обжиті місця».
І це було зрозуміло. Люди мешкали тут з діда-прадіда, кожна будівля, кожен клаптик землі политий кров’ю і потом, тут знаходилися могили їхніх давніх і ближчих у часі пращурів, які впродовж тисячоліть створили тут свою власну цивілізацію, будучи не лише центром, а й ядром протослов’янських племен, які і стали основою формування впродовж кількох століть українського народу, української нації.
Серед тих населених пунктів, які потрапляли у зону затоплення і підтоплення, перебував Новогеоргіївськ зі його сільськими околицями – Закаміння, Приліпка, села Калантаїв, Калантаїв-Польський, Подорожнє, Самусівка, Коропівка, Мала Андрусівка, Воронівка, Кириченкове, Тясьминка, Пеньківка з хуторами Булаївкою, Макаренковою і Гречихою. Крім того, до зони затоплення потрапляла і нижня вулиця Великої Андрусівки, що прилягала до правого берега річки Тясьмина і носила місцеву назву Аршава або Варшава. Але якщо Калантаїв і його лівобічна частина Калантаїв-Польський переносилися за 5-6 км на більш високе місце, Мала Андрусівка, хутір Кириченкове і нижня частина Великої Андрусівки мали розміститися у цьому старому селі, то для мешканців ряду населених пунктів колишньої Подорожненської сільради, а це Подорожнє, Самусівка. Воронівка, Коропівка, Клочкове-Подорожненське, планувалося закласти нове, Зразкове, як його тоді називали, село на голому місці біля урочища Бакаєве. Сюди ж мали переселитися і мешканці Закаміння, Пеньківки та прилеглих до них хуторів. Проект цього зразкового села склали спеціалісти Української академії архітектури і будівництва, врахувавши усі тогочасні досягнення сільських проектувальників. Широкі вулиці. Прямокутні квартали, адміністративний центр та ін.
Вражали масштаби переселення. Так, по колгоспу ім. Леніна Великоандрусівської сільради, передбачалося перенести із затоплюваних сіл Малої Андрусівки, Тясьминки, Кириченкового і частково села Великої Андрусівки 478 дворів колгоспників з працездатним населенням у кількості 300 чоловік, а також 300 дворів не членів колгоспу. По колгоспу ім. Маленкова Калантаївської сільради перенести на нові місця планувалося 490 дворів з працездатним населенням у кількості 498 чоловік, а також 7 дворів не членів колгоспу.
Складнішою була справа із забудовою зразкового села. Тут не було води, і багато жителів сіл, яким запропонували побудуватись і переселитись у це нове поселення, насамперед із самого Подорожнього, не наважилися це робити. Частина їх переселилась у села Захарівку і Аудиторівку, в Павлівку та інші уже існуючі населені пункти. Чимало людей виїздило і за межі району, навіть області. Так, уже до 1 січня 1957 року власники 204 домогосподарств купили собі житло в існуючих селах Новогеоргіївського району. А власники 310 господарств взагалі виїхали на постійне проживання за межі району.4)
Для своєчасного переселення людей із затоплених сіл проводилися численні збори, колективні і індивідуальні бесіди, читалися лекції, як гарно буде жити селянам на нових місцях, у добротних будинках під шиферною чи черепичною покрівлею, з водопроводом на вулицях і у дворах та іншими благами тогочасної цивілізації. Не могли врахували лише деяку, як здавалось, дрібницю – психологію селян, їхню прив’язаність до землі своїх дідів і прадідів, яка і зветься малою батьківщиною, – улюбленою річкою, сусіднім лісом чи урочищем, лісовою галявиною, сінокосом, навіть з тією яблунею чи грушею, що росли на подвір’ї рідної садиби.
Та спорудження ГЕС набирало темпів, будівельники зобов’язалися перекрити Дніпро на рік раніше запланованого терміну, а в цілому гідроелектростанцію здати в експлуатацію на два роки раніше строку, що передбачався встановленим плановим строком. І це підганяло людей, змушувало їх швидше визначатися з місцем майбутнього мешкання. В пришвидшеному темпі працювали оціночні комісії, навіть не враховуючи тих чи інших будівель, як-то погреби, фруктові дерева, ягідники. Це викликало численні скарги майбутніх переселенців. Такі випадки траплялися чи не в кожному великому чи малому селі. Недоліки виправляли, вносячи в оціночні акти нові об’єкти та їх залишкову вартість. При цьому старі будівлі оцінювались дорожче, бо вони підлягали повному зносу, а новіші споруди, зведені у післявоєнні роки, оцінювалися дешевше, їх пропонувалося розібрати і перенести на нові місця.
Щоб прискорити темпи переселення, з ініціативи районної влади на початку 1956 року були об’єднані подорожненський колгосп ім. Хрущова з новогеоргіївським приміським колгоспом ім. Чапаєва, а колгосп села Чаплище об’єднали з колгоспом с. Талова Балка в одне господарство.
