Днями Борису Михайловичу Іванову виповнилось 95 років. Важке життя випало на долю ветерана. Всього було вдосталь: – і обпалена війною молодість, і важке повоєнне лихоліття, і наповнений трудовими буднями шлях робітника «Червоної зірки». Давно Борис Михайлович перебуває на заслуженому відпочинку, але ветерана добре пам’ятають та шанують такі ж, як і він сам, ветерани Великої Вітчизняної, і колишні колеги по заводу, і нинішнє керівництво цього відомого в місті підприємства.
Сам ветеран небагатослівний. Так, воював – всі тоді воювали. Був поранений двічі – як без цього на війні. Друге поранення було дуже важке – кількома осколками в обличчя. Було дуже страшно, а лікарі ще й сказали, що видаляти осколки не можна, бо є ризик залишитись на все життя сліпим. Це тавро війни спочатку дуже турбувало, страждав на сильні головні болі, але згодом стан здоров’я покращився, і болі пройшли, і спогади стали менше ятрити душу.
А згадати Борису Іванову є що. Ще у 1937 році він був призваний на строкову службу стрільцем до залізничного батальойну Червоної армії. Через два роки демобілізувався, повернувся до рідного Кіровограда. Але не довго тривало те мирне життя. На другий день війни, 23 червня 1941 року був мобілізований до 464 батальйону аеродромного обслуговування, що містився у рідному місті. І з перших днів потрапив він на передову. Потім – до дев’ятої Гвардійської стрілецької бригади. У 1942 році був переведений до 15-ї інженерно-саперної бригади. Розпочинав війну рядовим стрільцем, але основну частину бойового шляху був сапером – про кого говорять «той, помиляється лише раз». Борис Михайлович жодного разу не схибив: ні обороняючи Кавказ, ні потім, визволяючи Україну, Польщу, Угорщину, Чехословаччину. Там, у Чехословаччині і закінчилась для славного воїна війна, яку завершив лейтенантом.
Додому повернувся лише у 1946 році, бо війна постійно нагадувала про себе мінними полями, замінованими будівлями, локальними військовими конфліктами. У Кіровограді ж чекали батьки та нове життя, до якого треба було звикати. Юнак вступив до ФЗУ, щоб отримати робітничу професію. Пішов працювати на «Червону зірку» слюсарем, потім трудився ковалем, токарем. Тут, на заводі, в своєму ж цеху зустрів свою єдину та кохану Марію. Її доля теж була складною, адже під час війни потрапила до німецького концтабору, дивом вижила. Після визволення з німецького полону повернулась додому та влаштувалась на «Червону зірку». Молоді побрались, народили доньку Тамару та сина Станіслава. До 1992 року трудився Борис Михайлович на заводі. Має кілька воєнних нагород – медалі «За бойові заслуги», «За оборону Кавказа», «За перемогу над Німеччиною», чимало відзнак за трудові заслуги.
Із «Червоною зіркою» пов’язане вже життя родини Іванових. Тут разом із батьками починав трудитись і син Станіслав, потім вступив до Ризького морехідного училища, у Ризі живе й донині. На день народження звідти до діда у гості приїхав онук Андрій та привіз родинні вітання. Усе трудове життя доньки Тамари теж пройшло на «Червоній зірці». Зараз вона наглядає за стареньким батьком, який дуже сумує після смерті своєї Марії. Доньчині діти проживають в Олександрії та Херсонській області, але не забувають про діда Бориса, навідуються в гості, телефонують. Рідні розповіли й про творче захоплення Бориса Михайловича, яке він проніс через усе життя – різьблення та випалювання по дереву. Сам ветеран – дуже скромна людина, тому і словом не обмовився про те, що роботи, які висять на всіх стінах в квартирі, він зробив власними руками. Різноманітні полички, вазочки, декоративні тарілки, сувеніри –у всіх цих виробах відчувається надзвичайно тонка натура майстра. А ще Борис Михайлович полюбляє формувати своєрідні тематичні альбоми, куди вносить різноманітну інформацію з газет. А маючи творчі здібності, перетворює ці збірники у справжні художні витвори.
Такий ось він – солдат-ветеран, трудар та художник!
