– Знайомся, це – Проша. Взагалі-то, вона Проня Прокопівна, – представила я своїй гості улюбленого члена нашої сім’ї – кішку. – А ти – кошатниця?
– Ні, я… таксистка. Зараз у мене такса на ім’я Рей. І до цього була такса. А ще я колекціоную порцелянові, скляні фігурки такс. Ну, хобі у мене таке, – усміхнулася гостя Наталя Бондаренко, художній керівник обласної філармонії, теоретик музики, гарна й весела жінка. Давно і твердо одружена. Це я на всяк випадок.
Я познайомилася з Наталією Валеріївною, коли вона працювала завучем у Кіровоградській музичній школі №2 і була "правою рукою" директриси Валентини Ревенко (“І подругою, – запевнила Наталя і додала: – Я взагалі товариська людина. У мене і свекруха – як подружка”). А невдовзі після нашого знайомства раптом дізнаюся, що пані Бондаренко вирішила стати другою людиною у філармонії. Після директора Миколи Кравченка! Треба віддати належне її сміливості.
– І все-таки, як ти ризикнула? – запитую у Наталі.
– Ну, по-перше, я не у холодну воду стрибнула, як може здатися. Я вже кілька років за сумісництвом працювала лектором у дитячій філармонії на запрошення Віри Іванівни Тулянцевої. Тулянцеву знаєш?
– Ще б пак! Віра Іванівна, нехай їй легенько гикнеться, стояла біля колиски дитячої філармонії. Так ти була лектором? Не знала. Вибач, але у нас, я вважаю, немає хороших лекторів. Таких, як Казінник, скажімо. Пам’ятаєш, він до нас приїздив?
– Казінник – метр! Я була хорошим лектором. У мене все йшло з душі, я не користувалася "папірцями". Якось Володя Чайковський, ти його знаєш, керівник "Росинки", презирливо відгукнувся про лекторів: мовляв, чи й не робота – прочитати написане. Мене це так зачепило. І я все вчила напам’ять. Отже, дорогу у філармонію я знала. І коли Микола Іванович запросив на посаду художнього керівника, я довго не роздумувала. Хоч, між нами, я не дуже уявляла, куди йду. Вчилася на ходу. Насамперед, у Миколи Івановича. Я й зараз вчуся.
– Це ж треба!
– А що тебе так дивує?
– Кравченка всі бояться. А ти кажеш, що завдяки йому і затрималася у філармонії.
– Я вважаю, що керівника треба поважати і трохи боятися. А поважають коли?
– Коли людина на своєму місці. А якщо вона на своєму місці, то випадкових людей поряд не терпітиме. Свій найперший концерт пам’ятаєш?
– Це був облом. Оркестранти невчасно потрапили на сцену. Я просто не зорієнтувалася. Досвіду ж не було. Злі язики натякали, що варто подавати заяву. В сенсі розраховуватися. А Кравченко остудив, чого, мовляв, не трапляється. Все приходить з досвідом.
– З твоїм приходом у філармонії з’явилось багато цікавих проектів. Ідеї їх тобі належать?
– Дивлячись, про що мова.
– Наприклад, "Бон ап арт". Богемний проект. Шкода, що він вже не існує.
– Ми від нього не відмовилися. Просто зараз немає матеріальних можливостей його втілювати в життя. Спонсори потрібні. Пригощати шампанським, платити артистам гонорари… А нині з цим проблеми, сама розумієш. А на ідею цього проекту мене наштовхнув Микола Іванович. Зараз у нас з’явився ще один, трохи камерний проект "Жінкам при надії". Ми його з управлінням охорони здоров’я координуємо. Це для вагітних жінок.
– А як з’явився Остап Шутко? Ти до цього відношення маєш? Організацією концертів ти ж не займаєшся.
– Усе, що стосується класичної, хорової музики, звісно, мене стосується. Естрадних зірок я, слава Богу, не запрошую.
– А любиш? Я знаю, ти такі концерти, як правило, відвідуєш. Чи ні?
