Серед музикантів Наталія Хілобокова – відома особистість, яку поважають і шанують за професіоналізм і майстерність. Вона – заслужений діяч мистецтв України, викладач-методист класу скрипки музичного коледжу Кропивницького, а також художній керівник камерного оркестр «Концертіно» Кіровоградської обласної філармонії та камерного оркестру музичного коледжу. З огляду на це саме про музику, її роль у житті як Наталії Юріївни, так і суспільства загалом і йтиметься в цьому інтерв’ю.
Керівниця двох оркестрів
– Ви, Наталіє Юріївно, очолюєте одразу два камерних оркестри, і в обидвох виконуєте роль провідної скрипальки. Певно, є вагомі причини для того, щоб працювати одразу в обох колективах.
– Моє основне місце роботи – музичний коледж, де маю учнів і де на оркестровому відділі струнних інструментів очолюю студентський камерний оркестр, а ще викладаю в музичній школі № 2 ім. Ю. Мейтуса. Одразу скажу, що продовжую справу свого батька Юрія Павловича Хілобокова – талановитого скрипаля, диригента, педагога, випускника Одеської державної консерваторії, заслуженого працівника культури України, викладача дитячої музичної школи № 1 ім. Г. Нейгауза, ініціатора відкриття Кіровоградського музичного училища (тепер – коледж), його першого завуча та провідного викладача, а також багаторічного художнього керівника філармонійного камерного оркестру «Концертіно».
Коли батько 1996 року пішов з життя, то я відчула обов’язок продовжувати навчати його учнів з дитячої музичної школи № 1 ім. Г. Нейгауза, а пізніше очолила й «Концертіно». Перед тим же організувала студентський камерний оркестр в тоді ще музичному училищі. Перший його виступ відбувся четвертого квітня 2002 року, а на першу репетицію ми зібралися в лютому 2001-го. Із самого початку його існування цей колектив ніби благословив Юрій Павлович.
– Яким чином?
– На самому початку існування оркестру його учасники захотіли, серед іншого, грати «Чотири пори року» – цикл із чотирьох скрипкових концертів італійського композитора Антоніо Вівальді. Спочатку вирішили грати концерти «Весна» й «Літо». Але нот другого концерту не мали, їх треба було переписувати, чим займалися професійні переписувачі (ксерокопії на той час ще були рідкістю, Інтернету ж у нас узагалі не було). А партії Вівальді переписувати особливо важко, бо в них неймовірно багато нот. І от якось пізно ввечері, вже вкотре переглядаючи вдома ноти (роблю це регулярно, бо відчуваю в них життя, як і в книгах) й шукаючи твори для учнів-солістів, натрапила на батькову теку з написом «Пори року. «Літо». Я й раніше їх бачила, але не гортала, бо на одній зі сторінок бачила недописаний нотний текст і вирішила була, що то недописані ноти. А цього разу переглянула повністю. І зрозуміла, що на окремих сторінках частково відсутній нотний текст для того, щоб музикант міг спокійно перегорнути сторінку під час паузи і грати далі вже за нотами на наступній сторінці. Тож у тій папці була вся партитура «Літа» для виконання камерним оркестром «Концертіно». Зрозумівши це, збагнула, що це – татове благословення на виконання концерту камерним оркестром музучилища, а батька тоді вже шість років як не було з нами.
– У «Концертіно» вас запросив його засновник – ваш батько, а з часом ви очолили цей колектив…
– Восени камерному оркестрові обласної філармонії виповниться 47 років. А виник він тоді, коли Юрій Хілобоков, наслідуючи київського диригента Антона Шароєва, який першим створив в Україні камерний оркестр, заснував перший нестоличний камерний оркестр у тодішньому Кіровограді. Його днем народження вважають 12 жовтня 1972 року, коли викладачі музичного училища зібралися пограти разом. Перший свій концерт колектив відіграв у Знам’янці. А навесні 1973-го «Концертіно» виступив у столичному Палаці культури «Україна» на звітному концерті колективів Кіровоградської області, де грі оркестру дали високу оцінку і включили до програми Укрконцерту. Після цього він вирушив у гастрольний тур Україною вже як філармонійний колектив. Після батька його очолювали Наум Кочко, Анатолій Лірник, Геннадій Єрьоменко, Олександр Ткаченко, Віталій Негребецький. Деякий час камерний оркестр мав назву «Єлисавет», але невдовзі після того, як я його очолила (12 років тому), отримав попередню назву. У нашому оркестрі зараз грають як молоді випускники музучилища, так і ті з них, що вже закінчили після нього вищі музичні навчальні заклади.