Сюди ж, до невеликого хутора Озера, планувалось переселити і всіх мешканців Чаплища. Тоді ж було вирішено, що уже з весни 1956 року колгоспники з Подорожнього і Чаплища працюватимуть на землях тих господарств, куди мали переселитися люди. А землі цих великих затоплюваних сіл, що знаходилися на території сусіднього Чигиринського району, належало передати в установленому порядку господарським структурам того району.
Населення інших сіл, що потрапило у зону затоплення, доприселялося в існуючі села району, а саме в Павлівку, Велику Скельову, Миронівку, Золотарівку та деякі інші. Місто Новогеоргіївськ з його підприємствами, соціальною сферою, комунальним та індивідуальним житловим секторами переносилося в район поблизу проммайданчика споруджуваної Кременчуцької ГЕС західніше села Табурища біля урочища Акація.
Складнішою виявилася справа з переселенням села Ревівки, що теж потрапляло в зону затоплення. Спочатку мали намір переселити його жителів у нове Зразкове село. Але громада відмовилася від цієї пропозиції і, врешті-решт, після довгих митарств домоглась дозволу переселитись на свої ж поля за 2 км на південний схід від затоплюваної території.
Нове, як його називали Зразкове, село мало бути закладене на лівому березі Цибульниківської затоки, вздовж нинішнього шляху від дачних масивів «Автомобіліст» і «Керамік» і аж до пам’ятника радянському воїну-визволителю кількома вулицями вгору до колишнього аеродрому. І все було б так. Але на перепоні фахівцям Академії архітектури і будівництва, які склали цей первісний проект нового поселення, став при його узгодженні з різними зацікавленими організаціями Державний гірничий нагляд. Виявилось, що саме на цій території залягають потужні поклади молодого бурого вугілля, так званого Золотарівсько-Бугроватського родовища, яке і планувалося до розробки в недалекому майбутньому. Адже сусіднє місто Олександрія вже тоді набуло слави центру буровугільної промисловості України з діючими буровугільними розрізами і шахтами, з власними електростанціями, брикетними фабриками і унікальним заводом гірничого воску, що вироблявся з бурого вугілля.
Тож районному керівництву довелося терміново шукати новий майданчик для села. А це зробити було не так просто, адже придніпровська височина порізана глибокими ярами і балками. Врешті-решт, зупинили свій вибір саме на тому майданчику, де й знаходиться нині село Подорожнє. Проект його забудови довелось замовляти новий, пристосований до цієї місцевості. Планували село на 1200 дворів, щоб у повній мірі забезпечити земельними ділянками не тільки переселенців з Подорожнього, Самусівки, Клочкового, Коропівки і Воронівки, а й жителів притясьминської Пеньківки і прилеглих до неї хуторів Булаївки, Макаренкової, Бондарівки, та колгоспників сільської частини Новогеоргіївська, а саме мешканців Закаміння, Приліпки та інших, які входили до тамтешнього колгоспу ім. Чапаєва.
На нову ділянку майбутнього села райвиконком організував масові виїзди майбутніх переселенців, як тоді казали, для наочного ознайомлення з місцевістю. І все було б добре, але вже перші переселенці зіткнулися з відсутністю у новому проектованому селі води. Облводбуд, якому доручили закласти тут свердловини, не зміг виконати цього завдання, бо ґрунтових вод у цій місцині практично не було. Пробурені свердловини давали по півтора – два з половиною кубометри води кожна. «Людей це надзвичайно стривожило, – згадував пізніше тодішній голова райвиконкому І. Ф. Калінін. – Адже всі вони жили на березі Дніпра, тож вода у них була завжди і в необмеженій кількості. А тут, на новому місці, її ніде не можна було роздобути. Проектанти доводили, що вода ось-ось буде, що варто пробурити ще одну свердловину і вона дасть воду. Але минали місяці, а води все не було, окрім того мізеру. Люди почали залишати ділянки і переїжджати в інші місця, багато хто переїхав до с. Захарівки, а багато хто взагалі на інші місця за межі району і навіть області. Для переїзду на інші місця люди групувалися у земляцтва і виїжджали цілими селами. У новому селі залишилися незабудовані ділянки в хаотичному розташуванні».
Тяжким було і розставання селян з рідними місцями і краєвидами. Відомий в районі освітянин, теж переселенець Василь Петрович Артеменко згадував, що, прощаючись навіки з рідними місцями, жінки плакали і цілували землю, яку покидали назавжди». Це мовилося про жінок з Чаплища. Таку ж тугу за втраченим краєм носили в собі і жінки з Подорожнього, Самусівки, інших затоплених сіл.
Про це ж пише і наш земляк, заслужений журналіст України Микола Хрієнко родом з Новолипового: «До смерті не забуду, як падали на чорну землю зрубані яблуні й вишні в білому цвіту. Як чоловіки у чорних гумових чоботях і в страшних протигазах викопували з братської могили останки радянських солдатів, які загинули під час форсування Дніпра… Слово «переселення» для старих людей звучало тоді майже так, як слово «смерть»… Прощаючись з рідними оселями, люди цілували пороги й стіни».
