Минулого тижня пішла з життя кропивничанка Віра Іванівна Твердоступ. Скромна, тиха жінка, усе життя пропрацювала у міському фінансовому відділі. Ховали її з вулиці імені її сина – Олександра Олійника, якого вона так і недочекалась, так і не знайшла.
Олександр належав до когорти одних з перших у нашому місті рухівців, просвітян. Згодом знайшов себе в активній громадській діяльності у Комітеті виборців: спостерігав за дотриманням законності під час виборчого процесу, фіксував порушення, комунікував з іноземними спостерігачами, бо добре знав англійську.
Він раптово зник буквально через кілька днів після весняних парламентських виборів 2002 року. Зранку піщов на роботу – працював заступником головного енергетика заводу «Гідросила», увечері мав занести у місцеве відділення Комітету виборців свій звіт. Вийшов з прохідної заводу, там його чекала якась машина. Він нібито сів у неї. Більше його ніхто не бачив.
Олександр Олійник був дуже непересічною людиною. Він відігравав важливу роль у всьому, чим займався. Жив насиченим інтелектуальним життям. На заводі відповідав за переоснащення і модернізацію кількох провідних цехів, проводив складні розрахунки, мав їхати у відрядження у Харків. (Мати ще сподівалась, що він туди поїхав і не встиг попередити.) Так само завжди діяльним і важливим для всіх був і у громадській роботі. Того року він працював на виборах разом із міжнародним спостерігачем Віктором Лапічаком. Та, на жаль, тодішня міліція не зацікавились цією сферою його діяльності, версію про те, що його зникнення пов’язане із виявленими порушеннями під час виборів, міліція вчасно не відпрацьовувала, а коли минув час, це вже нічого не дало.
Віра Іванівна усі ці роки жила надією. На перших порах за власні гроші наймала пошуковців, водолазів, які прочісували навколишні лісочки, перевіряли водойми. Сподівалась на телевізійних екстрасенсів, збирала гроші зі своєї пенсії, щоб заплатити їм і дізнатись хоч щось про смерть Сашка (на життя надії уже не було) і хоча б знайти труп та гідно поховати. Але так ніхто й не приїхав. А місцеві «пророчиці» нічого певного не могли сказати.
Та надія тримала її. Віра Іванівна відійшла на 97-му році життя. Але сина так і недочекалась, не знайшла…
Родом вона була з Маловисківського району. Перед Другою світовою встигла вступити в інститут. Війна застала її далеко від дому на студентській практиці, і довелося тяжко повертатися на тодішню Донеччину, куди її батька-інженера направили на роботу. Маленька, тендітна, на перших у своєму житті високих каблуках, яким так раділа напередодні. Той шлях був важким випробуванням. На той час вона у тих краях (Дебальцеве, Іловайськ), які й сьогодні звучать тривогою, була однією з небагатьох, хто досконало знав українську мову. Місцеве підпілля ОУН залучало її для редагування своїх листівок, документів. Про це вона розповіла лише якийсь десяток років тому, але й тоді наполегливо попереджала: мовляв, про це не треба розповідати нікому. Страх, посіяний комуністичним режимом, сидів у ній надзвичайно глибоко.
Віра Іванівга мало не до останніх своїх днів цікавилася подіями у місті, області, країні, читала газети, відгукувалась на публікації. Мала невелику бібліотеку, здебільшого класичної літератури. Їй небайдуже було все, що відбувалось. І, звісно, вона завжди була на боці України. Як і її син. На відміну від свого рідного брата, який усе життя прожив у Москві і давно уже став Твердохлєбовим…
Світлана ОРЕЛ