«Концертіно» – дипломант фестивалів камерної та симфонічної музики «Амадеус» 2007 року в Херсоні, фестивалю камерної музики в Полтаві того ж року, дипломант Першого Республіканського конкурсу «Прем’єр-Палац» 2009 року в Києві, щорічний учасник та дипломант традиційного Всеукраїнського фестивалю камерної та симфонічної музики «Травневі музичні зустрічі», вечорів духовної музики «Різдвяні передзвони», які проходять на Кіровоградщині. З оркестром у різний час працювали вокалісти заслужені артисти України Валентина Паюхіна й Володимир Стратьєв, народна артистка України Раїса Валькевич, відомі виконавці Сергій Дьомін та Ярослав Страшной, а зараз співають лауреати конкурсів Олександр та Анастасія Безаї. У репертуарі колективу – камерні твори, музика з опер та оперет, народні та джазові мелодії.
Раніше оркестр двічі на рік гастролював Україною, зокрема виступав у Вінниці, Черкасах, Дніпропетровську. Тепер же – переважно Кіровоградською областю, бере активну участь у мистецьких проєктах «Краю наш, тебе ми прославляємо!», «Об’єднаймо мистецтвом Україну», благодійних концертах «Пам’яті Небесної сотні», «Ми з вами» на підтримку Збройних сил України. У виступах «Концертіно» у різний час брали участь народна артистка України оперна співачка Лідія Забіляста, піаністи Олексій Набіулін, Петро Лаул, Джонатан Пауел, Сергій Григоренко, Андрій Рахманін, флейтист Володимир Зубицький, скрипаль Остап Шутко й віолончелістка Ольга Шутко, а італійський композитор Антоніо Віларді надав оркестрові свої твори для їх виконання.
Вибір професії – і від батька, і від природи
– Окрім вашого тата й вас, у вашій родині ще є професійні музиканти?
– Батько займався в дитинстві на скрипці в теперішній музичній школі № 1 ім. Г. Нейгаза, яка тоді була єдиною в місті, років із семи, точніше не можу сказати. Коли батьки разом з тобою – тоді не думаєш про те, що вони можуть покинути цей світ. Багато про що можна було б порозпитувати в них, але не судилося... Не знаю навіть, коли татові купили скрипку, на якій я зараз граю. Він був талановитим скрипалем, дивовижною людиною, дуже доброю, чуйною, чесною, освіченою, ерудованою, справжнім професіоналом, хорошим організатором. Завжди мріяв про оркестр. І коли працював у музичній школі, то збирав невеличкі колективи й працював з ними. Після відкриття в Кіровограді музучилища створив там великий студентський симфонічний оркестр.
Наша з Танею мама (Тетяня Фурлет – молодша сестра Наталії Юріївни, викладач класу фортепіано музичної школи № 1 ім. Г. Нейгауза, завідувач народного меморіального музею Генріха Нейгауза, – Ю. Л.) Лілія Данилівна Хілобокова (Гідулян) грала на піаніно, а освіту отримала вокальну, навчалася в нашій міській музичній школі у відомої викладачки Лідія Яківна Кіреєвої, учні якої згодом співали навіть у Великому театрі в Москві. Мама мала дуже хороші вокальні дані, але проблеми з голосовими зв’язками поставили крапку на її співочій кар’єрі. У нас вдома завжди звучала музика в чиємусь виконанні (тато не лише грав, а й співав, бо мав непоганий голос, акомпонував собі на фортепіано, грав на скрипці) або ж із платівок.
До того, як мене привели в музичну школу, я, звичайно, бачила, скрипку. І чула, як тато грає. Але мене дуже вразила така моя зустріч із нею: якось тато, ще до мого навчання в музичній школі, приніс додому маленьку скрипочку без струн, кілочків і підставки. І вона мені здалася немовлям, що лежить на операційному столі. От таке мала відчуття. І мені так її стало жаль! Оце відчуття жалості, як до живого створіння, ніколи не забуду. Ця мить залишилася в моїй пам’яті на все життя.