Сім’я Миколи Хрієнка переїхала у мальовниче село Бабичівку, сам він закінчив Подорожненську середню школу, потім Київський університет, багато мандрував по країні, але другу свою батьківщину – Бабичівку і Подорожнє пам’ятає завжди, не раз писав про них у центральних українських газетах.
Але час квапив. До затоплення проектованих територій залишалося дуже мало часу. І люди почали потроху будуватися на новому місці. Воду підвозили із сусідніх водойм та річки Цибульника у спеціальних ємкостях. Одночасно колгоспники старого Подорожнього і сусідніх сіл працювали на полях приміського колгоспу імені Чапаєва, випасали тут худобу, зводили тваринницькі приміщення.
Велося на території нового села і спорудження мало-помалу соціально-культурних об’єктів – двоповерхової школи та будинку для вчителів, лікарні, відділення зв’язку, сільської ради, магазинів. Перенесли у нове село і братську могилу радянських воїнів, які загинули в боях за визволення старого Подорожнього і сусідніх сіл від німецько-фашистських загарбників.
Одним з перших переселився у нове село у 1957 році учасник Великої Вітчизняної війни механізатор широкого профілю, тоді 30-літній Олексій Павлович Бражник. Облюбувавши земельну ділянку між лісовими урочищами, він звів гарний будинок на початку вулиці Гоголя. За ним потяглися й інші подорожненці.
А на майбутній вулиці Пушкіна зводив будинки для пільговиків села, які не могли самі будуватись, Григорій Шевченко зі своїм напарником і помічником Миколою Кулішем. А уже восени 1957 року вони разом вкладали перші камені у фундамент двоповерхової сільської школи-десятирічки.
Село поступово забудовувалося, набирало рис сучасного впорядкованого селища. Центральну вулицю села, що розділила його на дві частини – південну і північну, будівники вкрили бруківкою. Потім вона була заасфальтована. В садибах колгоспників і робітників міських підприємств, в основному переселенців із затопленого Новогеоргіївська, висаджені фруктові дерева, виноградники. Будинки були зведені просторі, на 2-3 кімнати і кухні, веранди, дахи вкриті шифером або ж черепицею. Практику забудови нового сільського населеного пункту вивчав письменник Дмитро Косарик, який працював тоді у Інституті етнографії і фольклору АН України, про що і розповів у статті на цю тему, опублікованій у журналі «Народна творчість і етнографія».
Але ім’я «Зразкове» за новим селом не прижилося. Люди хотіли, щоб його назва хоч якось нагадувала минуле, ті краї, звідки вони переселилися. Була проведена не одна сільська сходка, сесії сільської ради, але люди стояли на своєму: дамо новому селу ім’я Подорожнє. Хай пам’ятають сучасники і нащадки, що ми таки козацького роду і наша минувшина нам дорога. Влада врешті-решт погодилась. Селу дали ім’я Подорожнє. А воно й справді по дорозі, при дорозі. Через село центральною вулицею проходить автотраса Світловодськ – Черкаси, а зразу ж за останньою вулицею від цієї траси відгалужується дорога на Олександрію і обласний центр Кропивницький (колишній Кіровоград).
Могутній Дніпро гідробудівники перекрили у перших числах жовтня 1959 року. Відтоді і почала заповнюватись величезна територія по обох берегах Дніпра від старовинного села Табурища і аж до Черкас і Канева. Саме тієї осінньої пори і залишили навіки свої дорогі серцю місця тамтешні жителі, які до останніх днів не наважувались перебратися на нові місця для постійного мешкання у майбутньому.
Про хід переселення згадував пізніше і тодішній голова подорожненського колгоспу ім. Хрущова М. П. Машуков. «Я, як голова колгоспу і представник районної влади, – говорив він, – не допускав поблажливості. Бувало, що й насильно витягували людей з хат і тут же їх валяли. Зате на новому місці старався, як міг, допомогти людям розбудуватися: забезпечували переселенців будівельними матеріалами, а старим цілу вулицю збудували. Ті «котеджі» – звичайнісінькі глиняні мазанки з двох кімнат і пристінку. Будували поспіхом, заселяли ще в сирі будівлі. Взимку на стінах у них виступала паморозь. Нині, якщо якийсь той «котедж» ще зберігся – це найбідніша хатка в селі. Але що хатки? Скільком людям поламало життя те переселення, скільки душ занапастило, по світу розвіяло, віку вкоротило!»
Нове село практично забудоване у 1958-1959 роках. Людей підганяли строки затоплення, районне начальство частіше лаялося, ніж допомагало. Коли ж до певного встановленого строку люди не встигали побудуватися і перебратися на нові місця, їх старі будівлі руйнувалися бульдозерами, дерева вирубувалися, все ламалося, крушилося, стиралося з лиця землі. Це була справжня трагедія не лише затясьминських сіл, а й людських доль. Вона ще довго ятрила серця багатьох переселенців із затоплених сіл.