– Відвідую. Куди ж я подінуся? Філармонія для мене більше, ніж рідний дім. Я тут більше буваю. Вдома я тільки сплю.
– І як на це реагує твій чоловік?
– Нормально реагує. Він вважає, що це моє справжнє покликання. Хоч ми обоє закінчували педінститут. Одружилися ще студентами. З його боку це була любов з першого погляду.
– А з твого?
– З мого… Можеш вважати, це моя перша і остання любов. (Хоч закохувалася ще з дитячого садка, та це між нами). Так, ти про Остапа Шутка запитувала. Він – знаний музикант. Познайомилися, запропонував серію концертів. Я погодилася. І не прогадала.
– Яких музикантів він до нас привозив! А сам!...Золота скрипка України. Особисто я можу сказати тобі комплімент, такі концерти записую на твій рахунок. Та, врешті-решт, не будемо замислюватися, чия ідея. Важливо, що маємо якісний духовний товар. Ті ж вечори духовної музики "Різдвяні передзвони".
– О, вони з’явилися вже при мені, існують і, сподіваюся ще довго будуть існувати.
– Наталю Валеріївно, а от коли б ти була…не ти, а просто рядовий глядач…
– Ти хочеш запитати про мої уподобання? Я вже казала, що віддаю перевагу класиці. Люблю хоровий спів. Тут, насамперед, згадала б колектив Миколи Гобдича.
– Згадую, яке враження на мене справив колись хор Турецького!
– Гадаєш, тільки на тебе?
– Але це хор світський, якщо можна так сказати. Він більше тяжіє, як мені здається, до естради, яку ти не дуже вітаєш.
– Ну, чому ж. Я б зараз із задоволенням послухала, скажімо, Ірину Білик. Але, чесно скажу, останнім часом я віддаю перевагу репетиціям. Буквально вчора спостерігала, як проводить репетицію Тіна Кароль. Вона така спокійна, врівноважена. На репетиції кожна деталь шліфується. Світло, звук. Мені це цікаво, це – досвід, котрий я вже трохи маю. Якщо попервах відчувала до себе зверхнє ставлення колективу, то зараз я – одна з них. У нас у філармонії дуже хороша творча атмосфера.
– По суті, творчих колективів у вас всього три. Проблеми з ними є?
– Проблеми завжди є, якщо працюєш! Так, у нас невеликий творчий колектив. У мене з усіма взаєморозуміння. Але, якщо брати "Зорян", то там міцний лідер Антоніна Миколаївна Червінська. Проблем тут для мене не виникає. З Наталею Хілобоковою, яка керує оркестром "Концертіно", теж неважко знайти спільну мову. Тим більше, ми з нею – давні колеги. Правда, вона за сумісництвом працює, це треба враховувати. Із солістами теж все нормально. Наш ансамбль "Єлисавет-ретро" – найвразливіший. Там п’ять чоловік, котрі міцно між собою пов’язані. В камерному оркестрі відсутність, наприклад, скрипки не помітиш… Ну, ти мене розумієш.
– А справді, не прийшла на концерт Оленка Фурманова в "Єлисавет" (чого в принципі бути не може!), і скрипочка накрилася. Керівник посилатиме громи і блискавки… До речі, хто керівник?
– Валерій Миколайович Федчишин.
– О! Гітарист. Ну, тоді йому доведеться взяти на себе місію соліста. Такого собі Пако де Лусія. Я знаю, він може. Але вибач, я тут нафантазувала. У вас свої фантазії.
– І реальність у нас своя. А в реальності ми хочемо, щоб наша філармонія виправдовувала звання однієї з кращих в Україні. Цього хочемо ми всі – від нашого головного керманича Миколи Кравченка до найдрібнішого клерка. Вже й не кажу про творчий склад. Запитай, чого хоче Ярослав Страшний. Ти ж цього соліста любиш.
– Загалом, я люблю Мусліма Магомаєва. На Ярослава впав його маленький промінчик! Що ж, дякую.