Займалася в музичній школі у свого батька, він був там першим музикантом з вищою консерваторською освітою. У нього ж навчалася й у музучилищі, тобто постійно перебувала під його професійним наглядом.
Сестра моя – піаніст, хоча любить і скрипку. Наш тато, як розповідала мені директор музичної школи (в якій ми із сестрою навчалися, а наш батько працював) Софія Петрівна Семенюк, хотів віддати мене, хоча про це мені ніколи не розповідав, на фортепіано. І чомусь Софія Петрівна порадила, що краще – на скрипку. І ось так вийшло, що почала грати на цьому інструменті, і ніколи про це не пожалкувала.
– Чув, що ваша донька Олена також обрала за професію музику.
– Так, вона скрипалька, мешкає у Варшаві. Закінчила ті ж музичні школу й училище, що і я, а потім Львівську державну консерваторію. Окрім скрипки, зокрема барочної, грає на середньовічній фіделі, а також народних скандинавських інструментах – нікельхарпі й морахарпі. Виконує музику середньовіччя, ренесансу, бароко, фольклор у сучасній обробці. Бере участь у міжнародних музичних проєктах як музикант, організовує різноманітні фестивалі й концерти.
– Бажання вчитися музиці у вас виникло від тієї атмосфері, що панувала вдома?
– І це також відіграло свою роль, а ще, певно, природа створила мене такою, що мене все, що розповідав тато про музику, цікавило. Із задоволенням слухала його розповіді про композиторів, про те, як вони писали музику. Робив він це дуже образно, виразно, емоційно. Любила я також слухати класичну музику вдома з платівок – скрипкову, опери, симфонії Чайковського – твори, які є вершиною світової класики.
Але, як і будь-яка дитина, хотіла і погратися, і відпочити. Та все ж навчалася без особливого тиску батька. А потім були училище й консерваторія. Якось усе ішло природно, мені було цікаво, я цього хотіла, прагнула пізнання нового в музиці. За еталон скрипкової гри на той час мала українських радянських скрипаля, диригента і педагога, народного артиста СРСР Давида Ойстраха та скрипаля й педагога, народного артиста СРСР Леоніда Когана. Уважно слухала їхні записи, і про це зараз розповідаю своїм студентам, які нині можуть легко знайти відеозаписи їхніх виступів в Інтернеті. І не лише почути артистів, а й побачити їх. А тоді ми так уважно слухали записи багатьох видатних скрипалів різних поколінь, що ніби бачили, як музикант грає, відчували рух смичка, штрихи, ще якісь моменти. І так чином навчалися, а не лише з пояснень і гри викладачів.
У музичному училищі, ще на колишній вулиці Леніна, був хороший камерний концертний зал із чудовою акустикою. У ньому відбувалося багато концертів. Декілька разів на рік приїздили музиканти, які грали класичну музику. Це були піаністи, скрипалі, дуже часто проходили сонатні вечори. Студенти музучилища завжди із задоволенням ходили на ці концерти, після яких відбувалися зустрічі з артистами.
На досягнення майстерності потрібно багато сил і часу
– У загальноосвітній школі, певно, брали участь у різних шкільних концертах?
– У дитинстві ми з Танею й батьками мешкали на вулиці Гоголя, на цій же вулиці була й загальноосвітня школа № 31, де я навчалася. Її вчителі не залучали мене як скрипальку до шкільних заходів, але з пошаною ставилися до мого навчання в музичній школі й приходили на звітні концерти, в яких я брала участь. Спочатку вони відбувалися в самій музичній школі, а коли стала старшою, то вже в Будинку культури ім. М. Калініна (перебував у приміщенні синагоги) та обласній філармонії.
На конкурси почала їздити в сьомому класі музичної школи. Їх тоді існувало не так багато, як зараз – чимало з яких дуже низького рівня. Хоча кожен з їх організаторів, мабуть, свій конкурс вихваляє. Але коли розібратися детально, то вони зовсім не професіональні, а їх організатори – не спеціалісти з проведення конкурсів.
Той конкурс, на який їздила, був усеукраїнським і відбувався в одеському Будинку вчених (на цьому конкурсі мою гру дуже високо оцінили й навіть без екзаменів запропонували зачислити до десятирічки при Київській державній консерваторії до класу професора Стеценка, але батьки вирішили, що мені все ж краще навчатися вдома). До комісії входили викладачі й професори консерваторії. Перебували вони в залі, а ми грали свої програми, починаючи з гам. Основа ж усього в музиці – уміння грати гами. І там діти на сцені грали те, що в школі називають технічним заліком – гами зі штрихами, два етюди, а також велику форму і п’єсу… І конкурси були серйозні, і їх було не дуже багато, і давали вони хороший поштовх до професійного зростання.
– Щось особливе з навчання в музичній школі, училищі, консерваторії врізалося в пам’ять?
– Навіть не можу чогось такого згадати, особливо цікавого для читачів. Просто існувало якесь таке хороше щасливе життя. Нам, як я кажу своїм студентам, складали план нашого життя. Це водночас і добре, і погано.
Добре тому, що ми знали, чого варто прагнути, до чого йти. Жили конкурсами й концертами. Значною подією стало закінчення училища. Закінчили, стали більш-менш дорослими. Далі – вступ до Одеської державної консерваторії, це – дуже важливий етап. Навчаючись, грала в симфонічному і камерному оркестрах, у квартетах і квінтетах. Працювала в оркестрі оперної студії разом з професіоналами і студентами, яким платили по 45 карбованців на місяць. Ці гроші й така ж стипендія – значні кошти, так що я була багатою студенткою.
А погано тому, що люди іноді прагнуть свободи, кудись поїхати, чимось додатково зайнятися. Зараз багато студентів вищих музичних навчальних закладів працюють у різних музичних колективах, їздять з ними на гастролі. Під час мого навчання такого й уявити не можна було: ніхто нікуди не їздив і ні під кого не підлаштовувався. Це можна по-різному сприймати: комусь подобається мандрувати, комусь – сидіти на одному місці. Мені – їздити. Коли почала працювати в камерному оркестрі «Концертіно», то, окрім концертів у тодішньому Кіровограді, він двічі на рік виїздив на десятиденні, двотижневі гастролі у великі міста України, одного разу – до Німеччини.
Завжди цікавилася й цікавлюсь тим, що пов’язане з музикою, театром, мистецтвом загалом. Але переважно все ж із музикою, бо вона вимагає дуже багато сил і часу. Я навіть не думала перед вступом до музичного училища, що стільки. Треба багато в чому себе обмежувати, щось не бачити, не чути, не читати, багато годин займатися, щоб добре грати на скрипці. А якщо вчитися абияк, то нічого хорошого із цього не вийде. І якщо навіть підготовлений скрипаль буде менше часу приділятиме інструментові, то на якості гри це одразу позначиться, інструмент не звучатиме. Тому й кажу своїм учням: «Одного дня я відчула, що скрипка й загалом струнні смичкові інструменти можуть бути дуже хорошими, вірними й відданими друзями. І якщо до них ставитися чесно, відкрито, з добром, з бажанням доторкнутися до струн за будь-яких обставин, то виконавець і слухачі обов’язково отримають радість від спілкування з інструментом, з твором, який грає музикант, і виступ на сцені буде вдалим. А коли займатися через пень-колоду, то добре нікому не буде: ні виконавцям, ні слухачам».
А ще необхідно виховувати у слухачів мистецький смак, граючи для них твори світової класики. Саме тому в нашій обласній філармонії класична музика звучить у виконанні камерного оркестру «Концертіно», симфонічного оркестру музичного коледжу під орудою заслуженого діяча мистецтв України директора музичного коледжу Лариси Голіусової та інших запрошених колективів.
Класична музика – на будь-який смак
– Ви як керівник двох камерних оркестрів – студентського й професійного – залучаєте їх учасників до спільної творчості?
– Так, трапляється, що перед масштабним концертом «Концертіно» запрошую декого зі студентів до участі в ньому. А коли відзначали 45-річчя «Концертіно», то об’єднала два оркестри й запросила з музичного коледжу іще й студентів-духовиків. Усі разом ми зіграли па-де-де з балету «Лускунчик» Петра Чайковського. І в нещодавньому святковому концерті, присвяченому 80-річчю нашої обласної філармонії, разом з «Концертіно» грали декілька студентів з камерного оркестру музичного коледжу, а також запрошені столичні віолончеліст й віолончелістка (на жаль, не пам’ятаю прізвищ) з Києва та наш земляк – відомий столичний скрипаль-соліст Київського камерного оркестру Андрій Рахманін, якого в музичній школі навчав Юрій Павлович, а в училищі він займався в мене. Після цього Андрій закінчив у Києві консерваторію й аспірантуру. Він не цурається свого рідного міста, постійно приїздить до нас на запрошення виступити, а ще для «Концертіно» пише аранжування.
– Яку роль у музичному коледжі відіграє камерний оркестр?
– А навіщо ми, музиканти, взагалі існуємо? На мою думку, класична музика необхідна, щоб не лише прикрашати життя, хоча це теж їй притаманно, але й змушувати людину думати, відчувати, будити в ній емоції, думки. Просто якось так складається, що до неї в людей буває упереджене ставлення, якийсь страх перед нею. А її не треба боятися, просто слід прийти на концерт, звільнити свою душу, свідомість і просто слухати.
Обидва камерних оркестри, і «Концертіно», і музичного коледжу, не лише грають свої концерти, а й беруть участь з іншими музичними колективами у різних міських заходах. Для студентів це – велика практика, яка дає їм можливість грати на хорошому рівні, бачити, як функціонує музичний організм. Їм усе це в майбутньому професійному житті дуже знадобиться.
Звичайно, класична музика буває різною. У нашій обласній філармонії часто виступають колективи, які грають мелодійні й зрозумілі для слухачів, які не є професійними музикантами, твори. Існує й інша класична музика – складніша, виконавцем якої є, наприклад, уродженець Латвії диригент і скрипаль Ґідон Кремер – художній керівник заснованого ним 1981 року Фестивалю камерної музики в Локкенхаусі (Австрія), засновник і диригент молодіжного камерного гастрольного оркестру «Кремерата Балтика» (1996). Він – музикант інтелектуального, експериментаторського складу, що з ранніх років тяжіє до виконання сучасної музики й співробітництва з композиторами своєї епохи. Так от він каже, що може зіграти в залі з декількома тисячами слухачів, але якщо його зрозуміють десятеро з них, то він буде щасливим. Але тим не менше збирає на свої концерти тисячі прихильників класичної музики. А чудовий німецький скрипаль Девід Ґарет, який здобув дуже хорошу музичну освіту, створює музичні шоу, популяризуючи скрипку й збираючи по світу мільйони слухачів-глядачів. Його дуже люблять. І він це робить зі знанням справи й хорошим смаком.
– Тобто шоу теж буває мистецтвом?
– Звичайно, якщо його створюють талановиті освічені виконавці, які мають почуття смаку. На жаль, нині багато просто самодіяльності, яку у нас, зокрема на телебаченні, видають за професійність. А щоб її досягти, потрібні талант, відмова від багатьох спокус заради щоденної багатогодинної праці для опанування світовою спадщиною в певному виді мистецтва перед тим, як уже із цим багажем виходити на концертні майданчики до слухачів.
– Не можу не спитати про популярний зараз у нашій країні захід, який відбувається щороку в музичному коледжі Кропивницького, – Всеукраїнський фестиваль-конкурс виконавців на оркестрових струнних інструментах імені Ю. П. Хілобокова. Як виник задум його проведення?
– Директор музичного коледжу Лариса Голіусова 2013 року, звернувшись до мене, запропонувала заснувати фестиваль імені Юрія Павловича Хілобокова: «Адже ми маємо пам'ятати людей, які чимало зробили для нашого міста. То чому б не вшанувати його пам’ять таким чином?» Пропозиція припала мені до душі. Тато заслужив на це, а ми із сестрою не могли самі ініціювати заснування такого фестивалю, бо виховані все ж на тому, що прославляти слід когось, а не своїх рідних. Тому, звичайно, пристали на пропозицію Лариси Іванівни, після чого в музичному коледжі відбулося три фестивалі імені Ю. П. Хілобокова за участі хороших музикантів, зокрема й наших випускників, які протягом тижня тривання фестивалю давали свої концерти. А через три роки та ж Лариса Іванівна, ніби відчувши вже визрілі бажання багатьох місцевих музикантів, сказала: «А давайте змінимо формат фестивалю й зробимо його фестивалем-конкурсом!» Ідея сподобалася всім причетним до проведення фестивалю.
Незмінним головою журі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу виконавців на оркестрових струнних інструментах імені Ю. П. Хілобокова, яких уже відбулося чотири, є учень Юрія Павловича в музичній школі й музичному училищі, у подальшому – випускник Львівської державної консерваторії, а тепер – професор кафедри камерного ансамблю та квартету Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка Юрій Соколовський. Він радо погодився на пропозицію очолити журі фестивалю-конкурсу, склад якого вже чотири роки є незмінним.
Журі оцінює виконавців об’єктивно, не надаючи перевагу тому чи іншому конкурсантові лише за те, що хтось чийсь учень чи учениця. Про неупередженість журі кажуть і викладачі, які разом зі своїми вихованцями приїздять на конкурс. А їх, конкурсантів, у середньому щороку буває до вісімдесяти (разом з учасниками ансамблів – до ста осіб) – учнів музичних шкіл і коледжів. Намагаємося створити якомога зручніші умови як для підготовки юних музикантів до виступів, так і для самих виступів.
Вдячна всім, хто приїздить на наш фестиваль-конкурс, і рада бачити щасливі обличчя цих дітей і дорослих. Разом з іншими музикантами, причетними до проведення фестивалю-конкурсу, прагну його подальшого розвитку, тому наприкінці останнього з них звернулася до учасників з ідеєю запрошувати надалі й представників консерваторій, які б приїздили до нас і були вільними членами журі, що не брали б участі в голосуванні, але могли вибирати з учасників фестивалю-конкурсу для подальшого навчання майбутніх студентів.
– Ваша глибока зануреність у роботу вимагає багато душевних і фізичних сил. Яким чином поновлюєте їх?
– Скільки себе пам'ятаю, завжди любила котів і загалом тварин. У моєму дитинстві у нас вдома жив гарний, великий і дуже розумний кіт. Згодом у моїй власній родині з'явилося кошеня. А через деякий час ми почали підбирати бездомних і часто хворих маленьких і дорослих котів. Лікували, виходжували, любили їх. І вони перетворювалися в прекрасних тварин. Іноді віддавали їх знайомим і родичам.
Зараз у мене вдома живуть декілька котів і кішечок. Від них – багато любові, ласки й тепла. Вони всі рідні, добрі й дуже гарні, у всіх свої власні характер і звички. І всі разом вони дружно зустрічають мене після роботи. Я рада бачити своїх улюблених пухнастиків щасливими й доглянутими. Це позбавляє втоми й надає наснаги на подальшу роботу.
– Наприкінці нашої розмови розкажіть про останні виступи філармонійного камерного оркестру «Концертіно» і про те, де й коли у Кропивницькому можна його послухати.
– Щороку камерний оркестр обов’язково бере участь у відкритті філармонійного сезону, новорічних святах і Всеукраїнському фестивалі камерної та симфонічної музики «Травневі музичні зустрічі» в обласній філармонії. Крім цього, проводимо й інші концерти, запрошуємо на них когось із солістів з інших міст. В основному план наших виступів складають її директор заслужений працівник культури України Микола Кравченко та художній керівник заслужений діяч мистецтв України Наталія Бондаренко.
Нещодавно «Концертіно» давав концерт у селищі Петровому. Мене дуже вразило, наскільки відкриті й щирі люди нас слухали. Ми почали грати – і я з деяким острахом подумала, як нас сприйматимуть. А сприйняли прекрасно. Після першого твору – овації, вигуки «браво». І це було дуже приємно: і що повний зал людей, і що після кожного номера – оплески. Це якраз те, про що я вже казала щодо класичної музики: спочатку її не хочуть, чогось бояться, а потім їй радіють.
«Концертіно», до речі, працює і для дітей. Якщо граємо для них програму, то ведуча концерту розповідає їм про класичну музику, проводить з ними різні ігри, пов’язані з нею. І діти задоволені. Для таких виступів підбираємо відповідний репертуар. Наприклад, цикл п’єс для фортепіано «Дитячий альбом» Петра Чайковського, перекладений для нашого оркестру Андрієм Рахманіним, інші невеликі п’єси.
Отак з дитячого віку й прищеплюємо зацікавленість класичною музикою, мистецький смак. І це варто робити, бо хороша музика позитивно впливає на світогляд і почуття дитини, на її всебічний розвиток, як і дорослої людини.
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
